Бо, мабуть, немає регламенту в таких ситуаціях, немає кодексу, немає тут директив – отже вибір цілком суб'єктивний…
— Але трапляється і об'єктивний, регламентний вибір, пане адвокат, — втрутився Клос. — Ви чули про "поділ на три"?
— Щось не пригадаю…
— Це система поділу поранених під час війни на три групи — на тих, які помруть, незважаючи на всі зусилля лікарів, на тих, що виживуть і так, без жодних старань порятунку, і, нарешті, на тих, які помруть, якщо не отримають медичну допомогу! У зв'язку з обмеженістю коштів – усі медикаменти призначаються для цієї третьої групи. Англійці так роблять.
— Сумніваюсь, чи так роблять поляки… — скривився адвокат. – Запитайте у пана Мертеля та Кортоня, чи так чинять їхні лісові колеги. Втім, порівняння тут безглуздо – не можна порівнювати умови на фронті та в лікарні, ситуацію з пораненими чи просто хворими. Голову даю, що Стасінка та Хануш не практикували цього вашого "поділу на три", редактор. Тим часом, їм весь час доводилося вибирати, причому, не керуючись встановленою зверху системою, але… Ну, саме чим? Чим вони керувалися, обираючи тих, кому дадуть ліки, і тих, кому не дадуть, прирікаючи тих на смерть?
— Ви вже казали, що інтуїцією, але я хотів би почути це від доктора Хануша, — заявив Бартницький.
Знову всі подивилися на лікаря, але той так само мовчав, не підводячи ні голови, ні погляду.
— І вони мали керуватися так само совістю, внутрішньою пристойністю, — продовжив адвокат. – Адже не хабарем, наші лікарі – люди чесні… Кого вони обирали, щоб урятувати, чоловіків чи жінок? Або людей симпатичних і почуття гумору, що володіє? Або ж, як я вже згадував, молодих, вважаючи, ніби старі й так досить прожили, тож тепер треба дати шанс молодим, так?... А може, все з точністю до навпаки?... У всякому разі, який вибір робити їм доводилося. А якщо вони повинні були – то мали знайти якісь критерії вибору, адже не кидали ж вони монетку? Єдиним осмисленим критерієм вибору в екстремальній ситуації є критерій меншого зла!
Брусь зааплодував, наче сидів у театральній залі, і гірко зауважив:
— Тепер я розумію, чому ви так легко вигравали всі справи своїх клієнтів, пане адвокат.
Кржижановський відкрив рота, щоб парирувати, але стримався, коли побачив Хануша, що повертався за стіл. Лікар, блідий, ніби з нього викачали всю кров, навіть не сів, а сповз на стілець, голова впала на руки, якими він схопився за край столу. Він справляв враження людини, якій раптово стало погано, або ж у якої різкий біль відібрав свідомість.
— Що з вами, лікарю? – одночасно скрикнули Кортонь, Гаврилко та Бартницький.
— Холера, він зараз тут ласти склеїть! ... — вилаявся Годлевський.
Ксьондз схопив серветку і почав обмахувати Хануша, Седляк влив йому в горло трохи вина, а Станьчак офіційним тоном запитав:
— Вибачте, тут немає лікаря?
Жарт вийшов зовсім гидким, тому кілька пар очей пристромили професора, а Малевич прямо вилаяв:
— Соромтеся, професор! Це зовсім не смішно, але ви, схоже, любите танцювати на цвинтарі! Вся ця зустріч оповита жахом смерті, що вам ніяк не заважає щоразу робити з себе блазня…
— Тому що "життя настільки жорстоке, що не можна ставитися до нього серйозно", як висловився Уайльд, дорогий мій пане радник.
— Але ви вже перегинаєте палицю, професоре! – підтримав Малевича Брусь.
— То як же?
— До крайності доходите!
— Нісенітниця! Ніхто до крайності не доходить, крайнощів не існує. Людина, яка стверджує, ніби далі вже просунутися неможливо, просто псує повітря словами, любий мій Пілюлькін. Можна, завжди можна, не виключено, що ще сьогодні ви самі переконаєтесь у цьому.
