Щодо того, що ми тут робимо зараз, любий мій?! Ми сперечаємося про те, кого можна врятувати з людей, яких гестапо заарештувало та засудило до смерті лише тому, що загін АК чи НЗС вбив пару німців! Ця пара вбитих німців не має жодного значення для долі війни – винятковим результатом стала гекатомба поляків…
— Неправда, неправда, неправда! Результатом вчорашньої операції була аварія поїзда, фрицівського поїзда, що віз зброю, боєприпаси та солдатів на фронт! Тобто ослаблення військової сили німців! Рух цією лінією був затриманий.
– Він вже відновлений, – повідомив Годлевський. – Шваби стягли у кювет два аварійні вагони, а колію виправили за кілька годин.
— Ну от! – тріумфував Малевич. – Справжнім результатом є гекатомба найцінніших поляків, які стали б у нагоді Польщі, коли та буде вже вільною!
— А на вашу думку, пане магістраторе, вона стане вільною, коли всі ми не бажатимемо бруднити руки вбивством швабів?
— Ви подібні штучки не застосовуйте, пане Мертель! Ідіть з ними на конкурс демагогів чи ще кудись, а тут дурнів не шукайте.
У Мертеля буквально відібрало мову, зате фізіономія Кортоня прийняла вираз глибокого розпачу:
— Ну, як ви не розумієте, що окупантам слід показати, що…
— А тому, пане Кортонь, що з математики в школі я був кращим за вас! І знаю звідси, що за кожного пришитого фольксдойча чи пересічного рядового вермахту своє життя віддають десять, а то й більше, поляків, нерідко – дуже значних поляків – і рахунок тут дуже паршивий; можна навіть сказати, що такі розрахунки у дупу можна засунути! Пробачте, героїчні мої колеги, але так у мене виходить з розрахунків!
— На вашу думку, якби не було опору, то все було б тіп-топ, так? – кип'ятився Мертель. — Фрици нікого б не вбивали, не вивозили в табори, життя в генерал-губернаторстві було б милим і приємним? Та хіба ви не бачите, що німці творять із нами протягом цих чотирьох років?! Схаменіться!!!
Магістратор змахнув рукою, ніби бажаючи відігнати хмару диму, що ходить хвилями між столом та стелею.
— Я бачу одне… Що було б набагато менше жертв, якби…
— Якби всі наші земляки підставили фрицам очко, змащене вазеліном!
— Ви, пане Мертель, обов'язково виграли б у тому конкурсі демагогів...
Тут на допомогу Мертелю знову прийшов Кортонь:
— А ви, пане магістраторе, подивіться на євреїв! Хіба вони захищалися, чи влаштовували замахи, чи вбивали есесівців? Ні ж! Всі були білі та пухнасті. І що це їм дало?
— Правильно! — погодився Клос. – Так їм допомогло, як мертвому припарка!
Малевич не визнав себе переможеним:
— Євреї – це зовсім інша справа. Фрици вбивають їх з расових причин, і ви все про це чудово знаєте!
— А нас вбивають зі спортивного інтересу, га? — спитав у нього Кортонь. – Адже нас також убивають без упину! Нас теж вважають унтерменшами, правда дещо кращими недолюдьми, тому євреям дали першість в дорозі до могили, а ми в цій черзі стоїмо на третьому місці, бо між нами та євреями є ще й цигани. Чи я не правий?
— Наскільки мені відомо, не лише фрици вважають євреїв найгіршою расою... — заявив Седляк, просвердлюючи Кортоня значним поглядом.
— Це камінчик у мій город, пане начальник?!
— А в чий же ще! Складно забути вашу ендекську пресу, всі ті статті, всі антисемітські малюнки ваших карикатуристів, всі ті…
— Вам, мабуть, складно забути те, що ви самі ж і вигадали! Націонал-демократія ніколи не користувалася шаленою расовою аргументацією, і ніколи…
— І Дмовський[12] ні слова не написав проти євреїв!
– Дмовський ніколи не пропагував винищення народу – націонал-демократи ніколи цього не робили! Ми боролися тільки з іудейською гегемонією в культурі та економіці країни, так що слідкуйте за словами!
— Ой-ой-ой, як я злякався! – пирхнув Седляк.
Станьчаку, який був неприємно вражений бійкою, знадобився якийсь час, щоб до нього повернулося бажання молоти язиком (а може, він навіть задрімав за цей час), нагадав сперечальникам:
— Будучи поляками, найохочіше ми зважали на слова того "рудого литовського єврея", що написав "Пана Тадеуша"[13], і того жидофіла[14], що став першим маршалом Польщі і одружився з єврейкою.
— Першим нашим маршалом був князь Понятовський, а зовсім не "Дідок" Пілсудський, — з апломбом ерудиту заявив Брусь, переломивши, нарешті, психічну блокаду, що була ефектом сутички з Мергелем.
— Князь Пепі[15] став маршалом Франції, дорогий колега, — повчив його доктор Хануш.
— Ну… але ж він був поляком…
— Це точно, — погодився з аптекарем Станьчак. – Поляком він був значно більшою мірою, ніж найбільший польський різьбяр, найбільший польський композитор, найбільший польський…
— Як найбільший польський блазень[16], справжній спадкоємець Заглоби, ви, пане професоре, напевно, сармат на двісті відсотків, тільки зараз не час на балаканину! — втрутився адвокат, мобілізований поглядом графа. – Давайте повернемося до теми, панове…
— А до якої теми? — спитав Клос. – Розмова йшла про арештантів, про євреїв, про циганів, про не забуту паном начальника преси ендеків…
— Я й сам пам'ятаю ту червону макулатуру, що, напевно, була улюбленим чтивом пана Седляка! — пробасив Мертель.
