Ми часто сваримося, це правда, та ви тільки подумайте, яка в нас в усьому сваволя.
У дорослих є суди. А в нас ніяких судів, самі лише скар-
ги. А дорослі наших скарг не люблять. Розсудять, аби з рук збути: або того виправдають, кого вони більше люблять, або молодший, або старший має слушність, або дівчинка, або обидва винні, тому що, мовляв, недобре сваритися.
Коли-небудь, можливо, люди житимуть у мирі й злагоді, та поки що цього немає.
А буває так, що хтось образиться через дрібницю, і відразу: "Коли так, віддавайте мої дошки й цвяхи!"
Знає, що не віддамо. Що ж, розбити санчата, і вся робота нанівець? Шукай собі іншого товариша й починай усе спочатку?
"Діти люблять майструвати".
Справді, люблять, та вже коли що зробиш, то хочеш, щоб це не псували.
А то один щось намалює, а інший ні з того ні з сього візьме та й порве або забруднить. І так шкода! Або знайдеш паличку, шнурок, зробиш батіг — не хочеться ж, щоб ламали. От і з санчатами так само. і
Правда, іноді навіть добре, що зламають, тому що вдруге ще краще виходить. Але тоді треба заздалегідь знати, що є заради чого починати знову: наприклад, інструменти кращі чи більше матеріалу.
Бо ж як тут зробиш санчата без молотка? Доводиться каменем прибивати. І хоч би камінь був замашний. Правда, ; є один такий, але він у бруківці. Ми навіть хотіли його ! викопати, а потім назад вставити. А якби двірник помітив? Ото дав би нам чосу! Тиждень потім у двір не показуйся.
Ну от, забиваю я цвях цим круглим незручним каме— | нем і б'ю себе по пальцю. Навіть така чорна цятка на паль— | ці вискочила. І ще дротом шкіру здер між пальцями, тепер, ! як станеш палець згинати, боляче. Там в одному місці до— ' велося стягти дротом, тому що мав бути довгий цвях, а ми вбили три маленьких, і дошка розкололася. Довелося стягувати.
І так весь час щось псується, і весь час треба поправляти.
Приходить Юзек.
— А ти захоч!
— Та нащо вони мені!
— Іди звідси, не заважай. Не подобається — не дивись!
— А що, вже й подивитися не можна?
— Не можна!
Один лагодить, а двоє відпихає. — і
Нарешті Франек каже:
— Не займайте його, краще допоможіть тримати, я сам не можу.
— А чого він тут стоїть, ехидничав?
— Нехай собі ехидничав. У нього санчат немає, от його завидки й беруть.
— Є чому заздрити, одоробло якесь!
Іноді сварка переходить у бійку, а іноді й несподівано допоможе.
Так і тепер:
— Без молотка все одно нічого не зробите!
— Як ти такий розумний, давай молоток!
— Щоб зламали, еге?
— А е в тебе?
— Звичайно, е!
Хвалиться, чи й справді?
Але Юзек збігав і приніс:
— Твій?
— А то чий іще?
■— Може, в батька взяв?
— То я ж узяв, а не ти!
Але якщо він узяв, не спитавши, і буде скандал, то влетить усім.
А у нього й цвяхи є.
— Якщо дозволите покататись, тоді дам. І ще дістану.
Не треба було брати, тому що він хуліган. Та шкода
часу, кожному хочеться встигнути хоч трохи покататись. І ми погодились. Мабуть, даремно. Бо й молоток не допоможе, якщо дошка гнила. А Юзек важкий і так їде, ніби навмисне зламати санчата хоче.
Вся робота нанівець.
Знову сваряться. Я йду додому.
Сумно, сумно, сумно...
Іренка дивиться на мене, бачить, що я засмучений, і навіть не просить погратися з нею. Присунула лавочку, сіла поруч і обіперлася рукою об моє коліно...
А я нічого їй не кажу, тільки думаю: "Якби Мариня була моєю сестрою!"
І знаю, що це грішна думка, тому що я ніби хочу, щоб Іренки не було, а в мене була б інша сестра.
Я заплющив очі й поклав їй руку на голову. А вона голову мені на коліна і тут-таки заснула. А я сиджу й думаю про те, що добре було б, якби й Іренка була жива і здорова, й Мариня не знала лиха.
