– Панове, скажіть, хіба це не так?
Станьчак співчутливо глянув на нього.
— Все з точністю навпаки, дядьку! Багато "пристойних жінок" мріють про те, щоб стати платною курвою, бо після декількох років подружньої нудьги їм здається ніби це страшенно збудливо і цікаво, як будь-який заборонений плід.
Філософа підтримав журналіст:
— Перед війною, ще до того, як я став редактором "Кур'єра", в редакції "Голосу" була у нас співробітниця, яка робила репортажі про повій, серед них була й парочка інтерв'ю. Вона навіть потоваришувала з деякими блядушками. Коли починала, то думала те ж саме, що й пан Брусь – ніби це бідність примушує…
— Примушує, жене! – стояв на своєму Брусь. — Так воно є у всьому світі!
Смертельного удару аптекарю завдав лікар:
— Ні, пане магістр... Ці занепалі жінки та дівчата іноді лікуються в нашій клініці, звідти я їх знаю, і мені відомо, як це виглядає... Насправді ж, головною причиною цього заняття є не бідність.
— Звичайно! – переміг Станьчак. — Погляд на бідність, як на бордель-маму проституції, це забобон дев'ятнадцятого століття, освітлений книжками для куховарок!
— Чудово, нехай буде по-вашому, панове! – розсердився Малевич. – Але скажіть: як це пов'язано із нашою проблемою? Навіщо всі ці балачки про жінок? Якщо цей Зига їх змушує, то видача його Мюллеру буде нормальною справою, так? Але якщо вони самі злітаються до Зиги, тоді ми пощадимо його, правильно?... Іноді мені здається, ніби я не вдома у пана графа, але в божевільні... І навіть ви, пане лікарю!
— А що я, що я? — почав відмовлятися Хануш. — Не я почав це дивне розбирання! Але коли вже зайшла така розмова, я втрутився, оскільки вважав, що проблема для вас важлива. Я підтримав те, що видав нам професор Станьчак про природу жінок, оскільки він мав рацію – ця конкретна особливість жінок визначається не буттям, а інстинктом. Ломброзо присвятив цим жіночим схильностям одну зі своїх наукових праць. Саме завдяки цьому інстинкту у світі проституція і процвітає, а не внаслідок бідності, примусу чи цинізму сутенерів.
— Завдяки цьому інстинкту, але ще й завдяки попиту, адже без попиту немає і пропозиції, — доповнив Клос, бажаючи похвалитися і своєю ерудицією: — За сто років до професора Ломброзо те саме писав і великий практик, прекрасний знавець жінок, маркіз де Сад . Ми друкували у "Кур'єрі" статті на цю тему. Де Сад писав, якщо тільки я добре запам'ятав, що "у жінок набагато сильніші схильності до хтивості, ніж у чоловіків".
— Ось воно як! – кивнув Станьчак.
— Виходить, для вас, пане професоре, і для вас, пане редакторе, авторитетом уже є творець садизму?! – скипів ксьондз Гаврилко.
— Не робіть себе самого смішним, маркіз де Сад ніколи не був творцем садизму! — запротестував журналіст.
— І нічого не кажіть, коли йдеться про прекрасну стать, бо що може пан ксьондз знати в цьому питанні? – додав філософ.
— Я сповідую жінок, тому знаю, що...
— Гей, попику, нема чого видавати таємниці сповіді! Адже сповідникам це заборонене!
— Я лише хотів сказати, що знаю…
— Пан ксьондз не знає навіть, як жінка складена, хіба що ви озирнулися на момент власного народження! – знову перебив священика Станьчак. – Але це все дрібниці порівняно з тим, що ви не знайомі із церковними текстами.
— Святе Письмо і отці Церкви трактують кожного однаково, і жінку, і чоловіка! – заявив Гаврилко.
— Можливо, якісь писання та отці якихось там Церков — так, але не отці тієї Церкви, до якої належить пан ксьондз!... "Жінка — ось причина усілякого зла"; "Жінка – це тваринна недосконалість"; "Жінки — це безбожні фурії похоті"... І знаєте, пане ксьондз, кого я процитував? Єпископа Максимума Тувінського, святого Фому Аквінського та Тертуліана! Кожен із цих святих отців поділяв думку язичника Гесіода, що "Жінка є чумою, з якою чоловіки повинні жити; вона – жахлива спокуса з мозками суки та з злодійською натурою"…
— Ну ось, перед нами ходяча антижіноча енциклопедія! — посміхнувся (знов криво) Седляк.
— А це привілей читаючих людей, любий мій поштмейстере! Врахувавши думку церковних авторитетів, яких я процитував, пропоную, панове, замість чотирьох самців віддати Мюллеру на заклання чотирьох баб. Що ви на це?
— У мене інша пропозиція, — заявив Брусь. – Я пропоную здати пана професора на лікування. Можливо, купання у холодній воді йому допоможе!
— А чому не в святій, пане магістр? — запитав Седляк. – Якщо знадобляться обряди з вигнання диявола – пан ксьондз у нас є.
— Я хочу сказати, — пояснив Брусь, — що ця людина знущається з людського життя.
— Не над людським життям, але над цим шабашем, милостивий пане, — знизав плечима Станьчак.
— Не було б ніякого шабашу, якби ви, професоре, були більш серйозні, коли вирішуються проблеми, з яких ніяк не варто сміятися, — сказав Кржижановський.
— А як я маю зберігати цю вашу серйозність, коли громадянина Зигу обзивають тут торговцем живим товаром? Хіба ми, обговорюючи, кого віддати Мюллеру під ніж, не займаємось чимось іншим, аніж торгівлею живим товаром?
— Отже, нам ясно – професор проти домовленостей між паном графом та Мюллером, він навіть проти всієї нашої дискусії, – оголосив Хануш.
