— Кого це обходить, якщо у вас у кімнаті живе веселка?
Чоловік розреготався. Він з цікавістю дивився на захват Поліанни. Раптом щось спало йому на думку. Він торкнув дзвіночок біля себе.
— Норо, — сказав він, коли літня служниця з'явилася в дверях, — принесіть мені один великий мосяжний свічник з камінної полиці у вітальні.
— Слухаю, сер, — пробурмотіла жінка, вражено позираючи на нього. За хвилину вона повернулася, і, коли йшла до ліжка, її ходу супроводжував мелодійний подзвін. Це грали призматичні підвіски старовинного канделябра. [136]
— Дякую, поставити його на стійку, — наказував чоловік. — Тепер візьміть мотузку і зачепіть її за раму підйомного вікна. Опустіть раму, закріпіть мотузку з іншого боку. Ось так. Дякую, — мовив він, коли служниця виконала його прохання.
Коли вона вийшла з кімнати, він усміхненими очима подивився на зачудовану Поліанну.
— Поліанно, подай мені, будь ласка, свічник.
Вона подала його обіруч. Містер Пендлтон почав знімати й викладати підвіски, і скоро дюжина їх лежала рядком на його ліжку.
— А тепер, моя люба, візьми й почепи їх на мотузку, яку закріпила на вікні Нора. Якщо ти справді хочеш оселитися у веселці... гадаю, нам вдасться зробити для тебе домівку-веселку.
Поліанна ще тільки вішала третю підвіску на залитому сонцем вікні, як вона все зрозуміла. Від хвилювання у неї тремтіли пальці, але нарешті вона впоралася, відступила і аж скрикнула від захоплення.
З похмурої відпочивальні утворилася казкова країна.... Скрізь танцювали блискітки: червоні й зелені, фіалкові й жовтогарячі, золотаві й блакитні. Стіни, підлога, [137] меблі і навіть ліжко були охоплені вогненним виром кольору.
— О-о-о, яка краса, — видихнула Поліанна і раптом засміялася: — У мене таке враження, що сонечко спеціально прийшло до нас погратися в цю гру, ге? — запитала вона, зовсім забувши, що містер Пендлтон нічого не знає про її гру і не розуміє, про що йдеться. — Шкода, що в мене такого нема. Я дала б їх тітоньці Полі, і місіс Сноу, і ще багатьом. Мені здається, вони теж були б раді. Навіть тітонька Полі зраділа б, якби вона жила в такій веселці, і дозволила б собі хоч раз грюкнути дверима. Як ви гадаєте?
Чоловік розсміявся.
— Ну, наскільки я пригадую твою тітоньку, міс Поліанно, то їй потрібно щось вагоміше за кілька підвісок у сонячний день, щоб вона дозволила собі грюкати дверима і радіти. Але скажи мені, про яку гру ти торочиш увесь час?
Поліанна уважно подивилася. Тоді глибоко вдихнула.
— Я ж зовсім забула, що не встигла нічого вам розповісти про мою гру.
— Та поясни мені все, врешті-решт.
Цього разу Поліанна розповіла йому все, від початку до кінця, починаючи з милиць, які прислали їй замість ляльки. Розповідаючи, вона не споглядала на нього. Очі її були прикуті до танцю барвистих вогників від призматичних підвісок, що погойдувалися на осонценому вікні.
— Ось і все, — зітхнула Поліанна, закінчивши оповідь. — Тепер ви розумієте, що я мала на увазі, коли сказала, що сонечко теж гратиметься в цю гру. [138]
Запанувала тиша. її порушив невпевнений голос, що линув від ліжка.
— Можливо. Але як на мене, Поліанно, то ти краща за всі призми разом узяті.
— Ой, я ж не вмію перетворювати сонячні промені на ці чудові червоні, зелені та пурпурові вогники.
— Справді? — усміхнувся чоловік. Поліанна глянула на нього і здивовано помітила, що очі в нього були вологі.
— Так, — підтвердила вона, а тоді додала із сумом: — Я боюся, містере Пендлтон, що мені сонечко взагалі не може нічого зробити, хіба що веснянки. Тітонька Полі казала, що веснянки саме від сонця.
