А торбинка висіла в Стоуна на поясі. Тож він засунув руку Стоунові під сорочку, намацав маленькі родзинки, потім кивнув Стоунові, і той зняв торбинку з пояса.
Перукар розв'язав шнурочок і заглянув усередину. Дістав одну родзинку й, розжувавши, ковтнув разом з насінням.
— На смак наче нжтаські.
— Вони з Ласіті, біля Кастеллі,— сказав Ніс.
— Усіх трьох? — повторив перукар, тримаючи торбинку.
Цього разу він спитав Стоуна й Берка, дивлячись просто на них. Дивився дуже пильно. Енгес Берк подумав: "Я співаю в опері, й мене ось-ось зженуть
свистом зі сцени".
— Вони мусульмани,— сказав Ніс, щоб пояснити, чому обидва мовчать, витріщивши очі.— Це дервіші. Розмовляють по-турецьки.
— Я їх якось бачив у Кастеллі,— сказав —перукар.
— Оцих?
— А вони скидають капелюха перед сонцем?
— Так.
— Тоді цих,— упевнено підтвердив перукар. Він тримав торбинку з родзинками, думав про цупку, мов дріт, бороду й усміхався до всіх трьох.
— Хай першим сідає рудий. Я його добре пам'ятаю. Гарно танцював військовий танок — піррихій.
Ніс показав Стоунові на стілець. Стоун сів і відчув, як сміт-вессон вперся йому в бік. Крісло з набитим травою сидінням прогнулося під його вагою. Перукар зняв свої овальні окуляри й витяг з футляра ножиці з тупими кінцями. Брав між пальці волосся й підстригав його. Так він пройшов голову й бороду. Стоун помітив у Берка на шиї під буркою особистий знак. Під жарким сонцем Берк обливався потом.
— Я завжди вважав, що вони божевільні,— сказав Нісові перукар.
— А це як на кого.
— А ти сам не мусульманин?
— По батькові — так. Але я прийняв віру матері.
— Я поважаю людину, що шанує віру батьків.
— Мудро кажете,— мовив Ніс.
— Ти теж воював у Дікте?
— Де? Я про це нічого не знаю.
— На Ласіті інглезі й досі воюють з італійцями. Вони поки що тримаються там, на схід від Ласіті.
— Не чув. То це серйозно війна чи тільки сутички?
— Справжня війна.
— А я гадав, що все вже скінчилося,— сказав Ніс.
— Ні. Інглезі хоробро б'ються. Вони ще тримаються.
— Нічого про це не знаю,— повторив Ніс.
— Чув я, що й діктейці чинять опір залізноголо-вим.
— Потроху,— обережно сказав Ніс.
— І що далі, то більше,— сказав перукар.
Тим часом він коротко обстриг Стоунові усю руду бороду. Потім умочив помазок у череп'яному глечику й потер ним об шматок простого оливкового мила. Став намилювати червоні щоки Стоуна. Працював неквапно, виводячи помазком круті спіралі, легенько квацяв під носом. Милив довго й ретельно, раз по раз умочаючи помазок в череп'яний глечик. Далі надів свої окуляри й погострив бритву об шкіряний пасок. Почав голити не зі скронь, а з підборіддя, як це заведено у грецьких перукарів. Він тричі поголив Стоуна, потім підстриг його.
— Готово,— сказав перукар по-грецьки.
Ніс глянув на Стоуна, й той підвівся.
Далі перукар зробив те ж саме з Енгесом Берком. Повільно, старанно, незважаючи на те, що Берк не зняв із себе бурки, хоча і впрів на такій спекоті. Берк не міг її скинути, бо мав на шиї особистий знак. Перукар працював мовчки і тільки раз сказав Нісові:
— Пам'ятаю й цього: він у піррихії грав жінку.
Ніс поважно кивнув, відчувши в цих словах іронічне співчуття до Берка.
Ніс і Стоун чекали, пильно дивлячись, що діється в селі. Проїхав грузовик і загальмував неподалік. Вони дуже здивувалися, побачивши, що то грецька машина.