— Ліва преса не нападала на євреїв! – твердо заявив Седляк.
— Правильно, вона не нападала на своїх видавців, редакторів, клієнтів та читачів. Вона нападала на поляків та намагалася відучити польську молодь від патріотизму!
— Нісенітниця! Вона атакувала шовінізм та ксенофобію темних людей, пане Мертель! Вона пропагувала принципи суспільної справедливості, рівності, пролетарської гідності.
— Довго ви ще цитуватимете нам цю херню, всі ці пихаті фрази з блювотини Маркса з Енгельсом, пане начальник? — запитав Кортонь. – Тут вам не штабна рада більшовицького осередку…
Седляка охопило сказ. Він закричав:
— Та яким правом?!!...
— По праву, а не по ліву, таварішч!
Седляк подивився на всі боки, і пискнув, хоч і агресивно:
— Панове, я не комуніст!
— А я не гедоніст і не курець люльки, — задекларував Станьчак, пускаючи навколо голови клуби пахучого диму.
— Але ж я й справді не комуніст, панове! І ніколи комуністом не був!
— Так само, як товариші Троцький, Сталін і Ленін, — сказав Мертель. – Вони теж бачили комунізм глибоко в дупі, для них важлива була влада або "пєнєндзи", натомість у горлянках комунізму у них було повно, всілякої "суспільної справедливості", "спільної власності на засоби виробництва", "прав пролетаріату" та "придушення трудового народу".
— Панове, та відчепіться ви від пана начальника, — втрутився Станьчак. — Він і справді не комуніст.
— Тоді чому ж він роззявляє пащу наче червонодупий? – спитав Мертель.
— Тому що він марксист, тобто шанувальник культу Маркса. Божка він собі вибрав вельми пораненого розумово, але навіть великі боги стародавньої Греції були не без нестачі або не без гріха. Візьмемо, наприклад, Зевса.
— І що ви маєте проти Маркса, пане професоре? — запитав Седляк.
— Що я маю проти Маркса? Його поганий підхід до мене, ergo, до людини, пан начальник.
— Поганий підхід до людини? Ви що, з глузду з'їхали? Але ж марксистська концепція людини…
— Це однобока концепція, убога, наче юшка з брукви, — перебив Седляка професор. — Вона зовсім позбавлена уяви, міфології або, хоча б, трішки цілющого божевілля. Для Маркса людина — це нескладний "homo faber", робоча конячка, виробник без внутрішнього життя, ну, хіба що, силач, здатний скидати богів. Набагато точніше бачили людину Монтень, Шекспір чи Паскаль, на думку яких, "homo sapiens" це "homo demens"[17], безумець і фокусник, істота різноманітна, що носить під черепом цілий космос снів, фантазій та мрій.
– І душу, – додав Гаврилко. – Душу, наповнену Богом, бо створену Богом.
— Швидше вже, переповнену Біблією, дорогий ви наш попик, — поправив його професор. – Біблією, дуже сильно наближеною до "Капіталу" та комуністичних теорій, і водночас – наскільки ж далекою від них, наскільки їм ворожою. Кинь людину в калюжу і проголошуй їй, щоб вона залишалася на тому місці, де помістило її Провидіння – і ти доведеш, що ти прихильник біблійного порядку, а не класової боротьби. Summa summarum: якщо ми подивимося…
— Не хочу образити, пане професоре, втім, я і не зміг би бути таким же уїдливим, як ви, — втрутився Хануш, — але я бажаю запитати: кого ви зневажаєте більше: Бога чи Маркса?
— То ви помітили, пане лікарю, наскільки вони схожі? Ці вражаючі бороди, немов сріблясті цоколі для пророчих фізіономій!... Відповім вам – Бога я не зневажаю і не ставлюся до нього легко, хоча до Нього в мене ставлення зовсім інше, ніж у всіх тих, що бігають у костел, розраховуючи на Нього за знайомством.
— Кажіть, що хочете, професоре, істинних вірян не образиш! – обурився Кортонь. – Ми не для того стаємо навколішки біля розп'яття.
— А заради чого ж? – здивувався Седляк. – Щоб отримати відпущення гріхів за вбивство президента Нарутовича[18], панове ендеки?
Кортонь зірвався з місця зі стиснутими кулаками, з жагою вбивства в очах, але цього разу не Кржижаноський чи Годлевський, а сам граф перервав сутичку громовим голосом феодала:
— Досить, панове! Досить уже цих скандалів, не хочу тут бачити жодних бійок! У тому числі, і партійних бійок на словах, оскільки ми зібралися тут зовсім з іншою метою. Нагадую, ми маємо визначити, хто буде викуплений із лап гестапо.
Але Мертель нагадав і про своє:
— Але ж у нас є і патріотичний обов'язок! Повторюю, Тригер та Островський мають бути викуплені заради… заради вищих ідей, загальнонаціональних, наважусь сказати: навіть заради державних інтересів. Думаю, що всі тут присутні, за винятком, може, пана поштмейстера, чудово це розуміють.
— Не все, пане Мертель, — сказав Малевич.
— Я теж не розумію, — додав Хануш.
— А якщо йдеться про пропозицію, — продовжував магістратор, — то думаю, що серед викуплених мають бути: директор Кужмич, бургомістр Венцель, ну і, поза всяким сумнівом, професор Стасінка.
— Панове, я підтримую ці кандидатури, – оголосив Седляк.