Вона відчула себе самотнішою, ніж тоді, коли його не було.
Аби тільки він не помітив, що вона плаче! Їй страшно було й поворухнутися, щоб не показати цього. Сльози текли по щоках і хололи. Їй здавалося, ніби цей сум образить Робера. Тому, коли він кинув сигарету, Роза взяла його руку й покірно піднесла до уст. Він не вирвав руки й удав, ніби не помічає, що в неї мокре обличчя. У нього майнула згадка про інших жінок, яких він кидав, а проте вони не повмирали. Але покинути Розу… це все одно що стиснути пальцями оцю худеньку пташину шийку і задушити відразу. Робер пригорнув її в пориві жалості, бажання й сорому. Роза стояла безпорадно й тремтіла. Не знала, чого він хоче. Чути було його часте, прискорене дихання. Раптом вона сказала:
– Хтось іде по алеї.
І, впізнавши Дені, гукнула:
– Ми тут, під липами!
Дені ступив кілька кроків:
– Пора повертатись, – сказав він. – Жюльєн наказує замикати двері.
Дені побачив, як обоє виходять із темряви, що залягла під липами. В алеї їм видалося відразу дуже ясно. Ішли вони всі троє мовчки й, увійшовши в більярдну, замружились від світла. Дені метнув на них швидкий погляд, зауважив і прим'яту сукню, і щоки, вологі від сліз, і Роберів блукаючий погляд. Він сказав:
– Свічки он там. А ти, Робере, візьми лампу – маєш на неї право.
Роза сіла в своїй кімнаті біля вікна. "Ми не зробили нічого поганого, – думала вона. – Тому що він мене любить…" Слово це вже не п'янило її. За бурханням крові їй почувся… Невже якийсь голос? Що ж таке насправді? Пізніше вона інколи запитувала себе, чи не було то передчуття. Скоріше – якийсь глибинний, ледь відчутний дотик. "Уранці я знову буду щаслива. Сама не знаю, що з нами сьогодні сталося. Швидше б побачити Роберове обличчя в ранковому сяйві! Подивлюся на нього та й заспокоюсь".
Робер забув зачинити вікно. Москіти налетіли відразу, і коли він схаменувся, було вже пізно. Загасив лампу, але не допомогло й те – москіти тяли його всю ніч. Крізь вікно без підвіконня між густим темним листям проглядала смужка неба, схожа на затоку. І цей роззявлений прямокутник вікна навіяв йому враження, ніби він спить у напівзруйнованому будинку. Може, це його навмисне поклали тут, щоб заохотити відремонтувати будинок? Він відігнав геть цю безглузду підозру й почав думати про Розу. Адже була вона йому люба й бажана цього вечора? А все інше не має ваги. Він поїде звідси з нею, не клопочучись про родину Револю. Головне – про все умовитись і все владнати перед весіллям… Заснув він тільки тоді, коли москіти, досхочу насмоктавшись його крові, заціпеніли від ранкової прохолоди й дали йому спокій.
Уранці, коли Робер зустрів Розу в їдальні, йому здалося, що він переміг усі свої ниці думки. Роза була вбрана до служби божої. Муслінове плаття пошите ще тоді, коли "ці дами всі свої вбрання замовляли у самого Габріа". В омнібус запрягли робочу коняку, за кучера сів Кавельге, і Робер відчув уже свою приналежність до родини Револю. Він разом із Розою й Дені кепкував з Кавельге, який, погодившись бути за кучера, не схотів, проте, надягти лівреї, тільки збив набакир свого зеленавого капелюха.
