Але... ми ж обрали чотирьох, і вкажемо їх...
Графа випередив Кржижановський, пояснюючи поліцейському:
— Пане старший сержант, Мюллер зажадав, щоб, крім тих чотирьох, яких можна викупити, вказати чотирьох інших, щоб заарештувати їх.
— Заради заміни! — допоміг йому Брусь.
— Тобто для розстрілу! — завершив тему Малевич.
— І ви, пане графе, прийняли цю вимогу? – здивувався Хануш.
— Я тільки вислухав Мюллера, а ось прийняти цю вимогу або відкинути її — ми повинні спільно, тут і зараз.
— А якщо ми відмовимося?
— Тоді обміну не буде, вся справа закінчиться нічим, оскільки цю другу вимогу Мюллер виставив як sine qua non[19].
Малевич ляснув себе долонею по коліну, наче людина, яка почула чудовий анекдот.
— Так ось воно що... ось чому ми отримали честь посидіти за родовим столом графів Тарловських! Ви хочете, пане графе, зробити відповідальність за злочин груповою, перекинути її на наші душі!
— Абсолютно вірно, пане магістраторе, — зізнався Тарловський. – На вас та на себе. Сам я такого рішення ухвалити не міг.
— Такі рішення не можна приймати нікому, браття! – загримів Гаврилко, спалюючи графа поглядом.
Кілька людей (Малевич, Хануш, Брусь та Седляк) погодилися з ксьондзом, киваючи головами. Але піднявся лише лікар. Стілець він відсунув різко, навіть запищав паркет, і процідив чудовою французькою:
— Merci bien, monsieur le comte! Je ne veux pas participer![20]
І, не прощаючись, він подався до дверей. Насмілившись поведінкою Хануша, Брусь теж підвівся з місця зі словами:
— Тут ви, пане граф, прорахувалися, думаючи, що ми візьмемо участь у цьому... у цьому вбивстві! Я також оголошую пас! Такої брудної гри я не приймаю.
Хануша, який стояв майже біля дверей, наздогнав уїдливий голос Мертеля:
— Mes felicitations, cher docteur!... Oh, pardonnez moi — cher directeur![21]
Здивований Хануш обернувся:
— Це ви мені?
— Ну природно, тільки ви серед нас є лікарем, cher docteur. А по-французьки я говорю, оскільки ви так гарно промовили цією мовою культурних людей. Ще раз: mes felicitations, monsieur le directeur!
— Що ви хочете цим сказати?!
— Дивно!... Ви так чудово розмовляєте французькою, і не зрозуміли такої простої пропозиції? Просто я висловив вам сої привітання, пане директоре міської лікарні!
— Я не директор, пане Мертель.
— Від цього вас відокремлює лише чотири кроки. У той самий момент, коли ви переступите поріг і покинете нас, не бажаючи плямувати власне сумління – ви підпишете вирок професору Стасінці, якого ми, що не кажи, збиралися викупити.
Хануш приклав долоню до лоба, ніби бажаючи перевірити температуру, і прошепотів:
— Хіба я не говорив?... Я ж передбачав таке звинувачення.
— Правильно, ви вже говорили про це, і дуже зворушливо, я мало не заплакав, — безжально вів Мертель. — Мабуть, тепер доведеться поплакати над вашою невдячністю стосовно керівництва, пане Хануш? Ви знаєте, що ви робите? Хіба все має бути настільки простим – професор Стасінка стає до стінки, а заступник директора займає його крісло, отримує зарплату, бере на себе всі його обов'язки? Ça m'est bien egal[22], але…
— Та як ви смієте так казати? Це підло, пане Мертель!... Втім, моя відсутність не змінить результату голосування.
— Ваша відсутність, лікарю, — підтримав Мертеля Кортонь, — заразить інших надто чутливих типів, результатом чого стане ухилення від відповідальності за якісь особисті розрахунки. Коли ви звідси підете — піде і кілька інших, яким стільці вже підсмажують зади, я міг би легко вказати їх. І тоді вся ініціатива порушиться – ми нікого не врятуємо.
— Зате нікого й не вб'ємо! — заявив Брусь.
— Навпаки, ми вб'ємо найцінніших, оскільки не вирвемо їх із лап гестапо, хоча доля й подарувала нам такий шанс!
— Комусь доля вже дала шанс підвищення по службі ... Що ж, директорське крісло — це директорське крісло, — процідив Мертель, пронизуючи поглядом Хануша.
— Боже милосердний, але ж я не тому! – скипів лікар. – Просто я вважаю, що… що ми не повинні…
— Просто ви вважаєте точно те саме, що і пан магістр Брусь — що вам не можна забруднити рученят! – мов обвинувач, показав пальцем на лікаря Кортонь. — Що ви не станете грати в ката! Адже ви такий пристойний.
— Намагаюся, пане Кортонь, чого по вас якось не видно! – парирував Хануш. — Намагаюся, намагаюся бути пристойним!
— Ну звичайно! Таким же пристойним, як шановний пан поштмейстер, який живий лише тому, що кілька років тому професор Стасінка прооперував йому кишки, витягнувши своїм скальпелем з могили. А ось тепер, пане Седляк, з вашою допомогою і, можливо, допомогою інших надто вразливих панів, він відправить професора Стасінку в могилу, і таким чином подякує йому за порятунок власного життя.
Седляк був уражений, відповідаючи з точки зору своєї партії:
— Ендеки марять за своєю натурою, але ви, пане Кортонь, виявляєте надзвичайний недолік розуму навіть у порівнянні з іншими ендеками!
— Він просто божевільний! – додав Брусь.
— То ви теж червоний? — запитав Кортонь у Бруся.