Чоловік стиха засміявся. Поліанна здивовано повернулася до нього, бо сміх був більше схожий на схлипування.
ДИВО ТА Й ГОДІ
У вересні Поліанна пішла до школи. Попередні іспити засвідчили, що вона добре розвинута, як на свій вік, і незабаром Поліанна стала щасливою ученицею разом зі своїми однолітками — дівчатами й хлопцями.
Школа подарувала Поліанні нові враження. Не менше вражень було і в школи від Поліанни. їхні стосунки дуже швидко стали якнайкращими, і Поліанна зізналася тітоньці, що школа і є справжнім життям... хоча раніше й були в неї сумніви.
Попри радощі нових занять, Поліанна не забувала й давніх друзів. Звичайно, багато часу вона їм приділяти вже не могла, але робила щозмога. Особливо незадоволеним був Джон Пендлтон. [139]
Якось ополудні в суботу він їй сказав про це.
— Послухай, Поліанно, як ти дивишся на те, щоб переїхати й жити в мене? — спитав він, хвилюючись. — Бо я тебе майже не бачу.
Поліанна розсміялася: містер Пендлтон такий кумедник.
— Я гадала, ви не любите, щоб навколо вас товклися люди, — промовила вона.
Містер Пендлтон скривився.
— Це було раніше, доки ти не навчила мене своєї гри. Тепер я навіть радію, що за мною доглядають. Ну, нічого, ось я скоро одужаю. Тоді я розберусь, хто що робить, — закінчив він, узяв одну милицю і жартома пригрозив дівчинці. Цього разу вони сиділи у великій бібліотеці.
— Але ж насправді ви зовсім не радієте, тільки кажете так, — мовила Поліанна, дивлячись на песика, що дрімав біля каміна. — Ви ж знаєте, що граєтесь не так, як треба... знаєте!
Обличчя чоловіка раптом споважніло.
— Для цього ти мені й потрібна, дитино. Допомогти у грі. То ти переїдеш?
Дівчинка здивовано повернулась до нього.
— Містере Пендлтон, ви що, це серйозно?
— Цілком. Ти мені потрібна. Так переїдеш? У Поліанни був розпачливий вигляд.
— Але, містере Пендлтон, я не можу... ви знаєте, що не можу. Я живу в тітоньки Полі.
Щось таке майнуло в нього на обличчі, чого Поліанна не годна була зрозуміти. Він дав волю своїм почуттям:
— Ти не тільки їй належиш... Може, вона дозволить тобі переїхати до мене, — запитав він якомога лагідніше. — Тоді ти згодишся?
Поліанна замислено звела брови на переніссі. [140]
— Але ж тітонька Полі... була настільки доброю до мене, — повільно почала дівчинка. — Вона мене взяла до себе тоді, коли у мене не лишилося нікого, крім Жіночої допомоги, і...
Хвиля болю знову прокотилася обличчям хворого. Але тепер голос його лунав тихо і сумно.
— Поліанно, багато років тому я дуже полюбив одну жінку. Я сподівався одного чудового дня привести її в цей дім. Я жив мріями про те, якими щасливими могли ми бути все життя.
— Так, — з жалем мовила Поліанна.
-; Але... я не зміг привести її сюди. Немає значення чому. Так вийшло... та й годі. Відтоді цей будинок став для мене купою сірого каміння, а не домівкою. Він потребує жіночої руки і серця — або дитячої присутності, щоб стати домівкою. А в мене — ні того, ні того. Тому я й прошу тебе переїхати.
Поліанна схопилась на рівні ноги. Обличчя в неї промінилося.
— Містере Пендлтон, ви... шкодуєте, що не мали шлюбної жінки в домі?
— Т-т-так, Поліанно.
— О, яка я рада. Тоді все гаразд, — зітхнула дівчинка. — Тоді ви можете взяти нас обох, і все владнається!
— Взяти... вас... обох? — вражено повторив чоловік.
