Це все я винен і моя недбалість, — картав себе Солом'яник. — У такому строкатому товаристві, як наше, щомиті щось може статися, може, просто зараз ми летимо назустріч новій небезпеці.
Ніхто йому не заперечив, і запала гнітюча тиша.
А Блазнюк летів собі й летів.
І тут почувся здивований Чіпів вигук.
— Напевне, ми уже на Півдні, — закричав хлопець, — бо під нами все червоне!
Усі відразу ж давай перехилятися через диванні спинки, через бильця, намагаючись роздивитися, що там під ними, і тільки Джек нікуди не перехилявся, бо боявся, щоб його голова не зіскочила з шиї та не загула донизу. Червоні будинки, паркани, дерева — все внизу вказувало на те, що вони пролітають над володіннями Доброї Чаклунки Глінди. Блазнюк невтомно летів далі, і невдовзі Бляшаний Лісоруб побачив знайомі дороги та будівлі й, зорієнтувавшись на місцевості, попросив літуна взяти трішечки вбік, щоб вони відразу ж потрапили до Гліндиного палацу.
— Чудово! — захоплено вигукнув Солом'яник. — Не страшно, що ми загубили бажальні пігулки, бо ми й так прилетіли куди треба.
Блазнюк поступово збавляв висоту, все нижче й нижче, аж ось приземлився в чудовому саду Чаклунки, посеред оксамитового зеленого газону біля фонтана, звідки замість води високо вгору били струмені сяйливих самоцвітів і опадали у спеціальну витесану з мармуру чашу.
Від Гліндиного саду очей не можна було відірвати — таке все було гарне, і поки наші мандрівники зачаровано розглядали його дивовижі, звідкись, мов із-під землі, взявся загін охоронців і оточив незнайомців. Щоправда, охоронці, які служили Добрій Чаклунці, нітрохи не скидалися на завойовниць із Війська Непокори, котрим верховодила Полководиця Жинжур, хоч це також були дівчата. Дівчата Глінди мали на собі чепурну форму, були озброєні мечами та списами, а марширували вони так зґрабно й вишукано, що одразу було знати, що їх навчали за всіма правилами військової науки.
Командувачка, яка очолювала загін, а заразом була й приватним охоронцем Глінди, відразу впізнала Солом'яника та Бляшаного Лісоруба й шанобливо їх привітала.
— Доброго дня! — привітався Солом'яник, галантно знімаючи капелюха, а Бляшаний Лісоруб по-військовому відсалютував. — Ми хотіли би просити аудієнції у вашої справедливої правительки.
— Глінда зараз у палаці й уже чекає вашого приходу, — доповіла командувачка. — Ви ще були далеко звідси, а вона вже знала, що до неї летять гості.
— Оце-то дивина! — здивувався Чіп.
— А от і ніяка не дивина, — не погодився з ним Солом'яник. — Добра Глінда — могутня чаклунка, і хоч би що коїлося у Країні Оз, вона все-все знає. І я підозрюю, що причину наших відвідин вона також знає не гірше за нас.
— Тоді чого було сюди летіти? — розгублено запитав Джек.
— А для того, щоб ти зрозумів: не голова у тебе на плечах, а гарбуз! — відрубав Солом'яник. — Даруйте, але якщо Глінда вже нас дожидає, то негарно змушувати її чекати.
Отож усі повставали з диванів, і командувачка повела до палацу цю строкату процесію, в якій знайшлося місце навіть Дров'яній Козлі.
Глінда сиділа на троні з тонкою позолотою, і коли до неї зайшла така різношерста компанія та почала вклонятися, вона ледве стрималася, щоб не усміхнутись. Солом'яника і Бляшаного Лісоруба вона знала і любила, а от незґрабного гарбузоголового страхопуда Джека та Стократно Збільшеного Брошкового Жука чаклунка бачила вперше, і вони найбільше її розсмішили. А Дров'яна Козла скидалася на звичайнісіньку дерев'яну колоду, котра взяла собі й ожила, а коли Козла вклонялася, то зробила це так незґрабно, що аж гепнула головою об підлогу, розсмішивши цим охорону й саму Глінду.
