Якщо ви з мамою не заперечуєте, нехай він тим часом поживе у нас.
Пан Габерланд не заперечував.
— Ви добре скористалися своєю самостійністю,— сказав він.— Ми, дорослі, можемо тепер іще кудись їхати.
Хлопці знову згадали острівець у морі, і знову їм стало ніяково.
Густав, як завжди, вихопився наперед:
— Все-таки часом добре, коли є дорослі!
Хлопці злякалися. Еміль так наступив Густаву на ногу, що той аж скривився.
— Що тобі таке? — спитав радник юстиції.
— Живіт заболів,— вигадав мерщій Густав.
Радник юстиції негайно приніс валер'янові краплі. І хоч Густав був здоровий, як бичок, та довелося йому ті краплі випити.
Хлопці зловтішно посміхалися.
— Якщо тобі не покращає,— пояснив радник юстиції,— то за десять хвилин я дам тобі ще одну повну ложку.
— Ні, ні! — у нестямі закричав Густав.— Усе вже минулося!
Радник юстиції щиро зрадів.
— Так, так,— задоволено мовив він.— Немає кращих ліків за валер'янові краплі.
Після обіду, коли всі ще сиділи за столом, прийшов капітан Шмаух. Він привітав "копенгагенців", потім дістав свіжу газету і сказав:
— Ну, хлопці, ви пішли на все! Підняли на ноги мало не половину узбережжя заради цього Джеккі. До речі, де він зараз?
— У Ганса, вашого небожа.
Капітан дав газету дорослим, хлопці їх оточили. Всі втупилися очима в Професорове звернення. Тільки автор не зрушив з місця, хоч йому найдужче в світі кортіло глянути, як виглядає його творіння.
Потім капітан показав велике оголошення кінотеатру "Маяк" про те, що Еміль і детективи виступатимуть на всіх сеансах протягом тижня і що всі гроші за перший день призначені Джеккі Байронові.
Поні була в захваті.
— Що ж мені вдягти? — схвильовано спитала вона.— Може, хай пришлють із Берліна мою нову сукню?
— Хіба це має якесь значення? — обурився Густав.
— Жахливо! — вигукнув Професор.— Скільки я про це думаю, то все мені здається, що ми матимемо вигляд блазнів.
— Іншої ради немає,— сказав Еміль.— Мета виправдовує засоби.
Поні підвелася.
— Ти куди? — спитала бабуся.
— Напишу додому. Про нову сукню.
— Сядь на місце,— звеліла бабуся.— І не втрачай глузду.— Тоді похитала скрушно головою і додала: — Часом жінки бувають аж надто дурні.
— А справді,— втрутився Густав.— Вона вже уявляє себе Гретою Гарбо10.
— Телепень! — буркнула Поні. Він удав, що не чує, і повів далі:
— Якби я був дівчиною, то з горя пішов би в монастир.
— А якби я була хлопцем,— відказала Поні,— то дала б тобі добряче по шиї.
Капітан Шмаух пішов до готелю, щоб побалакати з Джеккі. Але хлопець був не в готелі, а на тенісному корті, й капітан подибав туди. Хлопець бігав за м'ячами і подавав їх гравцям.
Грета Гарбо — відома американська кіноактриса.
Побачивши капітана, Джеккі радісно крикнув:
— Привіт, капітане!
— Привіт,— відповів старий Шмаух.— Можна хвилину з тобою поговорити?
Джеккі кинув одному гравцеві два м'ячі, підняв ще три, що попадали за кортом, а тоді сказав:
— На жаль, зараз я ніяк не можу. Ви бачите, я тут працюю. Одержую п'ятдесят пфенігів на годину. Треба ж якось жити, правда? А ледарів я терпіти не можу.
— Так, так. А коли ти закінчиш роботу?
— Не пізніш, як за годину. Якщо мене не затримають.
— Тоді за годину приходь до мене. Якщо тебе не затримають.
— Гаразд, капітане!
Джеккі знову кинувся підіймати м'ячі.
— Бувай, хлопче! — сказав капітан і подався додому.
