— А прикмети його опубліковані?
— А що? — різко спитав Прічард.
— Таж дезертири пересуваються, як похідні колони під час війни. Вони, бачте, завжди йдуть певним маршрутом. Я знаю, що одного такого хлопця піймали в Солсбері, звідки він хотів дістатися до Ньяси. Кажуть, хоч сам я за це й не поручусь, нібито на Ньясі, в озерній флотилії, не заведено розпитувати. Я чув, що там один інтендант з Піренейсько-Східної лінії командує бойовим катером.
— Ти гадаєш, що Хруп подався в ті краї? — спитав Прічард.
— А хтозна. Його послали до Блюмфонтейна забрати з форту боєприпаси, які там лишились. Відомо, що він усе одержав і наказав повантажити на платформи. Відтоді Хрупа не бачили — ні зразу, ні потім. Сталося це чотири місяці тому, a casus belli[3] так і лишився.
— Які ж у нього прикмети? — знову спитав Хупер.
— А що, залізниця одержує винагороду за спіймання дезертирів? — сказав Прічард.
— Невже ви гадаєте, що я б тоді допитувався? — сердито заперечив Хупер.
— Занадто ви цікаві, — так само різко сказав Прічард.
— А чому його прозвали Хрупом? — спитав я, щоб затерти прикрість.
Вони гостро дивились один на одного.
— Бо зірвало з місця брашпиль, — відповів Пайкрофт. — І вибило йому чотири зуби — нижні, з лівого борту, так, Пріче? І хоч він витратився на штучні, та їх йому, видно, не дуже міцно закріпили. Коли він швидко говорив, вони хитались і хрупали. Звідси й "Хруп". Його вважали людиною незвичайною, так ми на нижній палубі гадали, хоча він був просто довготелесий, чорноволосий метис, тільки в розмові дуже чемний.
— Чотири штучні зуби з лівого боку, на нижній щелепі, — сказав Хупер, застромивши пальці в жилетну кишеньку. — А татуювання яке?
— Слухайте, — почав Прічард і трохи підвівся, — ми, звісно, дуже вдячні вам за гостинність, бо ви нас славно прийняли, та здається, ми помилились…
Я глянув на Пайкрофта, сподіваючись, що він допоможе. Хупер умить почервонів.
— Коли гладкий сержант на півбаку зволить кинути знову якір і зберегти свій статус-кво, ми зможемо поговорити як порядні люди — і, звісно, як друзі, — сказав Пайкрофт. — Містере Хупер, він думає, що ви представник закону.
— Я тільки хочу сказати, що коли хто виявляє таку сильну — чи, краще сказати, настирливу цікавість до чиїхось особливих прикмет, як ось наш приятель…
— Містере Прічард, — утрутився я, — я можу поручитись за містера Хупера.
— А ти попроси пробачення, — сказав Пайкрофт. — Ти просто грубіян, Пріче.
— Та звідки ж я… — нерішуче почав Прічард.
— Не знаю і знати не хочу. Проси пробачення!
Велетень розгублено озирнувся й по черзі простяг нам свою величезну руку, в якій потонули наші долоні.
— Я помилявся, — сумирно, мов ягня, сказав він. — Чого мені вас підозрювати! Містере Хупер, пробачте мені.
— Не дорікайте собі, ви тільки додержувались розумної обережності, — відказав Хупер. — Із незнайомою людиною я б поводився так самісінько. Якщо дозволите, я б хотів дізнатися більше про цього містера Вікері. На мене, бачте, можете покластися.
— Чому Вікері втік? — почав я, але Пайкрофтова усмішка спонукала мене запитати інакше: — Хто ж вона була?
— Хазяйка готельчика в Хауракі, під Оклендом, — відповів Пайкрофт.
— Сто чортів! — ревнув Прічард, ляснувши себе по коліну. — Невже це місіс Батерст?
Пайкрофт ледь кивнув головою, і сержант вилив свій подив, закликаючи в свідки всі пекельні сили.
— Наскільки я зрозумів, через місіс Батерст усе й вийшло.
