Коли герцогиня де Мофріньєз таким урочистим тоном пропонує велику жертву любові, вона уже сплатила всі борги. Чи можливо після цього розмовляти з нею про нікчемні подробиці? Віктюрнієнові тим легше було приховати, якими засобами збирався він здійснити свій намір, бо Діана обачно ні про що його не розпитувала; вона, як висловився де Марсе, залишалася гостею на прикрашеному трояндами бенкеті, який кожен чоловік мав улаштовувати на її честь. Віктюрнієн пішов тільки тоді, коли домігся, щоб вона підкріпила свою обіцянку пестощами. Йому було легше зважитися на вчинок, який, звичайно, витлумачать погано, почерпнувши мужність у своєму щасті; до того ж він плекав надію,— і це додало йому відваги,— що тітка чи батько так чи інакше замнуть його "оборудку" або Шенель кінець кінцем знайде вихід. Зрештою, ця оборудка була для нього єдиною можливістю позичити грошей під родові маєтки. Маючи триста тисяч франків, вони з герцогинею щасливо заживуть у якому-небудь венеціанському палаці, де ніхто їх не знайде і де вони забудуть про весь світ! Подумки вони уже втішалися цим щасливим романтичним життям удвох!
Наступного ранку Віктюрнієн виготовив фальшивий — але зі справжнім підписом дю Круазьє — чек на триста тисяч франків і відніс його Келлерам. Келлери заплатили, бо в них були гроші на рахунку дю Круазьє. Але водночас вони попросили його в листі, щоб надалі він не давав грошових розпоряджень, не попередивши банк заздалегідь. Здивований дю Круазьє зажадав свій рахунок, який і було надіслано. Цей рахунок пояснив йому все: настав час омріяної помсти.
Узявши в Келлерів "свої" гроші, Віктюрнієн приніс їх до герцогині; вона сховала їх до шухляди й побажала сказати світському товариству останнє "прощай", побувавши в Опері. Віктюрнієн був замислений, неуважний, стурбований; до нього почало доходити, що він накоїв. Він подумав, що вечір, проведений у ложі герцогині, може обійтися йому надто дорого, що було б куди краще, надійно заховавши триста тисяч франків, сісти в поштову карету, з'явитися до Шенеля й розповісти йому про все. Але виходячи з театру, герцогиня кинула на Віктюрнієна ніжний погляд, що променився бажанням востаннє побувати в їхньому гніздечку, яке вона так любила. Граф був надто молодий, він поступився і втратив ще й ніч. Наступного дня він приїхав на третю годину в дім Мофріньєзів, щоб одержати від герцогині останні розпорядження й серед ночі виїхати з нею.
— А навіщо нам виїжджати? — сказала вона.— Я багато думала про ваш план. Віконтеса де Босеан і герцогиня де Ланже свого часу втекли з Парижа. Тому моя втеча видасться надто банальною. Ми сміливо зустрінемо грозу. Це буде прекрасно! І я певна, ми переможемо.
У Віктюрнієна потемніло в очах, йому здалося, що на всьому його тілі повідкривалися рани, і він стікає кров'ю.
— Що з вами? — вигукнула прекрасна Діана, помітивши в ньому вагання, якого жінки не прощають.
Розважливий чоловік на всі жіночі примхи повинен відповідати згодою, а потім непомітно підказувати жінці мотиви для протилежного рішення, вдаючи, ніби це її право — без кінця міняти свій вибір, свої погляди й почуття. Але Віктюрнієна вперше опанував шалений гнів, як то буває з людьми слабкими і схильними до поетичного світосприйняття, гнів, схожий на раптову грозу — з дощем, з блискавками, але без грому. Отже, граф повівся нешляхетно зі своїм любим ангелом, якому він вірив і заради якого поставив на карту більше, аніж життя,— честь свого роду.
— Так от до чого ми дійшли після майже двох років ніжного кохання! — вигукнула вона.— Ви зробили мені боляче, дуже боляче. Ідіть звідси геть! Я більше не хочу вас бачити. Я думала ви мене кохаєте, а ви до мене байдужі...
