Єдиною служницею в заїзді була висока, худа, розпатлана дівка — Міо-нетта, але уявна челядь, яку весь час гукав Чиригирі, на його думку, оживляла заїзд, надавала йому поважності і виправдувала високу плату за їжу та нічліг. Хазяїн "Голубого сонця" так звик називати на ім'я своїх вигаданих слуг, що сам повірив у їхнє існування й мало не дивувався, чому вони не вимагають платні, хоч, зрештою, був вдячний їм за цю скромність.
У сусідній кімнаті глухо побрязкував посуд, з чого можна було зрозуміти, що стіл іще не накрито, і хазяїн, аби виграти час, почав вихваляти тріску, а це була досить убога тема, котра потребувала неабиякого красномовства. На щастя, Чиригирі вмів засмачувати пісні страви приправами з власних слів.
— Ви, ласкаві гості, либонь, думаєте, що тріска — то їжа груба, і .в цьому ви не помиляєтесь. Але ж тріска буває різна. Мою тріску ловив найхоробріший моряк Гасконської затоки біля самісіньких мілин Ньюфаундленда. Це найкраща тріска — біла, дуже добра і зовсім не тверда, а якщо підсмажити на оливковому маслі, то ні лосось, ні тунець, ані меч-риба з нею не зрівняються. Наш святий отець, папа римський — хай він дарує нам гріхи наші! — тільки її і споживає в піст; а ще по п'ятницях та суботах їсть, і в інші дні, коли йому набридають смажені качки. П'єр Леторба, який привозить цю рибу мені, доставляє її і його святості. Тріска святого отця — це, хай йому чорт, неабищо, цього не можна нехтувати, і ви, ясновельможні, не погордуєте нею, як і личить добрим католикам.
— Серед нас немає протестантів,— відказав Педант,— і ми з радістю попоїмо папської тріски, тільки ж нехай ця дивовижна риба, сто чортів їй у пельку, зробить ласку і стрибне зі сковороди в наші тарілки, бо ми вже от-от розвіємось, як дим, мов ті ларви чи лемури 10 на світанку, коли заспівають треті півні.
— Де ж таке видано — їсти печеню перед супом, у кулінарному ділі це все одно, що поставити плуга перед биками,— з величезною зневагою мовив дядечко Чиригирі.— Вельможні панове надто добре виховані, аби дозволити собі таке безглуздя. Потерпіть, юшка ще має трохи покипіти.
— Клянусь рогами диявола і папським пупом,— заревів Тиран,— мені досить було б якоїсь лакедемонської 11 затірки, аби тільки її дали зараз же!
Барон де Сігоньяк мовчав, не виказуючи ніякого нетерпіння,— він же їв напередодні! За довгий час бідувань у своєму замку голоду він виробив у собі пустельницьку помірність, його шлунок не звик до частої їди. Ізабелла та Серафіна теж не ремствували, бо ж ненажерність не до лиця молодим жінкам,— вони, гейби метелики, мають живитися росою та пилком квітів. Матамор, який дуже не хотів поправитися, був, здавалось, у захваті, що застебнув пряжку, навіть не дуже натягуючи, на одну дірочку далі. Леандр позіхав, показуючи білі зуби. Дуенья задрімала, нахиливши голову так, що під її підборіддям випиналися валиками три складки в'ялої шкіри.
Дівчинка, що спала на другому кінці лави, прокинулась і випросталась. Потім відкинула коси, відкривши своє лице, таке засмагле, що пасмо чорного волосся на лобі було майже непомітне. Але з-під тої засмаги проступала воскова блідість — глибока матова блідість. Гострі вилиці випинали над безкровними щоками. Синюваті обвітрені губи скривилися в хворобливій усмішці, відтуляючи перламутрово-білі зуби, шкіра на тих посіверілих губах лущилась.
Усе життя цієї істоти немовби зосередилося в очах. Вони видавалися величезними на худому обличчі, а чорнота, що широким ореолом розлилася довкола, підкреслювала якийсь незвичайний, гарячковий блиск їх. На ясних, майже голубих білках поміж довгими пухнастими віями чітко вирізнялися темпі зіниці. Втупившись у прикраси Ізабелли та Серафіни, ці незвичайні очі спалахнули дитячим захопленням і хижою жадобою. Маленька дикунка, ясна річ, не підозрювала, яка невисока ціна тим коштовностям. Сяйво позумента з су-хозлотиці, мінливе поблискування намиста з підроблених венеційських перлів засліпили і причарували її. Певно, за все своє життя мала ще не бачила такої розкоші. Ніздрі її роздувалися, щоки ледь порожевіли, а бліді губи кривилися в злостивій посмішці, яку час від часу переривало дрібне, сухе, гарячкове цокотіння зубів.
На щастя, ніхто з прибульців не глянув на цю жалюгідну купку лахміття, яка тремтіла від нервового збудження, бо дикий і зловісний вираз, що застиг у рисах блідого обличчя, міг би не на жарт налякати їх.
Не маючи сили перебороти свою цікавість, дитина простягнула темну, тонку й холодну руку, схожу на лапу мавпи, і, доторкнувшись до плаття Ізабелли, з неприхованим задоволенням і якимось любострасним тремтінням помацала пальцями матерію. Пом'ятий, витертий по всіх складках оксамит видався їй новим-новісіньким, найбагатшим, най-м'якшим у світі.
Дотик був зовсім легеньким, але Ізабелла обернулась і, побачивши жест малої, по-материнському всміхнулася до неї. А дівчинка, тільки-но відчула на собі погляд, мйттго надала своєму обличчю тупого виразу недоумкуватої простачки, показавши таку природну вправність у володінні, мімікою, яка зробила б честь досвідченій актрисі; а тоді сказала жалісним голосом, з місцевою вимовою:
— Наче покров богоматері на олтарі!