Але в церкві, ловлячи на собі погляди, чуючи перешіптування, дивлячись на зворушене й воднораз горде личко Рози, Робер знову спохмурнів. Йому нестерпне було все, що прилюдно підкреслювало його становище жениха. Хіба ж він не підкорився своїй долі? Хіба затаїв який лихий намір? То нащо ж за ним іще й замикати двері? Однаково тікати нема куди…
Готуючись слухати казання, парафіяни з гуркотом пересували стільці. Посідавши, почали оглядатися на Робера й пасти його очима. Роберові було соромно, йому хотілося заспокоїти Розу: "Те, що я невдоволений, іще нічого не означає…" І водночас він був лихий на неї. Йому здавалося, ніби вона, тріумфуючи, думає: "А що, попри наше лихо, я таки впіймала собі чоловіка…" І він, телепень, потрапив у пастку, на гачок упіймався. Міг би одружитися з якою завгодно. Люди напевно міркують: "Стільки навколо красунь, та ще й з посагом…"
Роза стала навколішки. Крислатий солом'яний капелюшок затуляв її обличчя. Видно було шийку, худеньку, не таку зграбну, як здавалося вчора. То лише вчора ввечері, та ще й у пітьмі під липами, могла вона його так схвилювати… Проходила жінка, що збирала гроші за стільці, віддавала решту; потім ходив священик, витираючи піт хусточкою, простягав карнавку і свистів крізь заціплені зуби: "Спасибі, спасибі, спасибі". Хлопчаки, що вивчали катехізис перед першим причастям, крутились на ослінчиках, кривляючись перед дівчатками. Після останнього євангелія всі прожогом метнулись до дверей, зчинилася тиснява, друга половинка дверей відчинилась також.
Майдан був напечений сонцем. Підходили якісь бабусі, видивлялись на Робера. Він сховався в омнібусі, чекаючи, поки пані Револю і Роза обійдуть крамниці. Він бубонів:
– Чого вони витріщились на мене, як ті йолопи?
– Захоплюються вибором панни Рози, – лукаво зауважив Дені.
– Я думав, що наші заручини будуть таємницею…
– О! Це неможливо: подружжя Кавельге розплескало скрізь, ти ж розумієш.
– То навіщо ж було божитися, що оголосять лише за рік?
Дені спитав з наївним виглядом:
– Ти що, справді невдоволений?
– Ніщо мене так не дратує, як оця манія – обіцяти те, чого – і це наперед знають – неможливо виконати. Відомо ж бо: ми не швидко поберемося, то краще було б…
– Я певен, – перебив Дені,– ти не чекатимеш, поки відбудеш практику. У нас удома всі такої думки.
Робер почервонів від люті:
– Справді? Ну, це ще ми побачимо. Практика насамперед.
Дені підморгнув йому з виглядом співучасника, – мовляв, знаємо ми цих закоханих. Повернулася Роза з матір'ю, і він не зміг відповісти Роберові як слід.
– Обережно, тут торт, – сказала пані Револю. – І тістечка з кремом для Жюльєна.
Омнібус рушив. Спека була неймовірна. Розчервонілий Робер, відвернувшися до вікна, здавалось, ніби не помічав, як Роза намагається зловити його погляд.
Він поїхав о п'ятій пополудні, як і було умовлено, бо ввечері у нього іспит. Спека врятувала його від прогулянки з Розою. Вони посиділи в більярдній, гортаючи старі номери "Ілюстрованого світу". Роза провела його до трамвая і призначила побачення на завтра в сквері. Його поводження здалося їй трохи дивним. Але вона думала, що це не холодність, а ніяковість після того, що сталося вчора під липами. Вона дивилась, як Робер зайшов у трамвай, і не відчувала смутку. Дорогою мчали зграї велосипедистів, сигналили й підіймали хмари куряви автомобілі. Роза була майже задоволена, що може побути на самоті.
Щоб не заходити в дім, вона звернула в сад. Спека ще не минула. Трава поросла скрізь – не знайшли, хто б її скосив. Раптом вона побачила Дені. Їй би хотілося бути самій, але брат уже підійшов до неї і мовчки йшов поруч. Його біла полотняна куртка й еспадрильї були зелені від трави. Раптом він промовив:
– Тобі було б приємніше, якби тут був не я, а інший.