Так, справді, я в неї закоханий, у Мариню.
Що тільки не діється в людині, чого тільки в ній нема, і яке все різне! Якщо подивишся довкола, то бачиш будинки, людей, коней, автомобілі. Тисячі, мільйони різних іменників: живих і неживих. І в думках людини ті ж самі іменники. Я заплющую очі і бачу будинки, людей, коней, автомобілі. І в кожного іменника безліч різних прикметників.
І в почуттях те саме розмаїття. Я люблю Лахмая, батьків, Мундека, цю Мариню з Вільна. І кожного інакше.
Я кажу: люблю, дуже люблю, закоханий.
Та й усе.
А відчуваю по-різному.
І тільки наче на вершині — бог.
Дуже дивно.
Якби я вже не був колись дорослим, можливо, я цього б навіть і не відав. А тепер я знаю, що діти закохуються, тільки не знають, як це назвати. А може, вони соромляться в цьому признатися? Не те що сказати не хочуть, а їм подумки соромно в цьому признатися.
Бояться навіть сказати: "Ця дівчинка мила. Я її люблю".
Тому що дорослі висміюють любов. Уже з цього видно,
які вони неделікатні.
Скажуть: "Кавалер і панка". Або: "Ну то поцілуйтеся ж". Або: "Наречені". Або ще гірше: "Подружжя".
Хіба не можна когось любити — просто розмовляти, дивитись, гратися удвох в яку-небудь гру, подати на прощання руку,— і щоб ніхто тебе не випитував? Щоб ніхто навіть не помічав?
Що вдієш, коли це неможливо...
І я спитаю ніби знехотя: "Мариня — це гарне ім'я?"
Або скажу, що в неї гарна блакитна стрічка у косах. Або ще запитаю, чому в неї, коли сміється, робляться ямочки?
Та тільки-но я щось запитаю чи скажу, як тут почнуть допитуватись: "А вона тобі подобається? А ти б на ній одружився?"
Почнуться дурні жарти, неприємні натяки.
Знаю я все це.
Є такі хлопці, які просто мавпують,— хочуть підлизатись до дорослих і самі кажуть: "Моя наречена".
Дорослі не люблять, коли ми блазнюємо, а виходить, самі нас примушують це робити.
Вони не знають, як неприємно робити з себе блазня. Декотрі діти від цього й справді псуються, але більшість тільки відчуває образу і неприязнь до дорослих за їхню цікавість.
Я сиджу тихенько й розмірковую. І достоту так само, як я, тисячі дітей у різних кімнатах розмірковують у сутінках про житейські дива й незгоди, про те, що відбувається довкола них і в них самих.
Про пі наші роздуми дорослі не знають. Тільки запитують: "Що ти там робиш? Чому не граєшся? Чому так тихо?"
Бо дитина погаласує, набігається, надивиться на всяку всячину, а потім їй хочеться самій із собою наодинці порозмовляти. І лише одна єдина з тисячі знайде розуміння в дорослих. Або в товариша.
От, приміром, яка дивна ріп — сон!.. Іренка спить собі й ні про що не відає. Зітхнула, видно, їй щось сниться. Мабуть, і в неї в дитячому садку є діти, яких вона любить, і, може, вона теж не хоче про це нікому говорити. Я порівнюю Іренку з собою, пригадую той час, коли був великим, і бачу, що всі ми схожі одне на одного. В дорослій людині багато дитячого, у дітях багато дорослого. Тільки ми не знайшли ще спільної мови.
Ну от.
Я побачив Мариню вдруге.
Ще один раз була у нас Мариня. Навіть не розляглась. Вони сказали, що їм треба йти, що прийшли тільки попрощатись...
Я стою біля свого квіткового горщика. Посадив горох, і в горщику виросло вже цілих чотири листочки, тут два і тут два. Так приємно, коли щось посадиш і потім виростає. Поливаєш. І від води — із землі, із зернятка, вилізає паросток. Зелений, малесенький. Не було нічого, а тепер є.
Я стою, а в руках у мене листівка: ангел з крилами, а на краю прірви — двоє дітей. Нагнулись над безоднею, рвуть квіти. Ангел стежить, щоб вони не впали в цю бездонну прірву.
