Та й Роня з Бірком не могли натішитись довгою їздою вздовж і впоперек по лісі.
Та одного вечора за ними погналася літавиця. Коні схарапудились і перестали слухатися вершників. Роні й Біркові не лишалось нічого іншого, як зіскочити з них і пустити їх, — хай біжать, куди хочуть. Без вершників коні не мали чого боятися. Літавиці ненавиділи тільки людей, а не лісових тварин.
Але самі діти тепер опинилися в скруті. Охоплені страхом, вони кинулись в різні боки. Літавиця так не зможе спіймати їх обох зразу, а Роня з Бірком знали, що з дурості вона пробуватиме погнатися саме за обома. І в цьому був їхній порятунок. Поки літавиця гналася за Бірком, Роня встигла сховатися. Гірше було Біркові. Та коли розлючена літавиця відвернула погляд, шукаючи Роню, і на мить забула про хлопця, він швидко заліз під скелі й причаївся там, чекаючи, що вона кожної миті може його знайти.
Та в літавиць була така натура, що коли вони чогось не могли побачити, то воно переставало для них існувати. Тепер уже там не було жодної людської істоти, якій літавиця видерла б очі, тому вона полетіла в гори розповісти про не своїм жорстоким сестрам.
Бірк бачив, як літавиця зникла, а коли впевнився, що вона більше не вернеться, погукав Роню. Дівчина вилізла зі свого сховку під густою ялиною, і вони аж затанцювали з радощів, що врятувалися. Яке щастя, що жодного з них не роздерто чи не забрано в печери високо в горах, у довічний полон!
— У Матісовій фортеці такого страху не наберешся, — сказала Роня. — Та коли в тебе навколо лопотять крильми літавиці, хоч-не-хоч, а взнаєш, що таке страх.
Громила й Скаженого ніде не було видно, тому дітям довелося долати довгий шлях додому пішки.
— Та я ладен іти цілу ніч, аби тільки втекти від літавиць, — мовив Бірк.
І діти рушили лісом додому, тримаючись за руки. Вони без угаву розмовляли, радісні й схвильовані після пережитого страху. Почало смеркати, западав чудовий літній вечір, і діти говорили про те, як тут гарно, навіть коли є й літавиці. Як чудово жити на волі в лісі, вдень і вночі, під сонцем, під місяцем і зірками, серед тихого плину часу, милуватись весною, яка щойно скінчилася, літом, яке тепер тривало, і осінню, яка невдовзі мала настати.
— Але зима… — почала Роня й замовкла.
Діти бачили товстогузиків, поночівннків, сірячків, що хихотіли й мимрили щось навкруги, зацікавлено визираючи то з-за дерева, то з-за каменя.
— Ця темна сила живе собі в лісі і взимку, — мовила Роня.
І вона знов замовкла.
— Сестро моя, тепер же літо, — сказав Бірк.
— Так, літо, — погодилась Роня. — І це літо я берегтиму в своїй пам'яті, поки й житиму, — додала вона.
Бірк оглянув навколишній ліс, огорнений сутінком, і його опанував якийсь дивний настрій, Груди йому невідомо чому ніби здавив легенький смуток. Але ж навкруги сама лише краса літнього вечора й тиша, чого ж сумувати?
— Так, літо, — мовив він і глянув на Роню. — Літо, яке я пам'ятатиму довіку.
Нарешті вони добулися до Ведмежої печери. Ї побачили, що на площинці перед нею на них чекає Плескатий.
14
Плескатий був такий, яким Роня знала його завжди — з приплесканим носом, розкуйовдженим чубом і нечесаною бородою. Але тепер їй здалося, що кращого видива вона ніколи не бачила. Радісно крикнувши, вона кинулась до нього.
— Плескатий… це ти… невже ти… невже ти прийшов!
З радощів вона почала затинатися.
— Гарний звідси краєвид, — сказав Плескатий. — Видно і річку, й ліс.
Роня засміялася.
— Так, видно і річку, й ліс. Ти тому прийшов сюди?
