Звичайні собі порядні люди. Коли спитаєш їх про щось чи попросиш сірника, кожен ладен утекти. Просто бояться. Не почувають себе впевнено.
– А хто тепер упевнений? – сказав Кольберг.
– Я не знав такого почуття, – мовив Нордін. – Принаймні за звичайних обставин. Але, мабуть, і я скоро почну боятися. Є для мене якесь доручення?
– Ми отримали дивну інформацію, – сказав Меландер.
– Про що?
– Про невпізнаного чоловіка з автобуса. Від однієї жінки з Гегерстена. Вона сказала по телефону, що поряд з її будинком є гараж, де сходяться чужоземці.
– Ну й що?
– Вони там часто зчиняли рейвах. Вона, звичайно, вжила не це слово. Сказала "галасували". І найбільше галасував один невисокий чорнявий чужоземець років тридцяти п'яти. Опис його одягу трохи скидається на той, що поданий у газетах. А від якогось часу його там не видно.
– Можна знайти тисячі людей, одягнених так, як той чоловік, – скептично мовив Нордін.
– Так, – погодився Меландер. – На дев'яносто дев'ять процентів можна бути певним, що ця інформація нічого нам не дасть. Вона така неточна, що, властиво, ні за що вчепитися. А крім того, жінка дуже вагалася. Та оскільки іншої роботи для тебе немає, то…
Він не доказав, а нашкрябав у записнику прізвище й адресу інформаторки і видер аркушик. Задзвонив телефон.
– На, – сказав він, простягаючи аркушик і водночас беручи трубку.
– Не можу прочитати, – заявив Нордін.
Письмо в Меландера було криве і, м'яко кажучи, невиразне, зовсім незрозуміле для сторонніх. Кольберг узяв папірець і приглянувся до нього.
– Клинопис, – нарешті мовив він. – Чи, може, давньоєврейське письмо. Чи це, бува, не Фредрік писав ті папіруси, що їх знайдено на дні Мертвого моря? Хоч ні, в нього б не вистачило кебети. Так чи інак, а однаково я його найкращий перекладач. – Він швидко переписав папірця і вручив його Нордінові, сказавши: – Ось на тобі зрозумілий текст.
– О'кей, я можу туди поїхати, – сказав Нордін. – Є якась машина?
– Є, але з огляду на вуличний рух і погану дорогу, краще добирайся громадським транспортом. Сядь на автобус номер тринадцять або двадцять три і їдь у південному напрямку. Злізеш на зупинці Аксельберг.
– Господи боже, – сказав Нордін і вийшов.
Меландер скінчив телефонну розмову. Длубаючись розігнутою скріплювачкою в люльці, він покірно запитав:
– А чи не пора вже нам відкинути версію про божевільного вбивцю?
Минуло кілька секунд, поки Кольберг відповів:
– Так, давно пора. І пора замкнути двері й вимкнути всі телефони.
– Гунвальд е? – запитав Мартін Бек.
– Є. Пан Ларсон сидить у своєму кабінеті й колупається в зубах тим ножем, що ріжуть папір.
– Скажи, щоб усі телефонні дзвінки перемикали до нього, – звелів Мартін Бек.
Меландер сягнув рукою по трубку.
– І заразом попроси, щоб нам принесли чогось попоїсти, – мовив Кольберг. – Мені три булочки й чашку кави.
Через десять хвилин принесли каву, і Кольберг замкнув двері.
Вони посідали до столу.
– Отже, стан речей такий, – почав Кольберг, п'ючи каву. – Божевільний убивця, що хотів викликати сенсацію, схований у шафі начальника поліції. Коли є потреба, ми витягаємо його звідти й провітрюємо. А робоча гіпотеза звучить приблизно так: якийсь чоловік, озброєний автоматичним пістолетом типу "Суомі-37" убиває дев'ятеро людей в автобусі. Ніякого зв'язку між тими дев'ятьма людьми немає, вони просто разом їхали.
