Краще й не придумаєш, друзі мої. Ці назви нам нагадуватимуть батьківщину і великих, шанованих там громадян. Що ж до річок, заток, мисів і скель, які видно з цієї гори, то краще їм давати назви, в яких відбивалися б їхні контури чи інші особливості. Тоді їх легше буде пам'ятати, і ми матимемо з цього практичну користь. Обриси острова такі незвичайні, що нам не важко придумати для них образні назви. А річки, яких [87] ми ще не бачили, але, можливо, побачимо в лісі, досліджуючи його, затоки й бухточки, які згодом виявимо, ми називатимемо в міру того, як їх будемо знаходити. Що ви, друзі, на це скажете?
Інженерові супутники одностайно схвалили його пропозицію. Острів лежав перед ними, як розгорнена карта, і лишалося тільки дати назви кожному мису, кожній затоці, пагорбу й долині. Гедеон Спілет записував назви, і незабаром було остаточно встановлено всю географічну номенклатуру острова.
Перш за все записали такі назви, запропоновані інженером: "бухта Єдності", "бухта Вашингтона", "гора Франкліна".
— Тепер, — сказав журналіст, — он той півострів, що простягся на південний захід, я пропоную назвати "Звивистим", бо він і справді нагадує вигнутий хвіст змії.
— Домовилися, — відповів, інженер.
— А зараз, — озвався Герберт, — подивіться на протилежний бік острова, на он ту затоку, що так нагадує роззявлену акулячу пащу. Назвемо її "Акулячою затокою".
— Добре придумав! — вигукнув Пенкроф. — А щоб доповнити образ, назвімо обидва миси, які захищають бухту, "мисами Щелепи".
— Але ж їх два, — зауважив журналіст.
— То й що? — не знітився Пенкроф. — Один назвемо "Північною Щелепою", а другий — "Південною Щелепою".
— І це записали, — відповів Гедеон Спілет.
— Треба ще дати назву он тому гострому мису на південному сході острова, — мовив Пенкроф.
— Тобто на самому краю бухти Єдності? — перепитав Герберт.
— "Мис Кіготь", — тієї ж миті вигукнув Наб, котрому також кортіло бути хрещеним батьком хоч частки їхніх теперішніх володінь.
І справді Наб придумав чудову назву — той мис надзвичайно скидався на потужний кіготь якогось фантастичного звіра, якого нагадував острів своїми незвичайними обрисами.
Пенкроф був у захопленні від цього веселого заняття, що давало такий простір для гри уяви, і незабаром з'явилися нові назви.
Річку, біля якої їх скинула куля аеростата і яка давала новим поселенцям питну воду, назвали "річкою Вдячності" — на знак щирої вдячності Провидінню. [88]
Острівцю, на який вперше ступила їхня нога після повітряної катастрофа, дали назву "острів Порятунку".
Плоскогір'я, що вінчало високу гранітну стіну над Комином і давало змогу охопити зором усю широку бухту, назвали "плоскогір'ям Широкий Обрій".
І, нарешті, масив непрохідних лісових хащів, що вкривали півострів Звивистий, назвали "лісами Далекого Заходу".
Усім доступним погляду пунктам і розвіданій частиш острова було дано назви і вирішено, що їхній список поповнюватимуть у міру того, як з'являтимуться нові відкриття.
Місцезнаходження острова щодо різних країв світу інженер визначив приблизно, за сонцем, і виявилося, що бухта Єдності й плоскогір'я Широкий Обрій лежать на сході. Але Сайрес Сміт мав намір наступного дня замітити точний час сходу і заходу сонця, його місцезнаходження в небі на середині шляху від сходу до заходу і розраховував точно визначити, де північний бік острова, бо в Південній півкулі в момент свого перебування в зеніті (тобто ополудні) сонце стоїть на півночі, а не на півдні, на відміну від того, що ми спостерігаємо в Північній півкулі.
Отож цю справу було завершено, і новоявленим остров'янам лишалося тільки спуститися з гори Франкліна і повернутися до свого Комина, як раптом Пенкроф вигукнув:
— Ну й телепні ж ми!
— Чому? — запитав Гедеон Спілет, закривши записника і підвівшися, щоб іти.
— А наш острів? Його ж то ми забули назвати! Герберт уже розтулив було рота, аби запропонувати
назвати острів на честь Сайреса Сміта, що, безумовно, бурхливо підтримали б усі супутники, коли інженер просто сказав:
— Назвімо його, друзі, іменем великого громадянина, котрий бореться зараз за єдність американської республіки! Хай він називається "острів Лінкольна"!
У відповідь на інженерові слова з трьох чоловічих грудей вихопилось могутнє "слава!".
Того вечора нові поселенці, полягавши спати, довго ще згадували далеку вітчизну, жахливу війну, через яку лилася кров на рідній землі; вони й на хвилину не сумнівалися в перемозі над Півднем, у тому, що справедлива справа Північних Штатів, завдяки таким людям, як Грант і Лінкольн, неодмінно візьме гору. [89]
Усе це відбувалося ЗО березня 1865 року, і воля ще нічого не знали про те, що через шістнадцять днів у Вашингтоні станеться страшний злочин: у страсну п'ятницю Авраам Лінкольн упаде, скошений кулею якогось фанатика.
РОЗДІЛ XII
Перевірна годинників. — Пенкроф задоволений.— Підозрілий дим.— Червоний струмок.— Флора острова Лінкольна.— Фауна.— Гірські фазани.— Полювання на кенгуру.— Агуті.— Озеро Гранта.— Повернення до Комина.
Поселенці острова Лінкольна окинули прощальним поглядом усю місцевість, обійшли кратер по його вузькому пружку і за півгодини спустилися на плато першого конуса, де ночували минулої ночі.