— Там, мабуть, сидить дух самого Метаксаса,— сказав перукар, кивнувши на машину.— Бензину ніде немає. Залізноголові навіть метаксистам не дуже щедро дають бензин.
Ніс нічого не відповів. Перукар закінчив голити Берка, рожеві засмаглі щоки якого тепер сяяли наче сонце.
— Вони багато добра награбували,— мовив перукар, коли на стілець сів Ніс.
— Так,— мовив той, неуважно дивлячись на людей, котрі висідали з допотопної тарадайки.
— У Сміросі залізноголові забрали все масло зі складу. Я там був.
— І оливки?
— Усе. А людям вистачило б на цілий рік.
— А люди отак і віддали?
— Знайшлося п'ятеро сміливців, які розлили масло.
— І що їм було?
— Розстріляли. У Дафнії залізноголові забрали весь урожай. Така гарна пшениця не родила вже одинадцять років. Іще що я тобі скажу. Залізноголові все забирають, до останнього каїка, до останньої оливки. Але це не так просто.
— Ні?
— Еге ж. На рівнині — там простіше. Там люди ніколи не давали відсічі. Але в Білих горах і Дікте — дзуськи. Та що тобі розказувати, адже ти сам з Дікте.
— Так. Там їм важче.
Перукар заходився голити його цупку, як дріт, бороду. І побачив під нею благородні, вольові риси. Побачив старечі зморшки на молодому обличчі й розумні очі, що майже не кліпали. Старанно доголив Ні-са й здивувався з нового вигляду цих трьох дивних людей.
— Готово,— сказав перукар, скінчивши.
— Мені дуже жаль, що в нас немає нічого, крім родзинок.
— А родзинки дуже смачні.
— Спасибі тобі.
— Якщо підете далі, то обходьте Сфакійське узбережжя й Мессару. Там на всіх дорогах і в селах багато гостей. Усі шукають молодших інглезі.
— Туди ми не підемо,— сказав Ніс.— Адіо, і прийми мою дружбу.
— Радо приймаю. І перекажи мусульманам, що я ніколи не бачив кращих танцюристів.
— Перекажу.
Потім перукар узяв торбинку з родзинками, яку повісив був на спинку стільця, й подав її Стоунові. Ніс запротестував, і не тільки для годиться. Перукар зняв окуляри й усміхнувся.
— Мені це приємно,— сказав він.— Я поважаю таких людей. Адіо,— мовив він на прощання.
— Адіо,— відповіли всі троє.
І потім неквапно пішли головною вулицею Сароса в бік гір.
Коли вони знов опинилися на відкритому схилі біля підніжжя Іди, Берк сказав:
— Гарно у вас вийшло.
*— Що ви йому казали?
Стоун вперше зауважив у Нісових очах спокійний гумор, але ані натяку на усмішку.
— Та про вас. Сказав, що ви дервіші.
— Дервіші? На Кріті?
— Колись вони тут були. Сказав, що ми з Дікте.
— І він повірив?
— У мене патраська вимова. А вас він упізнав відразу.
— То й нехай, аби тільки мовчав,— сказав Берк.
— Мовчатиме. Сказав, що йому дуже сподобались ваші танці. Особливо добре запам'ятав, як ви грали в ліррихії жінку,— говорив Беркові Ніс усе тим же спокійним голосом.
— Які танці?
— Та ж танці дервішів. Він вас якось бачив на околицях Кастеллі.
Берк іронічно посміхнувся, а Стоун зареготав. Тепер вони почували себе один з одним краще, ніж будь-коли. Без борід вони були більше схожі на себе.
Стоун усе ще сміявся з Берка, і вони простували далі, а надвечір наступного дня вже підходили до села, де жив Спада.
Розділ дванадцятий
Вони мали вийти до села з заходу. Минулого разу вони спустилися до нього з півночі. Коли з'явилися порослі дрібними кущами схили Сулійських гір, вони впізнали місцевість. Озирнувшись довкола, Берк спитав Стоуна, чи ще далеко йти.
— Не знаю,— відповів Стоун.— Здається, ми вже близько.
— Ми йдемо просто на село,— сказав Ніс.
— Не знаю.— Стоун не був певен.
— Давайте орієнтуватись на берег,— сказав Ніс.