— Я до вас байдужий? — перепитав він, приголомшений цим звинуваченням.
— Ви, пане, ви!
— Як ви можете таке казати! — вигукнув він.— Та ви знаєте, що я задля вас учинив?
— А що ви такого вчинили заради мене, пане? І хіба не ваш обов'язок — зробити все для жінки, яка стільки зробила для вас?
— Ви навіть негідні знати про це! — вигукнув Віктюрнієн, нестямившись від люті.
— Он як!
Після цього промовистого "он як" Діана опустила голову, підперла її рукою і довго так сиділа — холодна, нерухома, невблаганна, як і належить сидіти ангелам, далеким від примітивних людських почуттів. Коли Віктюрнієн побачив, у якій грізній позі завмерла його кохана, він забув і про небезпеку. Хіба щойно він не скривдив найнебесніше створіння у світі? Він хотів дістати прощення, і він упав до ніг Діани де Мофріньєз, осипав їх поцілунками, благав, плакав. Бідолаха простояв навколішках біля ніг герцогині години зо дві, він мало не схибнувся з розпачу, та даремні були його зусилля — Діанине обличчя залишалося таким же холодним, і тільки час від часу по ньому котилися сльози, які вона відразу втирала, щоб не дати негідному коханцеві зібрати їх. Герцогиня розігрувала ту скорботу, яка надає жінкам величі й святості. За першими двома годинами минули ще дві. Графові нарешті пощастило заволодіти рукою Діани, але рука була крижана й нечула. Ця прекрасна рука, що дарувала йому такі скарби ніжності, тепер скидалася на гнучку гілку дерева. Вона нічого не виражала. Йому не було її подано, він її сам схопив. Віктюрнієн більше не жив, не мислив. Він не помітив би й сонця в небі. Що робити? Як повестися? Яке рішення прийняти? В таких випадках чоловік здатен зберегти холоднокровність, тільки якщо він володіє витримкою того каторжника, котрий, укравши вночі золоті медалі71 з Королівської бібліотеки, прийшов уранці до свого чесного брата просити, щоб він йому їх переплавив; коли брат спитав: "А що треба робити?", каторжник відповів: "Звари мені з них каву!" Але Віктюрнієн мовби заціпенів, темрява огорнула його розум, і в непроглядному мороці, немов Рафаелеві образи, намальовані на чорному тлі, пропливали перед ним картини любострасних утіх, з якими він тепер мав навіки розпрощатися. А герцогиня сиділа все з тим же невблаганним і зневажливим виразом обличчя, гралася кінчиком шарфа і кидала на Віктюрнієна гнівні погляди; вона кокетувала своїми світськими спогадами, називала коханцеві його суперників, так наче в гніві вирішила замінити кимось із них цього невдячного, що здатний за одну мить зректися кохання, яке тривало майже два роки.
— Ніколи б Фелікс де Ванденес,— казала вона,— такий добрий і милий, так палко закоханий у свою пані де Морсоф, не дозволив би собі подібної сцени: адже він знає, що таке справжня любов! А де Марсе, грізний де Марсе, якого усі вважають нещадним і жорстоким,— та він лише з чоловіками брутальний, а скільки ніжності приберігає він для жінок! Так, Монріво, згубив герцогиню де Ланже, як Отелло — Дездемону, але в нападі люті, що свідчив про безумне кохання; це принаймні не так банально, як звичайна сварка. Загинути, як загинула пані де Ланже, навіть приємно! Це тільки низеньким блондинам, хирлявим і кволим, подобається мучити жінок! Вони здатні панувати лише над слабкими істотами, вони й кохають тільки для того, щоб хоч у цьому відчути себе чоловіками. Тиранія в коханні — для них єдина нагода довести свою силу. Я сама не розумію, як могла підкоритися блондинові! А я ж знала де Марсе, Монріво, Ванденеса — красенів брюнетів, у чиїх очах променіє сонце!