— Я хотів би донести до відома Вашої Світлості, — почав Солом'яник урочистим тоном, — що моє Смарагдове місто опинилося в руках збіговиська нахабних дівчисьок, озброєних спицями для плетення. Дівчиська поневолили всіх городян-чоловіків, обдерли з усіх вулиць та будинків смарагди і захопили трон.
— Знаю, — кивнула Глінда.
— А ще вони погрожували смертю мені та моїм вірним друзям, які стоять перед вами, — розповідав далі Солом'яник. — І якби нам не вдалося уникнути їхніх лабет, кінець наш був би неминучий.
— Знаю, — повторила Глінда.
— І от я прийшов до вас просити допомоги, — підсумував Солом'яник, — бо знаю, що ви завжди з радістю допомагаєте скривдженим та ображеним.
— Твоя правда, — розважно зауважила Чаклунка. — Але Смарагдовим містом править Полководиця Жинжур, вона проголосила себе Королевою, тож яке я маю право їй перечити?
— Але вона силоміць позбавила мене трону, — заперечив Солом'яник.
— А як ти отримав титул володаря Смарагдового міста? — спитала Глінда.
— Він дістався мені від Чарівника Оза, за згодою городян, — пояснив Солом'яник, трохи знітившись від цих запитань.
— А він від кого перейняв управління Смарагдовим містом? — без тіні усміху допитувалася далі Глінда.
— Кажуть, він відняв його в Пасторії, що правив перед ним, — промовив Солом'яник, почуваючись ніяково під поглядом Чаклунки.
— Отже, — підсумувала Глінда, — престол Смарагдового міста належить не тобі й не Полководиці Жинжур, а отому Пасторії, в якого Чарівник Оз відняв його.
— Ваша правда, — покірливо визнав Солом'яник, — але Пасторії вже й на світі давно немає, а трон не може стояти порожнісінький.
— Пасторія мав доньку, і саме їй за законом має належати трон Смарагдового міста. Ти знав це? — запитала Чаклунка.
— Ні, — чесно зізнався Солом'яник. — Але якщо дівчинка жива-здорова, я не ставатиму їй на шляху. Мені би вистачило й того, щоб самозванку Жинжур позбавили трону, для мене це буде рівнозначно поверненню на престол. Правду кажучи, невелика втіха бути Королем, а надто коли твоя голова добре варить. Якоїсь миті я зрозумів, що вартий значно благороднішої посади. Але де ж та дівчинка, що має законне право на престол, і як її звати?
— Її звати Озма, — відказала Глінда. — Я намагалася знайти дівчинку, але все марно. Бо коли Чарівник Країни Оз забрав у її батька трон, то надійно заховав Озму. А потім вдався до якихось невідомих мені чарів, тож навіть я не можу її відшукати.
— Це все дуже дивно, — бундючно зауважив Брошковий Жук. — Казали ж мені, що Дивовижний Чарівник Країни Оз — звичайнісінький шахрай!
— Не мели дурниць! — вигукнув Солом'яник, страшенно ображений такими словами. — Чи, може, по-твоєму, не він дав мені такий чудовий мозок?
— І з моїм серцем усе було чесно, без шахрайства, — заявив Бляшаний Лісоруб, обурено глянувши на Брошкового Жука.
— Мабуть, мені сказали неправду, — затнувся Жук і знову знітився. — Особисто я ніколи не був знайомий із Чарівником.
— Зате ми були знайомі, — відрубав Солом'яник, — і запевняю вас, то був воістину великий Чарівник. Так, йому справді можна було закинути кілька дрібних ошуканств, але якби він не був великим чародієм, то як — скажіть мені, будь ласка, як? — йому вдалося би заховати оту дівчинку Озму так, що її досі ніхто не знайшов?