Отак вони й пішли, намагаючись не втрачати з
очей вигини берега, що виднівся неподалік.
І несподівано, піднявшись на високий гребінь, вони спинилися над фіордом. Стояли на самій вершині. А фіорд лежав унизу. Але там чогось бракувало.
— Це не те місце,— сказав Стоун.
— Ні, те.
— Може, але тут щось не так,— сказав Берк.
Це було те саме гирло пересохлої річки. Але самого села десь не було. Щоправда, мальовничий сосняк на схилі трохи затуляв краєвид. Білий берег був на місці і поворот голубої кам'янистої дороги також. А самого села не було.
Вони рушили схилом униз, туди, звідки його мало бути видно.
— Якась чортівня,— мовив Берк.
— Воно геть зруйноване,— здивовано озвався Ніс.
— Ти тільки глянь,— сказав Стоун.
Вони підійшли ще ближче. Там, де було село Сір-нос, лежали купи білих, мертвих руїн. Село зрівняли з землею. Нічого не лишилося, крім голубої дороги. Нічого, крім руїн, бруду, білих уламків, німої куряви — і тільки. Вони спустилися на голубу дорогу і стали, дивлячись на це руйновище.
— Розбили,— сказав Берк.
Мабуть, так воно й було. Від п'ятнадцяти будинків зосталася купа білого сміття. Вони розсипались, мов хвиля об берег. Біла пляма на зеленому тлі схилу. Білі плями щебеню й сміття, що позалітали на дорогу. Вони біліли аж коло моря. Біліли на повороті дороги. Цілі купи каміння — маленького, великого, один камінець, два вкупі, осколки каміння. І жодного шматка дерева. Ні карнизу, ні навіть слідів хати. Яйце, розтрощене молотом. І цілковита тиша, як у пустелі.
Безсоромна тиша.
Край дороги стояв стовп, а на ньому біліла дошка. Вони рушили туди. Ніс зосереджено вдивлявся в напис на дошці. Прочитав його голосно по-грецьки, потім обернувся й сказав:
— Це вони його зруйнували.
— Що там написано? — спитав Стоун, кивнувши на дошку.
Вони стояли на дорозі серед білого пороху й каміння, а в повітрі все ще витав запах чи то мертвої риби, чи то фарби.
Ніс іще раз прочитав напис.
— Тут пишеться таке,— сказав він: —Село Сірнос зруйновано як покарання за вбивство в ньому! Так, одного німецького солдата. Тут пишеться, що мешканців села звинувачено в допомозі англійцям. їх судив військовий суд, і винесено вирок: зруйнувати все село. За те, що в ньому вбито залізноголового, сказано далі, тут ніколи не житимуть люди.
Вони ще якусь хвилю дивились на дошку.
— Ходімо звідси,— сказав Берк.
— Бачив я підлоту, але такої...— озвався Стоун.
— Це за наш човен.— Ніс закипав гнівом.
— Підірвали динамітом,— мовив Берк.— І досі чути запах.
Вони дивилися на рештки п'ятнадцяти хат, які і в руїнах залишилися одним цілим. Далі дорога завертала до мосту. Туди вони не пішли, а вернулися й швидко рушили схилом угору.
Вони поповзом дісталися до вершини, що лежала на рівні мосту. Глянули туди, де стояли човни. їх не було.
— Немає,— сказали всі троє, кожен по-своєму.
— Чисто зроблено,— сказав Стоун.
— Це не чисто,— гнівно кинув Ніс.
— Він має на увазі, що німці довели справу до кінця.
— А ви сумнівалися? — спитав Ніс.
— Якого дідька...— почав був Берк, але Стоун глянув на нього й похитав головою.
Вони лежали долілиць. Міст був зліва, на тій самій висоті ліворуч. Ніс увесь аж здригнувся, розглядаючи високі мостові бики. Він мовчав. Тоді ледь торкнув Стоуна за руку.
— Дивіться,— сказав він.
Стоун побачив під мостом двох повішених. Вони незграбно висіли на мотузках, накинутих на шиї, й від цього їхні голови неприродно вивернулися, опавши на плечі.