— Але ж Хруп був одружений! — вигукнув Прічард.
— І мав п'ятнадцятирічну дочку. Він показував мені фотокартку. Але до чого це тут? Де ти бачив, щоб на це хто зважав? Я такого не бачив.
— Господи милосердний і праведний! Місіс Ба терст… — І Прічард знову загорлав: — Кажи, що хочеш, Пай, я однаково не повірю, ніби вона винна. Вона не така!
— Коли я почну казати, що хочу, то насамперед скажу тобі, що ти дурний, як баран, і гарячишся хтозна й чого. Я просто пояснюю, як усе вийшло. Та, власне, ти маєш рацію — хоч раз у житті. Вона не винна.
— Якби ти її й винуватив, я б однаково не повірив, — почули ми у відповідь.
Така відданість у сержанті морської піхоти вразила мене.
— Облишмо це! — вигукнув я. — Розкажіть, що вона за жінка.
— Вона вдова, — сказав Пайкрофт. — Лишилась без чоловіка зовсім молоденькою і вже не шукала нової пристані. Під Оклендом у неї був готельчик для старшинського складу, вона завжди ходила в чорній шовковій сукні, а шия у неї…
— Ось ви питаєте, що вона за жінка, — перебив його Прічард. — Дозвольте, я розповім вам про один випадок. Уперше я потрапив до Окленда, коли "Марокканець" вернувся з плавання в дев'яносто восьмому році, я саме дістав чин, ну й пішов з хлопцями на берег. Вона завжди нам усім догодити намагалась, і ні разу й пенса за нами не пропало, все одержувала, що належало! "Можете зараз заплатити, — казала, — а можете й опісля. Я знаю, ви мене не скривдите. Коли що, з дому гроші пришлете". їй же богу, я на власні очі бачив, як вона зняла з шиї золотий годинник на ланцюжку й віддала одному боцманові, що забув на судні свій годинник і міг спізнитись на останній катер. "Я не знаю, як вас звати, — каже, — але як він вам буде вже непотрібний, спитайте за мене в порту, мене там багато хто знає. Передайте через кого-небудь". Наче то не за тридцять фунтів був годинник, а за яких півкрони. Невеличкий золотий годинник, Пай, з синьою монограмою зверху. Та я ось що хотів сказати: в неї тоді саме було пиво, що мені до смаку припало, — міцне таке. Я ходив його пити, коли тільки змога була, чимало пляшок вицмулив, поки стояли в тій затоці, — трохи не щовечора на берег їздив. Якось ми були з нею вдвох, перекидалися жартами через стойку, от я й кажу: "Місіс Батерст, коли я ще сюди вернуся, ви не забудьте, що це пиво мені дуже до вподоби — як і ви самі. (Ось які жарти вона дозволяла!) Як і ви самі", — кажу. "Ох, сержанте Прічард, спасибі вам", — каже вона й поправляє кучерик біля вуха. Пам'ятаєте той кучерик, Пай?
— Ще б пак, — сказав Пайкрофт.
— Ну, отож вона й каже: "Спасибі вам, сержанте Прічард. Я це запам'ятаю — на той випадок, коли ви не передумаєте. Моряки його не дуже полюбляють, та я задля певності поставлю його на полиці далі вглиб". Відчикрижила шматок стрічки, що нею кучері підв'язувала — адже в неї на стойці весь час лежав ножик, сигари обрізувати, пам'ятаєш, Пай? — та й пов'язала бантиками ті пляшки, що лишилися, — чотири всього. Було це в дев'яносто сьомому — чи то пак ні, аж у дев'яносто шостому. В дев'яносто восьмому я відплив на "Прудкому" з китайської бази в далеке плавання. І тільки в дев'ятсот першому, чуєте, вже на "Картузіанці" знову попав до Оклендської гавані. Звісно, я разом з усіма поїхав до місіс Батерст подивитись, як там у неї. Усе було як і давніш. (Пам'ятаєш, Пай, оте велике дерево перед дверима?) Я ще й слова не вимовив (бо з нею багато хто хотів погомоніти), але вона мене зразу побачила.
