— Мюллер розмовляв з паном графом Тарловським...
— А пан граф його умови прийняв... — криво посміхнувся Седляк.
— Е, ні, пане начальник! Жодних умов я не прийняв... Відповісти йому я повинен завтра, а ось якою це буде відповідь – вирішать усі.
— І, на вашу думку, якщо ми всі ухвалимо рішення, то все буде гаразд, справедливість переможе?
Граф, якого це питання боляче кольнуло, не знав, що й відповісти, але його врятував Кржижановський:
— Панове, такі поняття, як справедливість…
— Дуже відносні, ви це хотіли сказати, пане адвокате? – атакував Брусь.
— Ну, до певної міри…
— Ви помиляєтеся, відносними є критерії краси, але не критерії справедливості! Ця естетика є відносною сферою, але не етика!
— Це ви помиляєтесь, пане магістр. Справедливість…
І знову Кржижанівському не дали розгорнути думки. Цього разу вдарив Станьчак:
— Прошу вибачення, пане меценасе, але ви зараз нам пиздите про справедливість меншу, або ж виключно про більшу справедливість?... Маю визнати, що не впевнений, яким чином справедливість ділиться на ці два підвиди, тобто в якій пропорції? Втім, кажучи відверто, сумніваюся, щоб вона ділилася хоч у якійсь пропорції, тут я вже схильний довіряти Бонапарте, який сказав: "Справедливість неподільна, не може бути половинної справедливості". Тим не менше, ставлю вам питання про поділ, бо, знаючи, як ви поділили зло на більше і менше — я схильний був би припускати, що і справедливість, відповідно до вашої юридичної доктрини, зазнала роздвоєння.
Сконфуженість Крижижанівського досягла зеніту. Заїкаючись, він сказав:
— Що ж… з погляду права… Або ви питаєте, бо…
— Я питаю я з банальної цікавості, пане Кржижановський. А точніше – з її другого різновиду.
— Другий різновид?
— Так, другий. Яка не виводить питаючого до пекла. То все ж – яка справедливість є більшою, а яка – меншою?
— Пане професоре, справедливість… повноцінна справедливість може існувати лише тоді… тобто вона має існувати тоді, коли в основ…
Продовжувати бубонити Кржижанівському завадив Малевич:
— Або вона не повинна існувати!
— Як це? – здивувався Брусь.
— Я говорю, що, можливо, справедливість і не повинна існувати. Принаймні загальна справедливість.
— Чому ж, пане раднику? — запитав Хануш.
— Це лише теорія, пане лікар.
— Ваша теорія?
— Ні, не моя. Я лише повторив вам квінтесенцію однієї правової лекції.
— І хто її читав? – зацікавився Кржижановський.
— Це було на семінарі. Бачите, пане адвокат, я теж вивчав право – у Львівському університеті, цілих чотири роки. І ось один із викладачів прочитав нам лекцію про те, що загальна, повна справедливість була б шкідливою, оскільки відібрала б у людей не лише мрію про неї, а й – насамперед – почуття її сенсу. Тобто має існувати несправедливість, щоб люди цінували справедливість. Це так само, як і зі щастям: якби нещастя повністю зникло – ніхто б щастя не цінував. Я все це спрощую, але викладач мав на увазі саме цей дегенеруючий аспект раю. Загальну рівність і загальну справедливість він викинув на смітник. До речі, статутну рівність він засуджував навіть суворіше, ніж тотальну справедливість.
Слухаючи Малевича, Кржижановський знайшов в собі хоробрість:
— Ну, а що я казав вам, панове? Рівність – це ідіотизм; суспільство не складається з рисових зерен! Людина заслужена і потрібна суспільству, мабуть, має більшу цінність, ніж бандит! Дякую вам, колего, що ви підтримали цей вірний погляд спогадами про лекцію професора, який вчив вас праву…
— Це так, — перебив Малевич, — але він прийшов на цю лекцію п'яний, і за цю лекцію його позбавили посади.
Остовпіння тривало недовго. Загальний сміх (тихий, такий "про себе") тривав кілька секунд – не сміялися лише граф, адвокат, ювелір та ксьондз. До реальності всіх повернув поліцейський:
— Ну так як... як воно, нарешті, буде, панове?... Бо я й не знаю...
— Чого ви не знаєте, пане старший сержант? – спитав Бартницький.
— Не знаю, хто тут правий, кому вірити, холера! Від цієї вашої балаканини у людини дах їде, вибачте!... А в мене просто кабак розколюється!
Ксьондз схилився до нього і порадив шепітом сповідника:
— А ви, пане старший сержант, зробіть лише одну просту справу. Запитайте у своєї совісті. І самі собі дайте відповідь, чи хочете ви видавати Мюллеру людей на смерть…
— Власне, і ні... — зітхнув Годлевський. — Але як подумаю, псякрев, що пан професор Стасінка чекає там кулі чи мотузки, а такий ось "Бублик" міг би піти замість нього... І от я й не хочу, ніби, але й хочу, пане ксьондз... Коротше, не знаю!
Доктор Хануш висловив своє схвалення, киваючи головою і кажучи:
— Не ви одні роздвоєні таким чином, пане старший сержант. Я також, як і ви, зараз просто "homo duplex"[24]…
Годлевський зірвався з місця і, почервонівши від гніву, прогарчав:
— Пробачте, ніякий я не дуплекс! Холера ясна, я не дозволю себе ображати!
Професор Станьчак зайшовся гомеричним сміхом, тоді як медик спішно пояснював поліцейському:
— Але ж я й не збирався вас образити, пане старший сержант. "Homo duplex" — це латинське поняття, яке каже, що людина є подвійною істотою. Паскаль дуже вдало витлумачив цю двоїстість людини, коли писав про безпорадність раціональних методів стосовно найважливіших у житті проблем. Він писав, що людина розділена, і протилежна сама собі, бо порядок серця не хоче погодитися з порядком розуму — у серця є своя правота, невідома розумові. І ось тут людина безпорадна – безпорадна щодо своєї ж двоїстості.