– Той, хто стріляв, мав на це якусь причину, – сказав Мартін Бек.
– Так, – погодився Кольберг і взяв другу булочку. – Зрештою, я з самого початку так вважав. Але він не мав причини вбивати всіх людей, що випадково опинилися разом у автобусі. Отже, він мав намір убити одного.
– Вбивство докладно продумане, – мовив Мартін Бек.
– Одного з дев'яти, – сказав Кольберг. – Але кого? Список у тебе, Фредріку?
– Я й так їх усіх пам'ятаю, – відповів Меландер.
– Ну звичайно. Я просто не подумав. Переглянемо ще раз список?
Мартін Бек кивнув головою. Далі розмова відбувалася у формі діалогу між Кольбергом і Меландером.
– Густав Бенгтсон, – почав Меландер, – водій. Його присутність в автобусі можна вважати вмотивованою.
– Безумовно.
– Він начебто жив цілком нормальним життям. Вдало одружився. Ніколи не судився. Завжди сумлінно ставився до своєї праці. Товариші його любили. Ми допитали кількох приятелів його родини. Вони сказали, що він був порядною і надійною людиною. Належав до товариства тверезих. Йому було сорок вісім років. Народився він тут, у Стокгольмі.
– Ворогів? Не мав. Впливу? Не мав. Грошей? Не мав. Приводу позбавити його життя? Не було. Ніякого. Далі.
– Я не буду дотримуватися Реннової нумерації, – сказав Меландер. – Отже, Гільдур Югансон, удова, шістдесят вісім років. Вона їхала від дочки з Вестманнагатан до свого будинку на Норра Сташусгатан. Народилася в Едсбру. З дочкою розмовляли Ларсон, Монсон і… та байдуже. Жила сама, на свою пенсію. Більше про неї, мабуть, нема чого казати.
– Ні, є. Що вона, певне, сіла на Оденгатан і проїхала всього шість зупинок. І що ніхто, крім дочки й зятя, не знав, що вона їхатиме саме тим маршрутом і саме о тій годині. Давай далі.
– Юган Чельстрем, п'ятдесят два роки, народився у Вестеросі, механік в автомобільній майстерні Грена на Сібілегатан. Він допрацьовував після закінчення робочого дня і саме їхав додому, тут немає ніяких сумнівів, з дружиною також жив добре. Найдужче його цікавила машина й дача. Не судився. Заробляв добре, але не надто багато. Ті, хто його знає, казали, що він, мабуть, їхав метро з Естермальмторга до Центральної, а там пересів на автобус. Отже, повинен був сісти на зупинці перед крамницею Алена. Його шеф каже, що він був здібним механіком і добрим працівником. А колеги – що…
– Що він збиткувався з тих, хто був йому підлеглий, і підлабузнювався до шефа. Це я був у майстерні й розмовляв з ними. Далі.
– Альфонс Шверін, сорок три роки, народився у Міннеаполісі в США, у родині американських шведів. Приїхав до Швеції зразу після війни й залишився тут. Він мав невеличку фірму, що імпортувала карпатську смереку для музичних інструментів, але десять років тому збанкрутував. Шверін пив. Сидів двічі у Бекомберзі й три місяці в Бугесунді за те, що їхав п'яний машиною. Три роки тому. Коли його фірма лопнула, він пішов працювати. Останнім часом працював у комунальному господарстві. Лагодив вулиці. Того вечора він був у ресторані на Бруггатан і звідти їхав додому. Він не дуже впився, певне, тому, що це мав грошей. З ресторану він, мабуть, пішов на зупинку біля Васагатан. Він був неодружений і в Швеції не мав родичів. Товариші на роботі його любили. Кажуть, що він був веселий і приємний, а коли випивав чарку, то й дотепний і не мав ніяких ворогів.
– Він бачив того, хто стріляв, і сказав щось незрозуміле Реннові, перед тим як помер. Чи є якась відповідь експертів щодо тієї магнітофонної стрічки?