Пенкроф висловив думку, що пора вже й поснідати, і з цього приводу Сайрес Сміт і журналіст вирішили звірити годинники.
Ми знаємо, що годинник Гедеона Спілета не був пошкоджений морською водою, бо його власника першим викинуло на берег, де він був недосяжним для хвиль. Той годинник мав один із найдосконаліших механізмів і був справжнім кишеньковим хронометром, а Гедеон Спілет ніколи не забував щодня старанно накрутити його.
Що ж до інженерового годинника, то він, звичайно, спинився, коли Сайрес Сміт лежав серед дюн.
Тепер інженер накрутив його знову і, визначивши за сонцем, що час наближається до дев'ятої ранку, відповідно перевів стрілку годинника.
Гедеон Спілет уже намірявся і собі перевести годинника, коли інженер, зупинивши його жестом руки, сказав:
— Ні, дорогий Спілете, почекайте. У вас на годиннику річмондський час, чи не так?
— Так, Сайресе!
— Отже, він відрегульований за меридіаном того міста, тобто, можна сказати, майже за меридіаном Вашингтона.
— Саме так.
— От і добре, не переводьте стрілок. Регулярно накручуйте годинник, але не торкайтеся стрілок! Це нам може придатися.
"Навіщо?" — подумав моряк.
За сніданком усі добре поїли, не лишивши в запасі ні [90] дичини, ні горішків. Проте Пенкрофа це нітрохи не турбувало: харчі знайдуть дорогою! Топ, якому малувато дісталось, напевне підніме в гущавині лісу якусь дичину. Крім того, моряк уже намислив собі попросити інженера, щоб той приготував порох та змайстрував одну-дві мисливські рушниці — на його думку, для інженера то справжня абищиця.
Покидаючи плато, Сайрес Сміт запропонував супутникам повернутись до Комина іншим шляхом. Він хотів зблизька роздивитися озеро Гранта, чудово обрамлене кронами дерев. Експедиція стала спускатися гребенем одного із відрогів, між якими, напевне, й зароджувалися витоки річки, що живила озеро. Тепер, розмовляючи, колоністи вживали спільно придумані назви, і це на диво полегшувало обмін думками про острів. Герберт і Пенкроф — один ще майже дитина, а другий — по-дитячому безпосередній, — не могли цим натішитися, і моряк, широко ступаючи, казав хлопцеві:
— Ти дивись, Герберте, як чудово! Тепер, синку, вже не загубишся: чи підемо повз озеро Гранта, чи через ліси Далекого Заходу до річки Вдячності, все одно вийдемо до плоскогір'я Широкий Обрій, а отже, й до. бухти Єдності!
Супутники домовилися не йти щільною групою, але й не надто розпорошуватися. В густих лісах острова напевне водяться хижі звірі, і обачливість вимагала не втрачати пильності. Попереду йшли переважно троє: Пенкроф, Герберт і Наб, а перед ними біг Топ, заглядаючи у всі закутки. Інженер і журналіст ішли поруч, Гедеон Спілет тримав напоготові записника, аби невідкладно занотувати будь-яку помітну подію, а мовчазний інженер часом відходив убік лише для того, щоб підібрати якийсь мінерал або гілку, і мовчки клав їх у кишеню.
— Що він у чорта весь час підбирає? — бурмотів Пенкроф. — Хоч скільки дивлюся, не бачу нічого вартого, аби за ним нахилятися!
До десятої ранку групка супутників спустилася з останніх найнижчих схилів гори Франкліна. Під горою поки що траплялися лише кущі та зрідка поодинокі дерева. Колоністи йшли жовтуватою, ніби випаленою долиною, що простяглася майже на милю від гори до узлісся. На нерівній горбкуватій землі то тут, то там траплялися величезні уламки базальту, для охолодження яких у земній корі за теорією Бішофа знадобилося близько трьохсот п'ятдесяти мільйонів років. Проте тут не спостерігалося слідів лави — очевидно, вона стікала колись по північних схилах гори. [91]
Capec Сміт уже думав, що вони без пригод дійдуть до річки, яка текла, за його розрахунками, між деревами край долини, коли раптом побачив, що Герберт, який ішов попереду, біжить назад, а Наб і моряк заховалися за скелями.
— Що сталося, синку? — запитав Гедеон Спілет.
— Дим! — відповів захеканий Герберт. — Кроків за сто ми побачили поміж скелями дим.
— Невже тут є люди? — вигукнув журналіст.
— Не показуймося їм, поки не дізнаємося, з ким маємо справу, — відповів йому Сайрес Сміт. —Якщо на острові є ту земці, то, як на мене, зустріч із ними скоріш небезпечна, ніж бажана. Де Топ?
— Топ десь попереду.
— Він не гавкав?
— Ні.
— Дивно. Та все ж спробуймо його погукати.
За кілька хвилин інженер, Гедеон Спілет і Герберт приєдналися до Наба й моряка і так само сховалися за базальтовими валунами.
Звідти вони ясно бачили, як у повітря в'ється жовтуватий дуже характерний дим.
Топів хазяїн тихеньким посвистом підкликав собаку, зробив знак супутникам почекати і тихо прослизнув поміж скелями.
Стривожені колоністи, завмерши, чекали наслідків розвідки,' а почувши гучний оклик Сайреса Сміта, прожогом кинулися слідом за інженером. За хвилину вони були поруч із ним і спочатку аж відсахнулися від задушливого запаху, що стояв у повітрі.
За цим запахом Сайрес Сміт відразу здогадався, звідки йде дим, який спершу небезпідставно стривожив його.
— Цей дим, — сказав він, — а точніше, ці випари, породила сама природа.