Акомпанементом цим словам стали краплі дощу, які все сильніше вдарили у вікна. Не встиг Хануш закінчити – злива вже заливала весь палац, то поблизу, то вдалині, за ударами блискавок, гуркотів грім. Зухвалий вітер подвоював сказ похмурого неба. Поліцейський сів на місце, опустивши очі. Він уже не міг виносити все це збіговисько, але змитися звідси теж не міг.
Кржижановський скористався мовчанням (викликаним, швидше, виверженням та ескалацією бурі, ніж словами лікаря), розвиваючи ідею Хануша:
— Пан Хануш дуже добре це виклав: "порядок серця не бажає погодитися з порядком розуму"... Так от, я, панове, вважаю, що в нашому випадку правота серця і правота розуму збігаються, і серце, і розум підказують, що ми повинні зробити. Це сфера патріотичного обов'язку, про яку тут говорили пани Мертель і Кортонь, і водночас…
Пролунав жахливий удар грому, десь поряд із палацом. Усі повернулися до вікон. У шибки бив дощ, наче небо розкололося.
— Мабуть, Господь Бог на когось сердиться... — прошепотів ювелір.
Йому відповіло безумство вихору. Зламана гілка вдарила по фрамузі, вікно відчинилося. Горщики з квітами розбилися на підлозі, а фіранки злетіли під саму стелю, немов зірвані ураганом вітрила. Годлєвський перший (а за ним практично всі інші) кинувся на порятунок. Прозвучали бойові кличі: "Холера ясна!", "Псякрев!", "А щоб ти здох!" та інші, того ж калібру. Спільними зусиллями вікно зачинили. Камердинер Лукаш зібрав черепки, поламані квіти та землю, а служниця протерла ганчіркою мокрий паркет. До столу поверталися, коментуючи подію ("Оце хлинуло!" тощо) і витираючи хустками обличчя. Коли вже всі посідали, а деякі навіть випили, Тарловський спитав:
— Так на чому ми зупинилися, панове?
— На перевагах палацу як клітини, на проблемах загальної справедливості та на патріотичному обов'язку здачі громадянина "Бублика", пане граф, — перерахував Станьчак, вказуючи пальцем дзеркало біля стіни, що доходила майже до стелі.
Всі повернули голови до цього дзеркала. Його поверхня була зараз позбавлена своєї досконалості величезним написом червоного кольору. Хтось каліграфічно написав по ньому помадою: "RUDNIK EXPECTS THAT EVERY MAN WILL DO HIS DUTY!" Ціла дюжина глядачів остовпіла, тобто всі, крім автора напису.
— І що воно таке? – скипів Годлевський. – Це хто намалював, курв…
— Це англійська мова, пане старший сержант, — пояснив сторожу права редактор Клос. — Означає: "Рудник очікує, що кожен виконає свою повинність!"
— Швидше вже, "обов'язок"! — поправив його Станьчак. — І не "кожен", але "кожен чоловік", "кожний мужик"[25]! Це парафраз. Знаєте чого, журналюга?
— Знаю, це парафраз призову, який адмірал Нельсон передав своїм екіпажам, коли розпочинав битву під Трафальгаром. "England expect that every man will do his duty!"
— Браво, пане Клос, п'ятірка з історії, бравісімо! Я лише змінив Англію на Рудник.
— То це ви? – обурився ювелір.
Філософа розстріляв залп із понад двох десятків очей.
— Та як ви могли? – наступав на Станьчака адвокат.
— Так само, як могли ви, пане меценас! І ви, і я наголосили на важливості обов'язку. Ваша фраза звучала так… дозвольте, пригадаю… "це сфера патріотичного обов'язку, про яку тут говорили пани Мертель та Кортонь". Я правильно процитував?... А моя британська фраза підкріпила вашу, ще більше виділяючи "сферу патріотичного обов'язку". Тож ви повинні дякувати мені, пане Кржижановський…
— Теж божевільний, тільки трохи інший... — буркнув собі під ніс Брусь.
— Перепрошую, панове, не міг стриматися, — договорив Станьчак. – Я мусив це зробити.
— Цікаво, що губною помадою… – посміхнувся Брусь. — Ви завжди носите з собою помаду, пане професор?
— Ніколи не ношу, так що нема чого підозрювати мене в підорстві, Пілюлькін! Помада лежала там на дзеркалі.
— Це помада моєї дружини, — пояснив граф. — Я сам її туди поклав.
— Але ж вона лежала там зовсім не для того, щоб чужі хапали її у свої лапи! – голосно заявив Кржижановський.
— Справді, вам, пане Станьчак, має бути соромно! – погодився з ним ювелір.
— А чого це я мушу соромитися, ти, валютчику?
— Хоча б того, що паскудите меблі в чужому будинку.
— Зовсім не паскуджу, це легко можна стерти ганчіркою!
— А ще того, що ви користуєтеся помадою покійної графині Тарловської для того, щоб жартувати у присутності її чоловіка, коли їхнього сина можуть розстріляти! Та ви просто погано виховані.
— З усіма претензіями – до моїх батьків та гувернанток, — відгавкався Станьчак.
— …погано виховані і невиправні, оскільки з самого початку влаштовуєте хіханьки-хаханьки над усім, що ми тут обговорюємо, хоча ми вирішували смертельно важливі питання!
— А це вже не моя вина, що цей світ є настільки чудово задовбаним, що можна з глузду з'їхати, накласти на себе руки або померти від сміху.