— Ні. Ловіса прислала мене з хлібом, — відповів Плескатий.
Він розв'язав шкіряну торбу й витяг п'ять великих круглих хлібин.
Роня не втрималась і знов крикнула:
— Бірку, ти бачиш? Хліб! Нам принесли хліба!
Вона схопила хлібину, підняла її, понюхала, і в очах у неї виступили сльози,
— Материн хліб! Я вже й забула, що на світі є таке добро.
Роня почала відламувати великі шматки й запихати їх у рот. Вона хотіла дати хліба й Біркові, але він стояв збоку, потемнілий на виду, годі мовчки, не взявши в неї шматка, зайшов до печери.
— Так, Ловіса прикинула, що ви вже, мабуть, сидите без хліба, — пояснив Плескатий.
Роня жувала на весь рот, наче зроду не їла нічого смачнішого, і відчувала, що тужить за матір'ю. Вона знов не втрималась і запитала:
— Звідки Ловіса знає, що я у Ведмежій печері?
Плескатий пирхнув.
— Невже ти вважаєш, що твоя мати дурна? А де ж би ти ще була?
Він задумливо дивився на дівчину. Ось вона сидить перед ним, їхня Роня, їхня люба, гарненька Роня, і водно напихається хлібом, наче це єдине, чого їй бракувало в житті. Йому треба сказати, чого він прийшов, сказати хитро, напучувала його Ловіса, тому він і боявся. Бо Плескатий був зовсім не хитрий.
— Роню, — почав він, — ти ще не скоро вернешся додому?
У печері щось заторохтіло. Там був хтось, усе чув і хотів, щоб Роня про це знала.
Але Роню тепер цікавив лише Плескатий. Скільки їй хотілося всього розпитати в нього, про що тільки їй не кортіло довідатись! Плескатий сидів поруч із нею, та коли Роня вирішила щось запитати, вона ніяк не змогла присилувати себе глянути на нього. Погляд її перебігав по річці й по лісі, і запитала вона так тихо, що Плескатий насилу розчув:
— Що тепер робиться в Матісовій фортеці?
І Плескатий відповів їй правду:
— Тепер у фортеці сумно. Вертайся додому, Роню!
Роня й далі дивилася на річку й ліс.
— Мати послала тебе, щоб ти сказав мені це?
Плескатий кивнув головою.
— Так! Без тебе нам тяжко, Роню. Всі чекають, коли ти повернешся.
Роня, дивлячись на річку й на ліс, тихо запитала:
— І батько? Він також чекає, щоб я повернулася додому?
Плескатий вилаявся:
— Сатанинське поріддя! Хтозна, що він думає і на кого чекає!
На якийсь час запала мовчанка. Тоді Роня запитала:
— Він коли-небудь згадує про мене?
Плескатий посовався. Саме тепер йому треба було повестися хитро, тому він змовчав.
— Кажи те, що є, — мовила Роня. — Він ніколи не згадує мого імені?
— Ні, не згадує, — неохоче признався Плескатий. — І ніхто не зважується згадати тебе при ньому.
Хай йому біс, він вибовкав те, про що Ловіса наказувала йому мовчати! Гарні тобі хитрощі! Він благально глянув на Роню.
— Але все буде добре, доню, аби ти тільки вернулася додому!
Роня похитала головою.
— Я ніколи не вернуся. Не вернуся, доки я не Матісова дитина. Можеш йому передати це так, щоб у Матісовій фортеці аж загриміло.
— Красно дякую, — сказав Плескатий. — Передати йому таке зважився б хіба що Лисий Пер.
До речі, Лисий Пер став зовсім нікчемний, розповів дівчині Плескатий. Та й чому б він мав бути дужий, коли у фортеці тепер немає життя? Матіс водно лається і бурчить, ніхто йому вже не може догодити, і розбій сходить нанівець. Ліс кишить охоронцями, Блазня вони спіймали й посадовили на хліб і воду в одній із старостиних в'язниць. Там сидять також двоє Борчиних розбійників, і староста, кажуть, заприсягся, що протягом року всі розбійники з Матісового лісу будуть спіймані і зазнають заслуженої кари. Плескатий не мав уявлення, що це означало. Може, їх повісять?