— Гаразд… ваша взяла, — здався присоромлений Брошковий Жук.
— То, мабуть, наймудріше, що я від тебе чув, — зауважив Бляшаний Лісоруб.
— Доведеться спробувати ще раз відшукати, де ж вона захована, — продовжила перервану розмову Добра Чаклунка. — У моїй бібліотеці є книга, в котрій записано всі вчинки Чарівника, коли він жив у Країні Оз, принаймні все те, про що мені доповідали. Сьогодні ввечері я уважно її перечитаю, і, може, якісь його вчинки й виведуть нас на слід зниклої Озми. А ви тим часом розважтеся собі в палаці, а мої слуги слухатимуться кожного вашого слова. Завтра ж знову чекаю вас у себе.
Скінчивши цю величну промову, Глінда відпустила друзів, і вони подалися до чудового саду, розглядаючи всі дивовижі, котрими Королева Півдня оточила свій палац.
Наступного ранку вони знову постали перед Гліндою, і вона сказала:
— Я уважно переглянула всі записи, в яких зафіксовані Чарівникові вчинки, і серед усіх його діянь відшукала лишень три таких, що можуть наштовхнути на підозру. По-перше, він їв ножем боби, по-друге, тричі таємно відвідував бабу Момбі, а по-третє, ледь накульгував на ліву ногу.
— Ага! От останнє особливо насторожує! — не стримався страхопуд Джек.
— Не конче, — заперечив йому Солом'яник. — Може, він мав мозолі на ногах. Мене більше насторожує його манера їсти ножем боби.
— Може, це ознака вихованості в Омасі, в отій величезній країні, з якої родом Чарівник? — припустив Бляшаний Лісоруб.
— Може, — кивнув Солом'яник.
— А от навіщо, — запитала Глінда, — він тричі, та ще й потай, ходив до баби Момбі?
— Точно! А й справді, чому? — здивувався Брошковий Жук.
— Ми знаємо, що Чарівник навчив стару багатьох магічних штучок, — вела далі Глінда, — а він би цього не робив, якби та не могла чимось віддячити. Отже, чому б нам не припустити, що баба Момбі допомогла йому сховати дівчинку Озму, законну спадкоємицю престолу Смарагдового міста, яка була би постійною загрозою для Оза. Бо якби люди дізналися, що дівчинка жива, вони відразу проголосили б її своєю Королевою та повернули на законне місце.
— Краще й не придумаєш! — вигукнув Солом'яник. — Я нітрохи не сумніваюся, що в цій триклятій справі не обійшлося без Момбі. Але що це нам дає?
— Треба знайти бабу Момбі, — відповіла Глінда, — нехай вона розповість нам, де Озма.
— Момбі зараз разом із Королевою Жинжур у Смарагдовому місті, — розповів Чіп. — Це вона наставила на нашому шляху перепону за перепоною, це вона напоумила Жинжур, щоб та понищила всіх нас, а мене повернула до неї.
— Тоді, — промовила Глінда, — я вирушаю зі своїм військом до Смарагдового міста й беру Момбі в полон. І може, тут вона викладе нам усю правду про Озму.
— То страшна стара карга! — докинув Чіп, здригаючись на сам тільки спогад про чорний чайник бабеги Момбі. — А ще вона страшенно вперта.
— О, та й я вперта, — відповіла Чаклунка, солодко усміхаючись, — і нітрохи її не боюся. Сьогодні я здійсню всі необхідні приготування, а завтра на світанку вирушаємо до Смарагдового міста.
21 розділ
Бляшаний Лісоруб зриває троянду
Військо Доброї Глінди, що зібралося на світанку перед палацовою брамою, вражало своїм виглядом і величчю.
Тішила око гарна форма дівчат-солдатів, її веселі барви, яскраво виблискували срібні наконечники списів, мінилися перламутром довгі древка. Всі командувачки були озброєні блискучими гостроконечними мечами та щитами, котрі були прикрашені по краях павиними перами.