— Хіба це так важко? — докинув я.
— Та стривайте. Іду я до стойки і раптом чую: "Адо, — каже вона до племінниці, — подай-но те пиво, що вподобав містер Прічард". Не встиг я й руку господині потиснути, а вже мої чотири пляшки з бантиками тут — вона відкорковує одну, зиркає на мене спідлоба, ледь примружено, як ото короткозорі, й каже: "Сподіваюся, сержанте Прічард, ви не передумали й вірні всьому, що вподобали". От яка вона була жінка — адже цілих п'ять років минуло.
— А все-таки я не можу уявити її собі, — сказав Хупер уже доброзичливо.
— Вона… вона зроду ні разу не задумалась, коли треба було нагодувати невдаху чи стерти на порох падлюку, — додав палко Прічард.
— Це мені ще нічого не каже. У мене в самого мати була така.
Велетень випнув груди під мундиром і звів очі до стелі вагона. А Пайкрофт раптом сказав:
— Скількох жінок ти знав по всьому світі, Пріче?
Прічард густо почервонів аж до коротко підстриженого волосся на шиї, що мала в обводі добрих сімнадцять дюймів.
— Сотні, — підказав Пайкрофт. — І я теж. А про скількох ти зберіг пам'ять у серці, як не рахувати першої, ну й останньої — і ще однієї?
— Таких мало, просто диво як мало, аж самому страшно, — сказав сержант Прічард із полегкістю.
— А скільки разів ти бував у Окленді?
— Раз… двічі… — почав рахувати сержант. — Їй же богу, більше трьох разів за десять років не набереться. Та кожний раз, коли я бачив місіс Батерст, пам'ятаю.
— І я теж — а я був у Окленді тільки двічі, — пам'ятаю, де вона стояла, й що говорила, і яка була з себе. Ось у чому річ. Не врода, так би мовити, важлива, й без гарних слів можна прожити. Головне — Оте. Буває, жінка тільки пройде вулицею, а чоловік уже не може її забути, але найчастіше бува, що проживеш із котроюсь цілий місяць, а підеш у море — і вже, можна сказати, забув навіть, розмовляє вона вві сні чи ні.
— Ага! — сказав Хупер. — Здається, я починаю розуміти. Я знав двох таких дивовижних жінок.
— Але ж вони не винні? — спитав Прічард.
— Анітрохи. Що-що, а це я знаю!
— А коли хто закохається в таку жінку, містере Хупер? — провадив Прічард.
— Він збожеволіє — або, навпаки, врятує свою душу, — неквапливо відповів Хупер.
— Ваша правда, — сказав сержант. — Ви дещо звідали в житті, містере Хупер. Я бачу.
Він поставив пляшку.
— А Вікері часто бачив її? — спитав я.
— А хто ж це може знати, — відповів Пайкрофт. — Я познайомився з ним недавно, коли почав плавати на "Ієрофанті", та й там ніхто не знав його як слід. Бачте, він був, як то кажуть, незвичайна людина. В морі він вряди-годи заводив зі мною розмову про Окленд, про місіс Батерст. Потім я пригадав це. І, мабуть, між ними багато чого було. Та це я лише свою думку кажу, бо дізнався про все з чужих слів, а власне, й не зі слів.
— Як це? — наполегливо спитав Хупер. — Ви й самі мусили щось бачити або чути.
— Еге… — відказав Пайкрофт. — Раніш і я думав, що треба самому бачити й чути, лиш тоді можна доповісти про все як належить, та з літами ми робимось не такі вимогливі. Циліндри, мабуть, зношуються… Ви були в Кейптауні торік у грудні, коли приїздив цирк Філліса?
— Ні, я тоді їздив кудись у справах, — відказав Хупер, трохи невдоволений, що розмова повертає на інше.
— Я тому питаю, що вони привозили наукове досягнення, нову програму. Називалась "Рідний край і друзі за три пенси".
— А, це ви про кінематограф — коли показують знаменитих боксерів і пароплави.