То був справжній град ядучих дотепів, вони зі свистом пролітали і впинались у Віктюрнієна, наче кулі. Кожне слово Діани разило кількома затруєними стрілами водночас: вона підколювала, шпигала, вона завдавала графові стільки ран, скільки можуть завдати своїй жертві принаймні з десятеро дикунів, коли хочуть добре помучити ворога, спершу прив'язавши його до стовпа.
— Та ви схибнулися з розуму! — вигукнув нарешті Віктюрнієн, у якого луснув терпець.
Він прожогом вискочив з дому — Бог знає, в якому стані! — і стрибнув у екіпаж. Він правував конем так, ніби ніколи не тримав у руках віжки — зачіпав карети, наїхав на тумбу на площі Людовіка XV і сам не усвідомлював, куди їде. Відчувши, що ним не керують, кінь звернув на набережну д'Орсе і помчав до своєї стайні. На розі Університетської вулиці кабріолет зупинив Жозефен.
— Пане, не вертайтеся додому,— сказав переляканий старий слуга.— Там прийшли вас заарештувати...
Віктюрнієн подумав, що причина наказу про арешт — підроблений чек, який насправді ще не міг потрапити до королівського прокурора, а не векселі, яких він досі не оплатив і які вже протягом кількох днів переходили з рук у руки в лабіринтах системи правосуддя і тепер за ухвалою комерційного суду виступили на сцену в супроводі шпигів, свідків, мирових суддів, поліційних комісарів, жандармів та інших представників громадського порядку. Як і більшість злочинців, Віктюрнієн тепер думав тільки про свій злочин.
— Я пропав! — вигукнув він.
— Та ні ж, пане граф, тільки проїдьте далі, на вулицю Гренель. Там у готелі "Добрий Лафонтен" вас чекає панна Арманда, вони приїхали в Париж; коні стоять запряжені, й панна відразу вас вивезуть звідси.
Геть розгубившись, Віктюрнієн ухопився за цю можливість порятунку — так, потопаючи, людина хапається за соломинку. Він помчав до готелю, знайшов там тітку й кинувся їй на шию. Вона плакала, як розкаяна Магдалина, ніби сама була співучасницею гріхів, які вчинив племінник. Обоє сіли в карету і незабаром уже були за Паризькою заставою, на дорозі, яка вела до Бреста. Глибоко пригнічений, Віктюрнієн сидів мовчки. А коли тітка й небіж нарешті заговорили, між ними й далі тривало фатальне непорозуміння, через яке Віктюрнієн, забувши про все, кинувся в обійми панни Арманди: він думав про сфальшований чек, вона — про його борги та несплачені рахунки.
— Отже, ви все знаєте, тітонько,— сказав він їй.
— Знаю, бідолашний хлопче, але я тут — і ми тобі допоможемо. Зараз я не стану сварити тебе, підбадьорся.
— Мені треба буде сховатися.
— Можливо... А й справді, це чудова думка.
— Добре було б, якби я увійшов до Шенеля, ніким не помічений. Треба так розрахувати час, щоб ми приїхали вночі.
— Авжеж, так буде краще, тоді ми зможемо приховати всю цю історію від твого батька. Бідолашний хлопчик, як він страждає! — сказала вона, голублячи свого негідного племінника.
— О, тепер я розумію, що таке безчестя. Воно остудило навіть пал мого кохання.
— Сердешний! Стільки щастя і стільки страждань!
Панна Арманда пригортала розпалену голову племінника до своїх грудей, цілувала його в чоло, зрошене, незважаючи на холод, дрібними краплями поту,— так колись святі жінки цілували чоло Христа, загортаючи його тіло в саван.
Блудного сина було доставлено вночі, як він того й хотів, у мирний дім Шенеля на Кошарній вулиці; але випадок захотів, щоб він, з'явившись туди, як то кажуть, потрапив прямо вовкові в пащу.