– Немає. Мухамед Буссі, алжірець, працівник ресторану, тридцять шість років, народився в якомусь місці, що його не можна вимовити, не пам'ятаю в якому.
– Недбальство.
– Він шість років жив у Швеції, а перед тим у Парижі. Не цікавився і не займався політикою. Складав гроші на банковий рахунок. Ті, хто його знав, кажуть, що він був несміливий і потайний. Він кінчав роботу о пів на одинадцяту й вертався додому. Був порядний, але скупий і нудний.
– Ти наче сам себе змальовуєш.
– Медсестра Бріт Данієльсон, народилася тисяча дев'ятсот сорокового року в Еслеві. Вона сиділа біля Стенстрема, але ніщо не свідчить про те, що вони були знайомі. Лікар, з яким вона приятелювала, тієї ночі чергував у лікарні. Вона, мабуть, сіла на Оденгатан разом із вдовою Югансон і їхала додому. Немає ніяких проміжків у часі. Вона скінчила роботу й пішла до автобуса. Звичайно, ми не знаємо напевне, чи вона не була із Стенстремом.
Кольберг похитав головою.
– Мабуть, навряд, – сказав він. – Чого б він морочився з такою сонною рибиною, коли мав удома все, що йому було потрібно?
Меландер здивовано глянув на нього, але нічого не спитав.
– Далі йде Ассарсон. Зовні чистенький, але не такий бездоганний усередині. – Меландер на мить замовк, колупаючись у люльці, тоді сказав: Дуже підозріла особа. На початку п'ятдесятих років двічі був під судом за шахрування з податками і раз за образу честі. Звів чотирнадцятирічну дівчинку, що працювала в нього кур'єром. Усі три рази сидів у в'язниці. Ассарсон мав багато грошей. Він був нахабний у веденні своїх справ і в усьому іншому також. Багато людей мали причини не любити його. Навіть дружина і брат зневажали його. Але одне не викликає сумніву: його присутність в автобусі цілком умотивована. Він вертався з якогось зібрання на Нарвавеген і їхав до своєї коханки Ульсон. Вона живе на Карлбергсвеген і працює в конторі Ассарсона. Він телефонував їй і попередив, що прийде. Ми розмовляли з нею кілька разів.
– Хто?
– Гунвальд і Монсон. Кожен окремо. Вона каже, що…
– Хвилиночку. А чого він їхав автобусом?
– Мабуть, того, що добре випив і не зважився сісти в машину. І не знайшов через дощ таксі. Станція таксі не приймала замовлень, а в центрі не було жодної вільної машини.
– О'кей. То що каже та дамочка?
– Що Ассарсон викликав у неї огиду. Старий, немічний дід. І що вона водилася з ним задля грошей і щоб не втратити роботи. В Гунвальда склалося враження, що вона майже повія, тупа шльондра. Каже, ніби вона схожа на Зазу Габор, не знаю, хто це така.
– Пан Ларсон і жінки. Думаю, що я міг би написати роман під таким заголовком.
– Монсонові вона призналася, що робила також послуги, як вона висловилась, Ассарсоновим клієнтам. Він їй наказував. Ассарсон народився в Ґетеборзі, а в автобус сів біля Зоопарку.
– Дякую, друже. Так починалася б моя книжка: "Він народився в Ґетеборзі, а в автобус сів біля Зоопарку". Чудово.
– Час в усіх випадках збігається, – незворушно вів далі Меландер.
До розмови вперше втрутився Мартін Бек.
– Отже, залишається Стенстрем і той, кого не впізнано.
– Так, – сказав Меландер. – Про Стенстрема ми знаємо, що він їхав від Зоопарку, і це досить дивно. І що він був озброєний. Про невпізнаного знаємо, що він був наркоман і мав понад тридцять років. І це все.
– А присутність усіх інших в автобусі вмотивована, – сказав Мартін Бек.
– Так.
– З'ясовано, чого вони там опинилися.