Лікар Хануш підняв підборіддя, розплющив очі і рукою відсунув серветку, що бовталася в нього над чолом. Говорив він тихо, дуже слабким голосом:
— Все вже гаразд, зі мною нічого не трапилося... будь ласка...
— Точно, лікар? – спитав Бартницький. — Мені здалося, що у вас серцевий напад.
— Ні, ні… Просто я дещо втомився, мало спав. Дві останні ночі довелося оперувати… Вже все гаразд.
Годлевський подав лікареві чарку з наливкою. Хануш випив до денця. Ті, хто стояв поруч, розійшлися до своїх місць, залишився лише Брусь.
— Я відведу вас, пане лікар. Пішли.
Хануш заперечливо похитав головою.
— Дякую, пане Зигмунт.
— То ви хочете залишитися?
— А ви йдете? — запитав редактор Клос.
— Так, більше я не хочу брати участі у всьому цьому.
— Тоді нас вже двоє, оскільки я теж не братиму в цьому участі! — приєднався до нього Седляк.
— Панове, — почав переконувати їх Кржижановський, — не беручи участі, ви не зможете запобігти тому, що самі визначаєте як зло…
— Годі вже бухтіти! — гаркнув Седляк. – Вже нудить від слів. Я не хочу дискутувати з людьми, які забули про людяність, елементарні…
— Ага, зараз ми почуємо цитату з Маркса про людяність людини! – пирснув Кортонь. – Правда, згідно з Карлом Марксом, який визнає Чарльза Дарвіна, людина походить від мавпи, але, в рамках "класової боротьби", вона зобов'язана…
— Ні! Ви почуєте лише те, що мені набрид увесь цей шабаш! А набрид, бо мене звуть Седляк! Не знаю, як ви, пане Кортонь, але я своє прізвище не на смітнику знайшов!
— Ви його, мабуть, знайшли в комінтернівському розподільнику "лівих" прізвищ для партійних товаришів, які виконують роботу кротів на замовлення...
Седляк кинувся до опонента з криком:
— Ах ти, сволота!
— Панове! — довелося крикнути Тарловському. — Не влаштовуйте рингу з мого будинку! Однієї бійки на сьогодні вже вистачить! Сядьте, будь ласка!
Старший сержант Годлевський відштовхнув Седляка від Кортоня і вказав їм на порожні стільці, наче регулювальник руху на перехресті. Сідаючи, поштмейстер повернувся до фрази, яку йому перервали:
— Я не дозволю валяти моє прізвище в грязюці, і сам не буду його бруднити! Якби я погодився на те, чого вимагає Мюллер, мій батько піднявся б з могили і набив мені пику!
— Амінь! – уїдливо погодився з ним заступник директора школи. — Ваш батько давно мав би надрати вам дупу! Але добре те, що ви досі його боїтеся. Завдяки цьому ви збережете не тільки пролетарську гідність, а й канонічну святість, принаймні – на сьогодні.
— Що б я не зберіг, все одно, пане Мертель, цього буде набагато більше, ніж ви перейняли від свого старого, який, начебто, був дуже гідною людиною.
Мертеля ці слова не розсердили. Він скорчив таку задумливу міну, немов побачив свого батька поряд зі столом, і сказав спокійно:
— Мій батько, пан Седляк, навчив мене дечому іншому, чомусь, що вам напевно не сподобається, і чого ви взагалі не зрозумієте, тому інтерпретуватимете як пропаганду ницості, але я вам скажу. Мій старий твердив, що суть буття людиною полягає в тому, щоб уникати пошуків досконалості і не займатися моральним аскетизмом, бо за це потрібно платити надто високу ціну. Він твердив, що така людська вада все-таки краща, ніж святість, якої слід остерігатися більше, ніж нікотину та алкоголю. Перш ніж ви…
— І ви те саме викладаєте своїм учням, пане педагог? — вліз у розмову Седляк, але Мертель, не звертаючи на нього уваги, закінчив пропозицію:
— …перш ніж ви одягнете німб собі на лобик, хоч би вислухайте, що пропонує адвокат Кржижановський.