Роза схопила його за плечі, кажучи:
– Дурненький! Ніхто не займе у мене в серці місця, що належить братикові.
Дені йшов понурившись і кусав зірвану травину.
Роза додала:
– Існує щось таке, що належить лише нам обом, і назавжди лишиться тільки для нас обох.
Він підвів голову:
– Ти справді так думаєш, Розо? Скажи, ти не жартуєш?
– Ні. Хоч як любиш нареченого… а бог знає…– Вона мимохіть замовкла. – Хоч би як ми його любили, – знову заговорила вона, помовчавши, – існують такі закутки в нашій душі, куди він не скоро, а може, й ніколи не ввійде…
– А я?
– Дещо я почуваю одночасно з тобою… Нам навіть слів не треба.
– Тут наше життя, все наше дитинство… Коли я подумаю, що для Робера Леоньян – це тільки "нерухомість", якої йому хочеться здихатись…
Дені замовк; він чекав. Але Роза вже розсердилась:
– Головне, не чіплятись до нього з тим Леоньяном!
– Це дуже важливо для всіх нас, а надто для тебе, Розо. Ти просто не усвідомлюєш цього… Звичайно, не слід чіплятися до Робера, але у мене виникла одна ідея, мати погодилася зі мною, а ти мені скажеш, що ти про це думаєш.
Він сам себе слухав, викладаючи свою ідею заздалегідь старанно приготованими реченнями. Дівчині з родини Револю не личить виходити заміж без посагу. Тож у посаг Розі дадуть Леоньян, а Леоньяп недалеко від міста, на перехресті чотирьох доріг; ціна йому ніяк не менше мільйона. Звичайно, Робер буде зобов'язаний не продавати маєтку й утримувати його в належному стані – тоді існування родини Револю буде забезпечене назавжди. А Кавельге доведеться показати на двері – так звільниться не лише житло, а ще й харчі та паливо. Роза стане владаркою над курми, кролями, коровами і над городом. Бордо зовсім близько, отже, вони легко збуватимуть молоко, яйця, городину та садовину.
Дені говорив з великим запалом, тим паче, що тема була з дитинства близька і йому, і сестрі. Вони здавна захоплювались можливістю осісти на власній землі, грати в фермера і фермершу.
– Це тобі буде приємніше, ніж цілими днями стовбичити в Шардоновій книгарні.
– І ми будемо разом, ніщо не зміниться.
Він не стримав вигуку:
– Як нічого не зміниться? Він же тут буде, він…
– Ти його не знаєш…
– Я його знаю! І знаю, чого він тобі подобається, краще знаю, ніж ти сама. От побачиш, який він стане згодом…
Вона затулила йому рота рукою. Дені вирвався.
– Ти добре знаєш, що П'єр забрав собі весь розум pодини Костадо – іншим нічого не лишилось… Оцей був би гідний тебе…
Роза стисла братову руку:
– А якби П'єр не був іще хлопчаком і якби я його покохала, то ти й йому цього не пробачив би?..
– Не заперечую, – відповів Дені тихенько. – Я вже йому й тепер не пробачаю.
– А що цей малий бідолаха тобі зробив?
Дені голосно зітхнув і провів рукою по вологому чолу.
– Дурниці я верзу, вибач мені… Я люблю П'єра, любитиму й Робера, любитиму вас усіх, аби тільки нам з тобою бути разом. Треба зберегти Леоньян, люба. Якщо Робер прийме… Та хіба йому важко прийняти такий подарунок?
Роза обіцяла поговорити з Робером за першої-ліпшої, нагоди.
– Це тут ви вчора сиділи, – раптом сказав Дені.
Він зупинився біля алеї, що вела до лип, і оглянув порожню лаву.
– Мало вам того, що ніч, – з гіркотою промовив він, – так треба ще й ховатись.
Роза тоненьким голоском малої дівчинки, так точнісінько, як вона сперечалася з братом у дитинстві, спитала, чому він втручається в ці справи.