Бабуся, Еміль і Поні пішли на прогулянку в ліс. То був прегарний ліс. Поміж деревами росли папороті, кущі дроку, суниці, чорниці, братки. А жимолость плелась аж до верховіття дерев.
Поні збирала квіти і трохи відстала.
— Чи ти регулярно пишеш мамі? — спитала бабуся в Еміля.
— Звичайно. Вона теж пише мені через день.
Вони посідали на траву. На березовій гілці гойдалася вівсянка, а на дорозі заклопотано походжали трясогузки.
— Я теж написала твоїй мамі,— сказала бабуся.— З Копенгагена.— Вона стежила очима за жуком, що сидів на стеблині, потім розправив крила й полетів геть.— Чи тобі до вподоби обер-вахмістр Єшке, мій хлопчику?
Еміль злякано звів очі.
— Хіба ти про це знаєш?
— Невже ти проти, щоб моя дочка питала в мене, чи виходити їй знову заміж?
— Та вже давно вирішено, що вони поберуться.
— Нічого не вирішено,— заперечила бабуся.— Нічого не вирішено.
Аж тут прибігла Поні, показала свій букет і оголосила:
— Здається, я хочу стати садівницею.
— Про мене,— відказала бабуся,— про мене, ставай садівницею. Минулого тижня ти хотіла стати медсестрою. Два тижні тому — провізором. Вигадуй іще, моя люба, вигадуй! Я тільки не дозволяю тобі стати пожежником.
— Як важко знайти собі фах до вподоби,— зітхнула Поні.— Якби я могла купити літака, то стала б пілотом.
— А якби в твоєї бабусі були колеса, вона стала б автобусом,— посміхнулася старенька.— Віднеси-но мерщій квіти додому і постав їх. у вазу. Ну ж бо, прегарна садівнице!
Та Поні зовсім не збиралася йти з лісу.
— Іди! — наказала бабуся.— У нас із Емілем серйозна розмова.
— Страшенно люблю серйозні розмови,— запевнила Поні.
Бабуся суворо подивилася на онуку. Поні знизала плечима й продекламувала:
— Йоганна йде і не повернеться ніколи! І пішла.
Еміль довго мовчав, дослухаючись, як уже десь далеко співає Поні. Тоді він спитав:
— А чому це ще не остаточно вирішено?
—*■ Не знаю. Ну, то чи подобається тобі той жандарм?
— Я не можу сказати нічого поганого. Ми вже говоримо один одному "ти", я кажу йому "Генріх". Але головне, що він подобається мамі.
— Авжеж,— погодилася бабуся.— Тільки мені здається що саме це тобі й неприємно. Не заперечуй! Коли маєш такого чудового, відданого сина, як ти, то чоловік не потрібен. Так тобі здається.
— Трохи правди в цьому є,— визнав Еміль.— Але у тебе це вийшло якось надто гостро.
— Так і треба, хлопче, так і треба! Бо коли один не хоче говорити, то другому доводиться перебільшувати.
— Мама ніколи про це не дізнається,— сказав Еміль.— Тільки я уявляв собі все інакше. Я гадав, ми довіку будемо разом. Тільки вдвох. Але мама його любить. І це все вирішує. А я і знаку не подам.
— Насправді? — спитала бабуся.— А ти при нагоді подивись у дзеркало. Той, хто приносить жертву, не повинен удавати* з себе жертовну лань. Я короткозора стара жінка. Але не треба ніяких окулярів, щоб усе прочитати на твоєму обличчі. Коли-небудь твоя мати теж це побачить. Але тоді буде запізно.
Бабуся понишпорила в своїй торбинці й видобула звідти якийсь лист і окуляри.
— Це лист твоєї матері до мене. Я прочитаю звідти одне місце. Можливо, я не маю права цього робити. Але я хочу тобі показати, як погано знаєш ти свою маму.