Ледь помітний сумнів промайнув обличчям Поліанни.
— Ну, звичайно ж. Ну, її згоди ще нема. Але я впевнена, що вона погодиться, коли ви все їй поясните, так як пояснили це мені. І тоді ми зможемо разом переїхати.
В очах чоловіка відбився жах.
— Твоя тітонька переїде — сюди?! [141]
Поліанна здивовано глянула на нього.
— А хіба ви хотіли б переїхати туди? — запитала вона. — Звісно, ваш дім не настільки гарний, але з часом...
— Поліанно, про що це ти? — дуже м'яко спитав чоловік.
— Про те, де ми житимемо, — здивовано відповіла Поліанна. — Я саме так вас зрозуміла. Ви ж самі щойно сказали, що мріяли мати тітоньку Полі за шлюбну жінку, аби тут була домівка...
З горла чоловіка вирвався здавлений крик. Він підняв руку, почав щось говорити, а тоді безсило впустив її.
— До вас лікар, сер, — з'явилася у дверях покоївка.
Поліанна відразу підвелася.
Джон Пендлтон гарячково повернувся до неї.
— Поліанно, заради Бога, не кажи нічого про нашу розмову... поки що, — благально прошепотів він.
Поліанна всміхнулася, й на щічках з'явилися ямочки.
— Звісно. Так ніби я не знаю, що ви хочете самі їй про все розповісти, — весело кинула вона через плече. х
Джон Пендлтон безсило відкинувся в кріслі.
— Що сталося? — питав лікар, міряючи галопуючий пульс пацієнта.
Химерна усмішка затремтіла на губах Джона Пендлтона.
— Здається, забагато тих зміцнювальних ліків, — засміявся він, помітивши, як лікар поглядом проводжає невеличку постать Поліанни, яка прямувала додому.
ЩЕ БІЛЬШЕ ДИВО
У неділю зранку Поліанна завжди йшла спочатку до церкви, а тоді — до недільної школи. А після-обід вона часто ходила на прогулянку з Ненсі. І наступного дня після суботнього візиту до містера Пендлтона Поліанна планувала зробити так само, але, коли вона вертала додому зі школи, її наздогнав у кабріолеті лікар Чилтон, котрий спинив коня і запропонував:
— Я можу підвезти тебе додому, Поліанно. Мені треба поговорити з тобою. Я спеціально їхав до вашого будинку для цього. — І вів далі, у той час як Поліанна вмощувалася поруч. — Містеру Пендлто-ну треба негайно з тобою побачитися. Він сказав, що це дуже важливо.
Поліанна щасливо кивнула:
— Так, я знаю. Я поїду.
Лікар здивовано повернувся до неї.
— Не знаю, чи я правильно чиню, дозволяючи тобі це зробити, — промовив він з блискітками в очах. — Здається, ви, юна леді, вчора його більше розхвилювали, ніж заспокоїли.
Поліанна розсміялася.
— Це не я, повірте мені, не я. Це все через тітоньку Полі. [144]
Лікар рвучко повернувся до неї.
— Через твою тітку? — вихопилося в нього. Поліанна аж підстрибнула на сидінні від щастя.
— Так. Це настільки хвилююче і мило, просто як у книжці, уявляєте? Зараз вам усе розповім, — раптом зважилася вона. — Він просив мене не говорити нікому, але, гадаю, вам можна. Він казав не говорити про це їй.
— їй?
— Так, тітці Полі. Він сам краще їй усе пояснить, ніж це робила б я... адже то коханці.
— Коханці! — коли лікар вимовив це слово, коні різко рвонули вперед, ніби він смикнув за віжки.
— Так, — щасливо підтвердила Поліанна. — Це частина цієї історії. Я нічого не знала, доки Ненсі мені не розповіла. Вона казала, що колись тітка Полі мала коханого, але вони посварилися. Спочатку вона не знала, хто це, але ми все з'ясували. Цей чоловік — містер Джон Пендлтон.
Лікареві відлягло, рука з віжками впала йому на коліна.
— О! Ні, я про це не знав, — тихо промовив він.