— Ні, лише нормальний. А ви, мабуть, і справді збожеволіли! Вас варто було б назвати свинею, закінченою свинею, і я зробив би це, якби не вважав, що ви розумово хворий, що ви божевільний!
— Тоді запишіть у божевільні та мене! — вибухнув Мертель. – І пана графа, і пана адвоката, і пана редактора, бо вони думають аналогічно!
— Від мого імені прошу нічого не казати! – попередив Клос.
— Я говорю від імені всіх тих, для яких слова "вітчизна" та "патріотизм" хоч щось означають!
— А "Бог" та "честь"? "Бог" і "честь", панове! – увімкнувся Станьчак. Серед наших священних тріад "Бог – честь – вітчизна" завжди зверху! А для решти – "дівчина – вино – пісня"!
— Пане професоре, може, вистачить уже цих дурниць! — запитав Кортонь.
— Чому ж? "Я єстем поляк мали, а муй знак то оржел бяли"[23]!
— Ваш герб, професоре, це п'яна курка!
— Божевільня! – зітхнув Бартницький.
— Воістину, — погодився Мертель. — Жаль тільки, що не будинок патріотів! Але, можливо, не всі тут такі, що не дбають про власний вигляд. Проведемо голосування…
— Та в дупі я бачив ваше голосування! – знизав плечима Седляк.
— А в дупі те, що ви здрейфили, пан Седляк – здрейфили, боїтеся, що проголосують не по-вашому! Що виграють люди, які не уникають цієї брудної, на вашу думку, гри!
— А ви вважаєте, що вона не брудна? — спитав доктор Хануш.
— Я вважаю, що необхідно за будь-яку ціну врятувати людей, за викуп яких ми проголосували, пане Хануш!
— Будь-якою ціною?
— Так!
— У деяких ситуаціях є надто високі ціни і надто дорогі монети, тож вам краще вибирати слова, — зауважив Мертелю магістратор Малевич.
Професор Станьчак знову перервав свою дрімоту з відкритими очима, бо пролунав його баритон:
— Та ні, слова він вибрав нормальні. Швидше, це вже ви, панове-янголятка, фокусуючи, жонглюєте складами і слоганами, бажаючи врятувати цноту власної совісті; що для мене сумнівно, адже кожен з вас прожив достатню кількість років, так що ви повинні були не раз втратити незайману пліву. Занадто високі ціни, надто дорогі монети… Смішно!
— Це так, якби пан проголошував, ніби етика вартувала глузування, ніби мораль — смішна, пане професор, — з докором заявив ксьондз Гаврилко.
— Та ні, попик, я говорю про… орендну плату за щоденне життя у вовчій зграї. Про купівлю особисто для себе хвірток, через які можна втекти, шляхи евакуації… Все є монетою, кожна наша думка, кожен наш вчинок, і все можна виміряти у валюті – сферу розуму та сферу вчинків. Перше – усяка наша думка і будь-яка дія мають ціну, яку необхідно без усіляких умов заплатити життю. А друге – все, що ми обмірковуємо та робимо, має такі ж реальні, як у монети, аверс та реверс. Візьмемо перший приклад, що більш-менш адекватний нашій нинішній ситуації. "Віра гори зрушує", отже: "Потрібно бажати, щоби могти", отже: "Для того, хто бажає, немає нічого складного". Так каже прислів'я, і правильно каже. Але існує ще й "закон зворотних наслідків" – що сильніше ми намагаємося щось зробити, тим менше шансів, що нам це вдасться. І це теж правда.
— Пане професор, ви спрощує...
— Пане адвокат, це ви спрощуєте що тільки можна, керуючи рулеткою за цим столиком. Ви спрощуєте етику, логіку, демократичні процедури та принципи гігієни здорового глузду. Хіба вас цьому навчали, коли ви вивчали право?
Кржижановський відсахнувся, роблячи при цьому міну людини, яку публічно ображають без будь-якої причини:
— Боже милостивий, любий мій!
— Я тільки хочу почути, чи цього вас навчили, коли ви вивчали право?
— Життя навчило мене, що іноді слід робити вибір між злом більшим і злом меншим! – відповів Кржижановський. – Можу припустити, що лікар Хануш, будучи лікарем, щодня стикається у лікарні з такою проблемою.
— А що, на вашу думку, є меншим злом?
— Запитайте у лікаря, будь ласка. Доктор Хануш наведе вам конкретні приклади. Ось уже півтора роки у лікарні не вистачає ліків, ін'єкцій, бинтів, плазми, ниток, крапельниць – усього, бо німці все реквізують для східного фронту, де мають десятки тисяч поранених. Запитайте у пана лікаря, як часто йому та його начальнику доводилося оперувати чи рятувати ін'єкціями чиєсь життя в ситуації, коли цього дня потрібно було рятувати п'ять пацієнтів, які чекали на смерть, а ліків вистачало тільки для двох! Тоді їм доводилося обирати двох з п'яти! Або одного із трьох! Запитайте його, запитайте, як часто траплялося таке. І він вам відповість, що, принаймні, раз на тиждень!
Всі звернули погляди на лікаря, який все ще стояв біля дверей. Хануш опустив голову і мовчав. Кржижановський почекав кілька секунд, щоб повернутися до теми з тим самим запалом:
— А потім спитайте його, якими були критерії вибору!... Хоча, можливо, й не треба. Бо що він вам відповість? — що вибирали молодшого, багатшого, красивішого, розумнішого, або vice versa? Кожен їхній вибір був вибором жорстоким, а що вони вважали меншим злом, це їхня таємниця, можливо, дуже соромна. Так чи інакше, у мене немає жодних сумнівів, що вони застосовували принцип меншого зла, і напевно, керуючись лише суб'єктивною інтуїцією.