Седляк зневажливо струсив долонею крихту зі столу і поглядом пошукав підтримки у Малевича. Той же прийняв вигляд людини, якого роздирають сумніви:
— Пане начальник, у мене теж є... або, часом буває... хочеться вийти, але...
— Як це "часом буває"?
— Тому що, то буває, то ні, ось я борюся з думками.
— Що тут боротися з думками? Справа проста, пане магістраторе!
— Мабуть, не така проста, оскільки лише деякі з нас хочуть піти, але досі ніхто не пішов. Я не б'юся з думками тому, що не маю сумнівів щодо моральної оцінки вимоги Мюллера і прийняття цієї вимоги. Б'юся я, бо замислився над чимось іншим. Піти легко. Але чи не слід залишитися, хоча б потім, щоб тут не залишилися лише прихильники підпорядкування маккіавелізму Мюллера? Залишитися, щоб переконати їх, що вони помиляються.
— Пане раднику, з тієї ж причини і я не пішов, а повернувся до столу, — заявив Хануш.
— І я, і я, браття, саме за тим сиджу тут, — повідомив ксьондз Гаврилко.
— А я, перш ніж ухвалю рішення, хотів би, щоб пан адвокат був добрий пояснити нам, що означало б менше зло в нашому випадку, — заявив редактор Клос. – Тому що всі ці лікарняні приклади з ліками та операціями – це зовсім інший коленкор, який мене зовсім не переконав.
— Поясню і вам, і не тільки вам, — зрадів Кржижановський. – Колег, які вже зібралися йти, попрошу трішки терпіння. Якщо ми вас не переконаємо, підете трохи пізніше, силою вас ніхто тримати не стане. Як слушно зауважив пан радник Малевич – найлегше піти…
— Або – найважче, – поправив його ксьондз. – Значно легше говорити, коли ти маєш язика без кісток. Я думаю, брати…
У цей момент професор Станьчак вирішив, що йому кинуто виклик:
— Ви маєте на увазі щотижневі проповіді?
Але Гаврилко не дав збити себе з пантелику:
— …Я вважаю, що ми навіть не повинні й говорити про це, браття; не повинні обговорювати, не повинні прикладати рук.
Але професор був не з тих ораторів, яких можна було безкарно заглушити:
— А тільки вмити ручки, так, пречудовий пастир? Адже ручки вмити навіть легше, ніж молоти язиком, правда?
— Ваш метод аргументації...
— Ми говоримо не про мій метод, а лише про метод Понтія Пілата, шановний – про вмивання рук!
— Про це говориш тільки ти, сину мій.
— Для вашого сина я вже старуватий. А кажу тільки тому, щоб нагадати пану ксьондзу колегу Пілата... Ви його пам'ятаєте, пане ксьондз?
Гаврилко замовк, ніби його вдарили по обличчю. Знову по залі розповзлося незручне мовчання. Його перервав Малевич, який звернувся звинувальним тоном до Тарловського:
— Мої вітання, пане графе. Ви великий мисливець!
— Не зрозумів?! – здивувався граф.
— Бо це не палац, а клітка без виходу, пане графе.
— Пане магістратор, ваша уїдливість тут ніяк не доречно!
— Моя в'їдливість набагато менша за вашу підступність, а ваше підступність дорівнює підступності Мюллера, пане графе. Тільки вона набула іншої форми.
— Слухайте, що ви собі дозволяєте…
— Дозволяю говорити, що думаю, а думаю я саме так, оскільки професор Станьчак щойно дозволив усвідомити це, нагадавши про римського прокуратора Юдеї, Пілата Понтійського, пане графе...
— Але ж я не вмиваю рук, пане Малевич!
— А їх тут ніхто не може вмити, як ніхто тут не може нічого зробити такого, що було б без вади.