— Але чому ж! Я не проти, і ніколи не буду проти домовленостей між графами та гестапівцями, бо, як уже казав – мені не насрати на те, кого фрици пришиють, а хто залишиться живим, завдяки капризам долі. Не проти я і цієї дискусії ...
— Тоді чому ж ви назвали її шабашем?! – розсердився Кортонь.
— Тому що вона і є видом шабашу... Втім, не я перший скористався тут цим словом... Та й чому я маю бути проти? Я люблю кумедні зборища. А щоб було ще кумедніше: давайте проголосуємо, чи видавати альфонса? При нагоді подивимося, хто має перед ним борг подяки.
— Професоре, ви, мабуть, бажаєте нас відвернути, а не спонукати до голосування!... — здійснив свою оцінку Мертель. – Навіщо ви нас лякаєте? Може, у вас самого обов'язок подяки до цього Зиги...
— Ба! Та якби я такий обов'язок мав, то хіба пишався б зараз, що до багатьох грішниць ставився краще за Христа!
— Не згадуй імені Божого всує й у такий спосіб, брате! — пожурив філософа ксьондз.
— Бог мені простить, пане ксьондз, це його професія. За умови, що він взагалі щось почув, бо звідки мені бути впевненим, що він є серед нас?
— Бо Бог усюди!
— І в Треблінці теж?
— Це вже демагогія!
— Звичайно. Тобто він усюди?
— Усюди!
— Зрозуміло. Він усюди, оскільки за самим визначенням він усюдисущий. Жаль тільки, пане ксьондз, що по суті своїй він ще й мовчазний. І результатом цього стає, що будучи співучасником усіх суттєвих зборів, він не є повноцінним партнером, адже що це за учасник дискусії, який уникає діалогу?
— Господь Бог каже інакше...
— Безголосно?
— Голосом інших людей.
— Розумію – голосом обраних. Хоч би, голосом пана ксьондза...
— Сподіваюся, що так, брате мій! Я проти того, щоб видавати Мюллеру людей у жертву, будь-яких людей!
— Так це і є "vox Dei"[27]!
— Напевно, така воля Божа з цього питання!
— А де була його воля у вересні тридцять дев'ятого?
— Бог втручається інакше...
— Ага, як у Катині та Пальмірах[28]?
— Боже милостивий, та перестаньте ж весь час нести блюзнірства!
— А вони теж розраховували на милосердя Боже, святий отче!... Ті, хто зачинений у підвалі у Мюллера, набагато більше розраховують на викуп або на те, що їх відіб'ють партизани. Але ми вже знаємо, що ніякої збройної операції не буде, оскільки тоді пани Мертель з Кортоном не кричали б тут так сильно за панів Тригера з Островським. Vulgo: все тепер у наших руках. Щоправда, лише щодо кількох ближніх – чотирьох, які продовжать своє існування, і чотирьох яких треба негайно здати – але все залежить від нас. Блаженне почуття всемогутності! Як це здорово, рятувати Господа Бога – а, панове?!
Слова професора засіяли тишу, просякнуту страхом і невпевненістю. Ніхто не хотів говорити, тож Станьчак порахував, ніби поле залишили за ним.
— Панове, альтернатива надто проста – або ми голосуємо і проводимо обмін з Мюллером, як того бажають пан граф, пан адвокат та низка бойовиків; або ми кладемо на Мюллера з приладом, як того хочуть пан магістр, пан поштмейстер, пан радник і пан піп. Не знаю лише думки пана редактора. Що ж до пана ювеліра, то я впевнений, що, незважаючи на те, що він мало що сказав – голосуватиме за обмін…
Тут він запитливо глянув на Бартницького.
— Якщо голосування буде, тоді пан професор сам переконається, чи вгадав він чи ні, — холодно відрізав ювелір.
— Тоді повернемось до наших баранів. Отже, ми маємо дві можливості. Якщо ми вибираємо другий варіант, тобто відмову – тоді слід негайно приступити до загальної молитви, сподіваючись, що Господь Бог особисто попрацює над тим, щоб повернути в Руднику справедливість. Я правий, пане ксьондз?
— Молись, брате мій, щоб Бог вигнав сатану з душі та думок твоїх!
— А чому пан ксьондз вважає, ніби такий ось інкуб проживає в мені?
— Бо чую, що ти кажеш! Із самого початку – суцільні дурниці та диявольщину!
— Але ж я висловив власну віру в Божественне всемогутність, всі присутні можуть бути свідками!
— Практично всі присутні вже докоряли вам за те, що ви тут балакали! Віру висловили?... О ні – ви знущалися з Божого всемогутності!... Чи ви збожеволіли, чи повністю віддалися дияволу!
— Запевняю пана ксьондза – ні. Зізнаюся, бувало я заздрив Фаусту, попик… Але я стримався.
— Твої слова, сину мій, все твоє марення, доводять зовсім інше!
— Весь мій статус, попик, від квартири до одягу, доводить, що я говорю правду! Хоча весь час страждаю від нестачі готівки – але залишаюся істотою незалежною. Нікому я не зміг піддатися остаточно, в тому числі і дияволу, і тому не зробив такої кар'єри, як ті, що щонеділі мчать до меси, несучи за пазухою диявола або кількох чортенят. А потім, завдяки сповіді, залишають цих дияволів усередині храму і виходять чистенькими, немов незаймана дівчина. Математичне питання: скільки ж чортів, витягнутих сповіддю з душ, що каються, міститься на одному квадратному метрі Божого дому?
— Ось так ось усі атеїсти і язвлять! – розпалився ксьондз. – Богохульствуєте охочіше, ніж думаєте, і вам легко це творити!
— Неправда!...