Бабуся старанно почепила окуляри й почала читати:
"Єшке насправді дуже приємний, надійний і добрий. Я не знаю, крім нього, жодного чоловіка, за якого я могла б вийти заміж, коли вже надумала виходити. Люба мамо, тільки тобі я можу зізнатися, що найкраще я зосталася б удвох із Емілем. Він цього не знає і ніколи не знатиме. Та що мені робити? Будь-якого дня зі мною може щось статися, а що тоді буде з Емілем? Або коли зароблятиму менше? Правду сказати, то воно вже так і є. На базарі відкрилася нова перукарня, і всі торгівки ходять тепер туди, бо перукарева жінка завжди в них щось купує. Я повинна подумати про Емілеве майбутнє, для мене немає нічого важливішого за це. А Єшке я буду доброю дружиною, я так собі обіцяла. Він цілком цього заслуговує. Але люблю я тільки мого єдиного, хорошого хлопчика, мого Еміля".
Бабуся поклала листа долі, повільно зняла окуляри і довго дивилася вперед, серйозно і мовчки.
Еміль сидів, обхопивши руками коліна. Обличчя бліде, зуби зціплені. Та раптом він поклав голову на коліна і заплакав.
— Так, так, голубе,— сказала старенька.— Так, так, голубе.
Вона замовкла й дала йому виплакатися. А тоді сказала:
— Ти любиш тільки її, а вона тільки тебе. І саме через таку велику любов ви обманювали одне одного і помилялися одне в одному. Так буває в житті. Еге, буває.
Сойка галасливо пролетіла над верховіттям дерев. Еміль витер очі і глянув на бабусю.
— Я не знаю, що мені далі робити. Хіба я можу допускати, щоб вона одружувалася заради мене? Адже ми обоє понад усе хотіла б жити тільки вдвох. Що ж мені робити?
— Одне з двох, голубе. Або ти, повернувшись додому, попросиш її не одружуватися. Ви кинетеся одне одному в обійми, і справу начебто буде залагоджено.
— Або?
— Або ти їй нічого не скажеш! І мовчатимеш до самої смерті. Але мовчатимеш весело, не з виглядом жертви. Що вибрати, тільки ти сам можеш вирішити. Я хочу лише нагадати: ти стаєш старший і твоя мати стає старша. На словах це звучить простіше, ніж воно є насправді. Чи зможеш ти вже за кілька років заробляти на вас обох? І коли навіть зможеш, то де? У Нойштадті? Ні, мій хлопчику. Настане час, коли тобі доведеться піти з дому. І навіть якщо не доведеться, то все одно треба йти. Тоді вона зостанеться сама. Без сина. Без чоловіка. Сама-са-місінька. І ще одне: що буде, як ти через десять — дванадцять років одружишся? Під одним дахом матері й молодій дружині живеться погано. Мені це добре відомо, я сама це в житті зазнала. Раз — як дружина, а вдруге — як мати.— У бабусі були такі очі, що здавалося, вона дивиться не в ліс, а в минуле.— Якщо твоя мати одружиться, кожен із вас принесе іншому жертву. Але мати ніколи не дізнається, що ти від мене знаєш про її жертву. І вона також ніколи не дізнається, що ти теж приніс їй жертву. Тому тягар, який вона нестиме заради тебе, буде легший за той тягар, що ти несеш заради неї. Ти зрозумів мене, хлопче?
Він кивнув.
— Це нелегко,— вела далі бабуся,— вдячно прийняти від матері жертву, коли ти сам з радістю, але потай приносиш їй ще більшу жертву. Це вчинок, якого ніхто не бачить і ніхто не оцінить. Але настане день, коли він принесе твоїй матері щастя. І це єдина винагорода тобі.— Стара жінка підвелася.— Роби як хочеш. Або так, або так. Але добре обміркуй! Я залишу тебе тут самого.
Еміль зірвався на ноги.
— Я йду з тобою, бабусю! Я знаю, що робити. Я мовчатиму довіку.
Бабуся глянула йому в очі.
— Вітаю тебе! — сказала вона.— Вітаю! Сьогодні ти став мужчиною. А той, хто раніше за інших стає мужчиною, той і довше ним залишається. Ну ж бо, допоможи мені перейти через рівчак!
Розділ п'ятнадцятий
ВИСТАВУ ЗАКІНЧЕНО
У п'ятницю вранці детективи почали в Корлсбютелі збирати гроші для Джеккі.