Я й не думав мучити тебе, але мені треба розповісти про цей будинок, справді треба. Собача будка — це пагода, і вона така завбільшки, як бу^Ьети в тих висококультурних квартирах. Крім чотирьох ванних кімнат, у будинку ще кілька душових кабін, яких я не рахував,— я хочу бути справедливим, хочу впитися справедливістю. Я ніколи не вважатиму душову кабіну за кімнату, це було б нечесно, а слово "чесність" ми напишемо на нашому скромному прапорі поряд із словом "справедливість". Та все це ще не найгірше, серденько,— будинок той порожній! О, як милують око великі газони за цими просторими віллами, коли на них грається хоча б одна дитина чи хоча б один собака. Ми влаштуємо для наших собак великі газони, кохана. Але цей будинок порожній, газонами ніхто не користується, якщо мені буде дозволено вжити тут оце паскудне слово. Спальні — порожні. Кімнати для гостей — порожні, усі кімнати внизу — порожні. Під дахом ще три кімнати, одна — для економки, друга — для куховарки, третя — для слуги, але цього мало: добросерда госпо диня вже скаржилася, що немає кімнати для покоївки і тій тепер доводиться спати в кімнаті для гостей. Ми це врахуємо, кохана, будуючи свій дім, над яким замайорить прапор чесності й справедливості...
Фреде,— сказала я,— я більше не витримаю.
— Витримаєш, ти народила п'ятеро дітей, і ти й це витри маєш. Я повинен договорити до кінця. Зупинитися мені несила; якщо хочеш, можеш іти, хоч я залюбки пробув би з тобою цю ніч, та якщо не хочеш мене слухати,— можеш іти... Ось уже місяць, як я живу в цьому будинку, і колись я таки повинен розповісти тобі про нього, саме тобі, хоч я волів би звільнити тебе від цього. Я хотів пощадити тебе, моє сердень ко, але ти спитала мене, і тепер доведеться тобі вислухати все. Добросерда господиня справді мало не заподіяла собі смерть через те, що бракує кімнати для покоївки. Можеш собі уявити, яка в неї чутлива душа і які турботи її пригнічують. Але тепер господарі у від'їзді, уже три місяці, як вони у від'їзді, і взагалі вони близько дев'яти місяців на рік у від'їзді; старий гангстер, чи хто він такий, власник цього будинку, бачиш, дослідник Данте, один з небагатьох про4)е-сійних дослідників творчості Данте, які ще існують. Один з небагатьох, кого ще сприймають серйозно, точнісінько так, як і нашого єпископа, що тобі, як щирій християнці, сподіва юся, відомо. Дев'ять місяців на рік будинок стоїть пусткою, і весь цей час старий Блок стереже газони й доглядає їх, та так, напевне, й має бути, бо ж немає в світі нічого кращого за доглянутий газон. У кімнаті для собаки не можна натира ти підлогу. І до будинку не дозволяється заходити дітям.
— Увага, увага! — кричав хрипкий голос поруч нас.— Тільки для наших чоловіків — Мануела, найчарівніше створіння під сонцем!
— Фреде,— сказала я тихо,— чому дітям не дозволяється заходити до будинку?
— Дітей не пускають, бо їх не любить господиня. Вона не терпить запаху дітей, і якщо вони були в домі, вона по запаху почує це навіть через дев'ять місяців. Попередником Блока був один інвалід, і якось він дозволив погратися двом своїм онукам — навіть не на газоні, а, як належить, у підвалі. Той чоловік дозволив їм погратися в підвалі, а господиня, вернувшись, виявила це, і він вилетів зі служби. Ось чому Блок такий обережний. Я раз спитав його, чи не дозволить він прийти до мене моїм дітям, і він побілів як крейда. Я маю право жити там, бо я начебто допомагаю йому доглядати газони та стежу за опаленням. Мені відведено комірчину внизу, біля передпокою, це, власне, гардероб; коли я вранці прокидаюсь, то перш за все дивлюся на старовинне полотно когось із голландців; барви, як у давнину, спокійні: там намальовано якусь харчевню. А раз я навіть хотів поцупити одну з картин, у бібліотеці їх висить багато, але ж господарі одразу помітять, та це було б і нечесно щодо Блока.
— Мануела співає про кохання! — вигукував голос десь поруч.
— Блок навіть думає, що господиня — гомосексуалістка.
— Ну, Фреде, може, вже припиниш? Може, підемо до готелю?
— Іще хвилину,— сказав він,— одну хвилину ти ще мусиш послухати мене, я зараз закінчу, і ти знатимеш, де я живу та як живу. Інколи ввечері приходить єпископ. Він єдиний, хто має право заходити в дім; уся література про Данте в його розпорядженні. Блокові доручено дбати про те, щоб єпископові було затишно й тепло, щоб штори були запнуті; уже кілька разів я бачив його там, нашого єпископа: на його обличчі тиха радість, у руці якась книжка, а поруч чайник, записник та олівець. Його водій тим часом сидить з нами внизу, в підвалі, курить люльку й раз у раз виходить подивитися до машини. Коли єпископ збирається їхати, він дзвонить, водій вискакує надвір, виходить і Блок; єпископ звертається до нього із словами: "Чоловіче добрий" — і дає йому чайові. Оце й усе,— сказав Фред,— тепер, коли хочеш, ми можемо йти. Хочеш?
Я похитала головою, бо говорити не могла: до горла підсту пили сльози. Я так стомилась, а надворі, як і досі, світило сонце, і все, що говорив Фред, здалося мені таким фальши вим, бо в голосі його вчувалася зненависть. А поруч той самий голос гукав у мегафон:
Ще не пізно, панове, побачити Мануелу й почути її, чарівну дівчину, яка розіб'є ваше серце!