Прийшла Мариня з цією тіткою, зі своєю мамою. Я її теж удруге в житті бачу — якась далека родичка.
І я думаю:
"Якщо Мариня заговорить зі мною, я дам їй на пам'ять листівку. А якщо ні, то ні".
Я її купив для Марині, бо знав, що вона прийде, тільки боявся, що буду в цей час у школі.
Я щодня відразу біг із школи додому. Муидек питає:
— Куди ти так поспішаєш?
Мама дивується:
— Хіба заняття тепер раніше кінчаються?
А я мовчу. Що я їм скажу?
У Марині біла пухова шапочка і такий же комірець. І волосся в'ється.
її мама говорить з моєю мамою про якихось там знайомих у Вільні.
А вона мовчить.
Тому що я швидко поцілував цій віденській тітці руку і мерщій до квіткового горщика.
А вона стоїть і тримається за свою маму.
Я дістав із книжки листівку. Оту, з ангелом.
А вона, Мариня, до мене пішла швидко, майже побігла. А я раз — знову листівку в книжку і, мабуть, почервонів, бо ще більше збентежився.
Вона зупинилася, затулилась муфточкою цією пухнастою, і я усміхнувсь. А вона теж. І я відвернувсь, ніби дивлюся на квітковий горщик.
А Іренка підбігла й показує їй ляльку.
Іренка каже:
— Дивись, які у неї черевички.
Тоді я знову до них повернувся.
Мариня взяла ляльку й питає:
— А в неї очі закриваються?
Я кажу:
— Ні. В маленьких ляльок не закриваються.
Мариня зовсім уже близько підійшла й каже, що і в
маленьких можуть закриватись, тільки у зовсім маленьких ніколи не закриваються. .
І потім каже:
— Я вже їду.
Я злякався, що вона просто зараз поїде, і швидко дістав листівку з ангелом: побоявся, що не встигну віддати.
Показую й питаю:
— Гарна?
Вона тихо відповіла:
— Гарна.
Я кажу ще тихіше:
— Може, хочеш?
Я не хотів, щоб Іренка побачила. Тому що маленькі люблять в усе втручатися. Ще, чого доброго, щось голосно скаже.
Але мама з тіткою розмовляли й нічого не почули. Мариня каже:
— Напиши що-небудь на пам'ять.
Вона це таким голосом каже й дивиться, чи я погоджусь. Усе добре вийшло. Я тут-таки швидко написав: "На пам'ять про Варшаву". І приклав промокашку.
А Мариня каже:
— Ой, розмажеш!
Я відповідаю:
— Дивися, зовсім не розмазалось!
Я сказав їй: "Дивися". Отже, я звернувся до неї на "ти". Проте "Н" трохи розмазалось.
Вона каже:
— Ну, це не страшно!
І додала:
— Ти дуже гарно пишеш!
І ще:
— Напиши, кому й від кого...
— Навіщо?
Мариня подумала, схилила голову набік і сказала:
— Так, правда...
Але я написав: "Марині з Вільна".
І загорнув у срібний папір від шоколаду. Тому що в мене вже все було напоготові.
Та бачу, що надто вже блищить. Тоді я видер сторінку із зошита і обгорнув іще раз.
А вона:
— Ой, сторінку видер!
Я кажу:
— Дарма!
А моя мама каже:
— Зніміть пальто!
А її мама:
— Ні, нам уже треба йти!..
Мариня поклала листівку, згорток у муфточку і питає:
— Ти яку літеру найбільше любиш писати?
Я кажу:
— Велику "Р".
— А я велику "В". Дай папір, я тобі напишу. Але олівцем. Побачимо, хто красивіше пише.
І вона написала. І я теж. Тільки я не старався, хотів щоб у неї вийшло красивіше.
Вона каже:
— Ну, чия красивіша?
Сміється, а зубки в неї білесенькі, рівні-рівні.
— На листівці ти краще написав!
Я почервонів і кажу:
— Коли вдасться, а коли й ні...
Ми писали "Варшава, Вільно" — різні слова, а потім ' числа.
Вона каже:
— Я страшенно не люблю писати вісімку: завжди вийде якась перекручена.
А я відповідаю:
— Атож.