— Він тепер ніколи не сміється? — запитала Роня.
Плескатий вражено глянув на неї.
— Хто? Староста?
— Ні, Матіс, — мовила Роня.
Плескатий побожився, що ніхто не чув Матісового сміху від того ранку, коли Роня в нього на очах перестрибнула Пекельну прірву.
Плескатому треба було вертатися, поки не стемніло. Добре було б завидна дійти додому. Але що він скаже Ловісі? І він почав знову:
— Роню, вертайся назад! Чуєш? Іди додому!
Роня похитала головою і відповіла:
— Передай вітання матері й подякуй їй за хліб.
Плескатий квапливо засунув руку в торбину.
— Світе мій, я ж забув віддати тобі сіль! Ото б перепало мені, якби я приніс її назад.
Роня взяла торбинку з сіллю.
— Моя мати думає про все! Знає, що потрібне в житті. Але як вона здогадалася, що в нас лишилося якихось кілька дрібок солі?
— Мабуть, правда, що мати відчуває, коли її дитині щось дуже потрібне, — сказав Плескатий.
— Тільки така мати, як моя, — мовила Роня.
Вона довго стояла й дивилася вслід Плескатому.
Дивилась, як той спритно ступав вузеньким виступом уздовж гірського узбіччя, і аж коли він зник, повернулася до печери.
— Он як, ти не пішла з ним до свого батька, — озвався Бірк.
Він уже лежав на своїй постелі з ялинових гілок. Роня не бачила Бірка в темряві, але почула його слова, і цього було досить, щоб розсердитись.
— У мене немає батька, — сказала вона. — І якщо ти не шануватимешся, то не буде й брата.
— Пробач мені, сестро., якщо я несправедливий до тебе, — мовив Бірк. — Але я знаю, що тобі часом спадає на думку.
— Так, — відповіла з темряви Роня. — Я часом думаю про те, що одинадцять зим уже прожила, а дванадцятої настане моя смерть. А мені б ще кортіло побути тут, на землі. Якщо ти можеш зрозуміти це!
— Не думай про зиму, — мовив Бірк. — Тепер літо.
І справді, було ще літо. З кожним днем розкішніше, ясніше й тепліше. Такого теплого літа діти ще не пам'ятали. Щодня у спеку вони купалися в холодній річці. Плавали й пірнали, мов двоє видренят, пускалися за течією, поки шум водоспаду Ненатлого ставав такий гучний, що Роня з Бірком відчували: він надто близько і плисти далі не можна. В тому місці вся вода з річки спадала у глибоке провалля, і ніхто б не лишився живий, якби туди попав.
Діти знали, де починалася справжня небезпека.
— Тільки-но я помічаю, що з води витикається Ненатлий камінь, — казала Роня, — то знаю, що далі краще не плисти.
Ненатлим каменем звали велику скелю посеред річки недалеко від водоспаду. Для Роні й Бірка вона була застережним знаком. Попереджала, що треба негайно вертатися до берега. Та вернутися бувало не так легко. Потім, засапані й посинілі з холоду, вони лежали на камінні, грілися на сонці і з зацікавленням спостерігали за видрами, що без угаву пірнали й знов виринали біля берега.
Коли спека спадала й день хилився до вечора, вони йшли до лісу кататися. Громило і Скажений якийсь час трималися осторонь. Літавиця так їх налякала, що коники боялись і тих, хто сидів тоді в них на спині. Вони довго боязко тікали від Роні й Бірка. Але тепер коники те вже забули і йшли на поклик дітей, бо хотіли знов побігати наввипередки. Роня й Бірк пускали їх мчати, куди очі бачать, а як вони зганяли свій запал, довго неквапом їздили по лісі.
— Приємно їздити верхи такого теплого літнього вечора, — сказала Роня.
А сама думала: чому в лісі літо не триває весь час? І чому вона відчуває не саму лише радість?
Роня любила свій ліс і все, що в ньому було.