Ми почули, що з другого боку хтось зайшов під брезент, фред подивився на мене: відчинялися й зачинялися двері, що ведуть усередину каруселі, увімкнули світло, і раптом там заграв оркестріон. Стало зовсім видно, бо хтось не видний звідси почав піднімати краї брезенту, а в карусельній будці відчинилось віконце; блідий чоловік з видовженим обличчям подивився на нас і сказав:
— Чи не бажають панове прокататися? Перше коло, звичайно, безкоштовно.— Він скинув з голови шапку, і на лоба йому впали пасма білявого чуба; почухавши потилицю, він знову надів шапку і спокійно оглянув мене. Хоча він усміхався, обличчя в нього було сумне. Потім він подивився на фреда і сказав: Ні, вашій дружині, мабуть, не варто.
— Ви так думаєте? — сказав Фред.
— Так, їй не варто.— Він спробував усміхнутись мені, та йому це не вдалося, і він знизав плечима.
Фред подивився на мене. Чоловік зачинив віконце й рушив до нас; обійшовши оркестріон, зупинився перед нами; він був високий, рукава куртки були йому закороткі, його худі мус кулисті руки здавались зовсім білими. Подивившись на мене дуже пильно, він сказав:
— Так, я впевнений, що вашій дружині не варто. Та коли ви хочете ще трохи відпочити, я можу зачекати.
— О ні,— сказала я,— нам треба йти.
Увесь брезент було вже згорнуто, і кілька дітлахів полізли на дерев'яних коней та на лебедів. Ми встали й зійшли вниз. Чоловік зняв шапку, ще раз помахав нам рукою і загукав:
— На все добре вам, на все добре!
— Дякую,— гукнула я у відповідь. Фред не промовив ні слова.
Ми повільно пішли через майдан, де було повно людей, і вже не оглядалися. Міцно притиснувши до себе мою руку, Фред довів мене до Момзенштрасе, ми повільно пройшли через зруйновані квартали, поминули собор і попрямували до готелю. На вулицях, прилеглих до вокзалу, було ще тихо, і сонце світило так само ясно; в його промінні було видно куряву, що здіймалася над порослими бур'яном руїнами.
Зовсім несподівано мене ніби підхопив ритм каруселі, і я відчула, що непритомнію.
Фреде, прошепотіла я,— мені треба лягти або сісти.
Я побачила, що Фред злякався. Він обхопив мене рукою й повів до якогось закутка серед руїн: навколо нас були обгорілі стіни, високі стіни; і на одній з них було написано: "Рентгенівський кабінет ліворуч". Фред провів мене через дірку, де колись були двері, й посадовив на уламок стіни, і я байдуже дивилась, як він скидає з себе пальто. Потім він силоміць поклав мене, підмостивши мені під голову згорнуте пальто. Стіна, на якій я лежала, була гладенька й прохолодна; я намацала руками її край, доторкнулася до кам'яних плиток і прошепотіла:
— Мені не слід було кататися на каруселі, але я так люблю. Мені дуже подобається кататися на каруселі.
— Може, принести тобі що-небудь? — тихо спитав Фред.— Може, кави, ми ж недалеко від вокзалу.
Ні,— сказала я,— тільки побудь зі мною. Зараз я напевне зможу піти до готелю. Тільки не йди від мене, Фреде.
— Добре,— сказав він, поклавши руку мені на лоба.
Я подивилась на зеленувату стіну й розгляділа на ній червону пляму від розбитої в тому місці теракотової статуетки та вислів, якого вже не змогла розібрати, бо в цей час мене закрутило, спершу повільно, потім швидше, причому мої ноги являли собою центр кола, що його описувало моє тіло. Це було як у цирку коли дужий атлет схопить за ноги струнку красуню й крутить її навколо себе.
Спочатку я ще розпізнавала зеленувату стіну з червоною плямою від розбитої статуетки та біле світло, що просочувалося з віконного прорізу навпроти, яке потім почало чергуватися з зеленим, але невдовзі межі стерлися, барви змішались, і перед моїми очима тепер кружляв один яскравий колір — зелено-білий чи, може, я сама кружляла перед ним — цього я вже не могла збагнути. А тоді завдяки шаленій швидкості всі барви злилися в одну і я почала крутитися паралельно з землею в майже безбарвному сяйві. І тільки після того, як рух сповільнився, я побачила, що лежу на тому самому місці, і лише голова, моя голова ще наче крутилась; іноді здавалося, що вона лежить осторонь від тулуба, окремо від нього, а іноді, що вона десь у ногах, і тільки на мить опинялася там де й мала бути, тобто вгорі, на шиї.
Мені здалося, що моя голова крутиться навколо тіла, але ж і цього не могло бути, і я помацала руками підборіддя, відчула його тверду опуклість; та навіть у ті хвилини, коли здавалося, що моя голова лежить у ногах, я відчувала своє підборіддя. Може, крутились лише очі, цього я не знаю — реальною була тільки нудота; так наче їдка кислота підступила мені до горла, то піднімаючись, ніби ртуть у барометрі, то знову падаючи, щоб потім повільно підніматися. Я заплющувала очі, але й це не допомагало: із заплющеними очима я відчувала, що крутиться не тільки голова, в божевільне крутіння включалися груди й ноги, причому кожна частина тіла описувала своє коло, і виходив якийсь дикий балет, від чого мене ще дужче нудило.
А коли очі були розплющені, я бачила, що стіна переді мною залишається такою самою: шматок пофарбованої зеленуватою фарбою стіни з бордюром шоколадного кольору вгорі, а на світло-зеленому тлі вислів, написаний темно-бру натними літерами,— вислів, якого я не могла розібрати.