Кожному художникові це неприємно. Художники, як і саме мистецтво, за своєю природою ні до якого вжитку не надаються.
Ці обережні фрази доводили Альфреда до нестями. Чоловік, якого Оскар називав "ранковою зорею життя", скаженів, кричав, грюкав дверима. Забігши до клубу, писав там образливого листа і посилав його із служником. За хвилину, перш ніж Оскар устигав дочитати листа, з'являвся сам і питав, чи замовлено обід у "Савої" і куди вони підуть увечері. Уайлд, слабкий і беззахисний при його спалахах, поступався і завжди задовольняв його вимоги. "Для мене було солодким приниженням дозволяти Оскарові оплачувати мої витрати",— оповістив Дуглас через кілька років, так і не знаючи, про які суми йшла мова.
Уайлд не був марнотратнИхМ. Досить щедрий за вдачею, він завжди вмів гамувати свої запити. Обіди в італійському ресторанчику з вірним і статечним Робертом Россом обходилися по півкрони з людини, а з розмов за столом виникли діалоги "Intentions". Життя з Дугласом було безплідним марнотратством. У тюрмі Оскар знайшов час, щоб підрахувати витрачені ним великі суми. Він так точно їх зазначив, що можна було подумати, ніби в нього збереглися якісь рахунки чи нотатки, але в камері у нього не було нічого, крім пера, чорнила, чистого аркуша паперу та гіркої пам'яті.
"Якщо я скажу тобі,— писав Уайлд,— що з осені 1892 року до дня мого арешту я витратив з тобою і на тебе понад 5 тисяч фунтів готівкою, не кажучи про векселі, невже ти вирішиш, що я перебільшую? Мої звичайні витрати з тобою за звичайний день у Лондоні — ленч, обід, вечеря, розваги, екіпажі тощо — складали від 12 до 20 фунтів, і, очевидно, витрати за тиждень відповідно сягали від 80 до 130 фунтів. Три місяці, які ми з тобою провели в Горінзі, обійшлись мені в 1340 фунтів".
Леді Квінсбері вдалося вирядити сина до Єгипту. Звідти він мав поїхати до Константинополя, щоб зайняти посаду почесного аташе в британському посольстві. У квартирі на Сент-Джеймсьйй площі повергіувсь н£ письмовий стіл рукопис "Ідеального чоловіка". За кілька тижнів три акти комедії досягли останньої ремарки "Завіса", і лишився ще час зробити начерк "Флорентійської трагедії" та написати кілька сторінок ритмічної прози "La sainte courtisane"1. Робота була не надто важкою, у "Святій блудниці" повторювалися звороти, знайдені при створенні "Саломеї". Уайлд ніколи не розумів, що, коли хочеш створити щось велике, треба до краю напружити свої сили, не роздумуючи про те, велика це річ чи мала,— він завжди більше говорив, ніж писав, розчулювався над своїми творами, сам говорив про них із захватом, ніколи не працював на повну силу, і врешті лишався при блискучих дрібницях, які однаково задовольняли як його марнославство, так і лінощі.
Тим часом Дугласові листи лежали нерозпечатані. Леді Квінсбері просила Уайлда відповісти на них. Проте жодне її слово, жодна фраза не могли порушити лінивої тиші його байдужості. Бували хвилини, коли він тільки з величезним зусиллям міг пригадати малюнок брів, так симетрично, так граційно вигнутих над цією парою очей, чий погляд з відстані в тисячу кілометрів ніяк не міг його відшукати.
Дуглас нарешті став посилати телеграми Уайлдовій дружині. Констанція читала ці довгі, схвильовані телеграми геть приголомшена. Ім'я, якими вони були підписані, було для неї ненависніше від усіх імен, які будь-коли обтяжували її пам'ять. Воно починалося з тієї ж літери, що й "диявол", і в уяві Кон-станції ці двоє слів звучали однаково. Вже кілька років їй здавалось, ніби її чоловіка зачакловано нечистою силою. Подаючи Дугласові руку чи чашку чаю, зустрічаючи його погляд, навіть почувши його голос у сусідній кімнаті, вона завжди переживала в душі глибокий струс. Ніхто й не здогадувався, чого коштували їй кожне люб'язне слово, кожна усмішка, якими вона його зустрічала. А втім, слів, якими вона перемовилася, не вистачило б, щоб заповнити сторінку поштового паперу. Тому вражав її потік фраз, який ринув на неї, приголомшував, незважаючи на велику відстань. Вона не знала, що робити. Тримаючи повні пригорщі цих слів гніву, відчаю і погроз, вона, ввижалося їй, тримала у своїх руках якесь незнане, неминуче лихо. її руки ніяк не могли впоратися з такою ношею. Вона ретельно, за датами, склала всі телеграми на чоловіковому столі і, геть розгублена, не придумала нічого іншого, крім того, що було для неї найлегше: просити чоловіка відповісти Дугласові.
Того ж дня до Афін було відправлено телеграму, де говорилося, що час усе лікує. Дуглас негайно виїхав до Парижа. З дороги він посилав пристрасні, благальні телеграми, домагаючись зустрічі. В готелі він застав короткого листа, в якому Уайлд повідомляв, що приїхати не може. Наступного ранку на Тайт-стріт принесли телеграму в одинадцять сторінок. "Не може бути, Оскаре, щоб ти не хотів мене бачити. Я проїхав усю Європу, їхав без перепочинку шість днів і шість ночей, щоб тебе побачити, побачити хоча б на годину". В кінці він погрожував самогубством.
Через кілька років Уайлд розмірковував про те, що спонукало його тоді поступитися.