Потім, опустивши вії, чорна бахрома яких сягала мало не до щік, вона відкинулась на спинку лави, склала руки, схрестивши великі пальці, і вдала, буцімто заснула, зморена втомою.
Прийшла висока, непривітна Міонетта, сказала, що вечеря готова, і всі подалися в сусідню кімнату.
Актори віддали найвищу шану стравам добродія Чиригирі і, хоча й не знайшли серед них обіцяних делікатесів, усе-таки вгамували голод, а головне — спрагу, раз у раз прикладаючись до бурдюка, що під кінець геть зморщився, наче козиця, з якої зовсім вийшло повітря.
Всі вже збиралися встати з-за столу, коли це надворі загавкали собаки, почувся кінський тупіт. А за мить пролунали три нетерплячі і владні удари в двері, сповістивши, що прибув гість, який не звик довго чекати. Міонетта кинулась до дверей, відсунула засув, і на порозі став якийсь дворянин, оточений собаками; ті, мало не збивши з ніг служницю, враз розбіглися по всіх кутках, гасали, шукаючи об'їдків, вилизували вже прибрані зі столу тарілки, за якусь мить виконавши роботу кількох посудниць.
Прибулець, не розбираючись, де грішне, а де праведне, шмагонув раз-другий канчуком своїх псів і зразу, мов якими чарами, вгамував той шарварок; собаки поховалися під лавками, полягали, захекані, висунувши язики, поклавши голови на лапи або скрутившись клубком; а дворянин, гучно дзенькаючи острогами, з певністю людини, яка скрізь і всюди почуває себе вдома, ступив до кімнати, де вечеряли актори. Чиригирі, тримаючи берет у руці, йшов слідом, улесливий і несміливий, хоча він був і не з полохливих.
Стоячи на порозі, гість легенько доторкнувся до крисів капелюха й окинув спокійним поглядом акторів, які мовчки відповіли йа його привітання.
То був чоловік років тридцяти — тридцяти п'яти; біляве волосся пишними кучерями облямовувало його веселе обличчя, що аж пашіло од вітру та швидкої їзди. Ясно-голубі випуклі очі блищали, ніс на кінці був наче розрізаний і трошки задирався вгору. Рудуваті вусики, напомаджені і закручені, вигиналися, наче дві коми, над гострою коротенькою борідкою, схожою на листок артишока. Між вусами та борідкою червонів усміхнений рот з досить товстою, прорізаною поперечними заглибниками, сластолюбною нижньою губою і помітно тоншою верхньою, яка пом'якшувала їв враження сластолюбства. Підборіддя різко випиналося, й борідка на ньому пучком стирчала вперед. Прибулець зяяв капелюха, кинув на дзиґлик, і тоді стало видно його лоб, гладкий та білий, зовсім не засмаглий, бо криси капелюха захищали його від сонячного проміння; видно було, що до того, як перебратися в село, цей дворянин мав дуже ніжний колір обличчя і, певно, вів придворне життя. Загалом обличчя його було досить приємне — воно сяяло безтурботною веселістю, яка доречно пом'якшувала пихатість вельможі.
Елегантний костюм свідчив, що маркіз — такий був титул цього чоловіка,— живучи в глибокій провінції, підтримував зв'язки з найкращими кравцями.
Широкий мереживний комір, відкриваючи шию маркіза, спадав на коротку, оздоблену сріблом, лимонно-жовту суконну куртку, між нею і штаньми біліла тонка сорочка, яка виступала до ліктя і з-під рукавів куртки. Голубі штани, прикрашені спереду стрічками солом'яного кольору, спускалися трохи нижче колін до м'яких сап'янових чобіт, на яких подзенькували срібні остроги. Голубий плащ, обшитий, як і куртка, сріблом, накинутий на плече й підв'язаний шнурком, доповнював його вбрання; воно було, може, надмірно франтувате як для цієї пори року та місцевості, але тут легко знайти виправдання: маркіз їздив на полювання разом з прекрасною Іолантою, вадля того він так і причепурився — хотів підтримати свою славу франта, бо ж іще недавно ним захоплювались найперші модники на Кур-ля-Рен 12.
— Юшки для моїх гончих, мірку вівса для коня, кусень хліба з шинкою для мене і якихось там недоїдків для доїжджачого,— весело гукнув маркіз і сів край столу поруч із Субреткою, яка, побачивши такого блискучого кавалера, зустріла його палким поглядом і чарівною усмішкою.
Чиригирі поставив перед новим гостем олов'яну тарілку та келих; Субретка з грацією Геби13 налила його по самі вінця, і маркіз одним духом випив. Перші хвилини минули серед тиші — маркіз присвятив їх угамуванню свого мисливського голоду, найлютішого з усіх різновидів голоду, які тільки є на світі; потім він обвів поглядом круг столу й побачив серед акторів барона де Сігоньяка, якого запам'ятав, коли мисливці зустрілися на дорозі з акторською балагу-лою.
Барон щось тихо казав Ізабеллі, й дівчина всміхалася до пього тією ледь томливою усмішкою, яку можпа назвати ласкою душі,— вона виказує скоріше прихильність, аніж веселість; той, хто хоч трохи знає жінок, розуміє, що може означати ця усмішка, а маркізові такого знання не бракувало. Його вже не дивувало, що барон де Сігоньяк опинився в трупі мандрівних акторів, і зневага, яку спочатку викликав у нього убогий вигляд бідного дворянина, тепер майже розвіялась. Готовність їхати в балагулі Феспіда назустріч Долі, не боячись ні комічних, ні трагічних пригод, аби тільки бути з коханою, видалася йому в цю мить ознакою благородного почуття людини палкої вдачі.