"Ти сам часто розповідав, скільки було у вашому роду тих, що поплямували руки власною кров'ю,— твій дядько напевне, а можливо, і твій дід у числі інших членів твого божевільного роду. Жаль, давня прив'язаність до тебе, турбота про твою матір, для якої твоя смерть за таких страшних обставин була б нестерпним ударом, жах на саму думку, що таке молоде життя, в якому, незважаючи на всі прикрі помилки, була ще надія на щось прекрасне, могла б скінчитися так страшно, та й просто людяність — усе це, коли тут потрібне виправдання, може служити виправданням моєї згоди на те останнє побачення з тобою".
У Парижі Дуглас зустрів Оскара слізьми. Він плакав за обідом у Вуазе-на й за вечерею у Пайяра. Він не випускав Уайлдових рук зі своїх гарячих долонь. Він поводивсь, як дитина, сповнена горя, каяття, ніжності. Всі непорозуміння зникли, примирення було повним. Через два дні вони повернулися до Лондона. Коли вони снідали в "Кафе-руаяль", до зали зайшов маркіз Квінсбері і сів за столик трохи далі.
Оскар, який уже кілька разів бачив маркіза, але так близько — вперше, зацікавлено позирав на цього дивного старигана з негарним, брезклим і не-вдоволеним обличчям. З Дугласових розповідей Уайлд знав, що маркіз тиранив свою сумирну дружину, зруйнував сім'ю, розтринькав величезний статок: ЗО тисяч акрів землі і 20 тисяч фунтів ренти. Колись вишуканий джентльмен і чудовий вершник, він уже багато років не міг заспокоїтись, що не одержав Національної премії, яку його жеребець Старий Джо здобув під іншим жокеєм мало не на другий день після того, як був проданий. Відтоді маркіз ворогував з усім світом. У спортивних колах він зажив слави творця правил боксу, а в товаристві ширшому був відомий як войовничий атеїст, особливо з часу прем'єри "Травневої обіцянки" Теннісона, коли маркіз із ложі театру "Глоб" осудив цю п'єсу з позиції атеїзму. В клубах, у ресторанах, на раутах цей Оме-аристократ невтомно й бездумно заявляв про свій агностицизм, відлякуючи всіх своєю нудною настирливістю. П'яниця, скандаліст, грубіян, він успадкував від похмурого клану Дугласів таку вдачу, якої вистачило б для кількох ординарних негідників.
Бозі, підвівшись, запросив батька за Уайлдів стіл. Після хвилинного вагання маркіз погодився. Деякий час він сидів похмурий, поклавши лікті на стіл, пив вино і мовчав. Та не минуло й десяти хвилин, як він почав сміятись і відповідати на Уайлдові дотепи. Подали каву, лікери й сигари, зненацька мова зайшла про християнство, і тоді старий агностик, підохочений кількома парадоксами, розпалився. Альфред, знудьгувавшись, лишив обох розповідати анекдоти про ченців і черниць.
— Я чув,— раптом сказав Квінсбері,— що Бозі покинув Оксфорд, не склавши екзамени.
— О,— вигукнув Уайлд,— екзамени — це чистісінька дурниця. Хто джентльмен, той знає все, що йому треба. А якщо він не джентльмен, усе, що він знає, йому шкодить.
Вставши з-за столу, вони вийшли із зали під руку, як друзі.
Того ж вечора Альфред одержав листа, в якому батько писав:
"Чи ти й тепер збираєшся байдикувати? Весь час, який ти змарнував у Оксфорді, мене дурили запевненнями, ніби ти готуєшся до дипломатичної кар'єри, а потім — ніби ти збираєшся вивчати право. Мені, одначе, здається, що ти взагалі нічого не хочеш робити. Не сподівайся, що я оплачуватиму твоє неробство. Ти готуєш собі злиденне майбутнє, і було б жорстоко й аморально з мого боку допомагати тобі в цьому. По-друге,— тут я торкаюсь найболіснішого пункту,— мова піде про твою близькість із цим типом, з Уайлдом. Це повинно припинитись, або я зречуся тебе і позбавлю тебе засобів до існування. Не хочу аналізувати цю близькість і ні в чому нікого не звинувачую, але я бачив вас удвох, як безсоромно і відразливо ви демонстрували свої інтимні стосунки. Зроду не бачив нічого мерзеннішого за вираз ваших облич. Не дивно, що про вас стільки говорять. Я знаю з надійного джерела,— зрештою, це може бути й неправда,— нібито його дружина домагається розлучення, звинувачуючи його в содомії та іншій розпусті. Чи правда це? Якщо ця підозра має якісь підстави і якщо про неї піде розголос, я матиму право пристрелити його при першій зустрічі".
З цим листом Дуглас приїхав на Тайт-стріт. Читаючи, він висміював кожну фразу. Уайлд слухав його мовчки. Він відчував страх перед непевною, але близькою небезпекою. Заспокоюючи Альфреда, він казав, що не хоче бути ставкою в грі їхніх взаємно ворожих почуттів; було б безглуздо йти на такий ризик; врешті у нього в житті є справи важливіші, ніж зв'язуватися з п'яницею і кретином. Бозі кричав, що не дозволить батькові втручатися, це не його діло, кого він, Альфред, вибирає собі в друзі. Його збудження було явно забарвлене захватом, що він стане предметом суперечки між одним із найзнатніших аристократів Англії та найзнаменитішою її людиною. Це неймовірно лестило його самолюбству.
— Фатальні помилки в житті,— провадив Оскар,— трапляються не тому, що людина вчинила нерозумно. Хвилина нерозуму може бути найпрекраснішою хвилиною. Загибель приходить лише тоді, коли помилки стають логічними і послідовними.
Дуглас, махнувши рукою, пішов.