Відомий український письменник Юрій Яновський увійшов у літературу як натхненний романтик революції. В його романі "Вершники" розповідається про братовбивчу війну на Україні в 1919 році, яка стала першою віхою в переліку трагедій, що випали на долю українського народу після революції 1917 року.
Роман складається з восьми новел. Новелою "Подвійне коло" письменник відразу вводить нас у шквал гарячих подій літа 1919 року. Саме в цій новелі Юрій Яновський сконцентрував увагу на трагедії роду Половців.
Першим з роду Половців ми зустрічаємо Андрія — офіцера російської армії. Слова, що зриваються з його вуст, вражають ненавистю до рідного брата і рідної землі. Батьківщиною стала йому Росія, а рідному брату він кидає в обличчя образливе: "Мазепа проклятий", "петлюрівське стерво"... Останні спогади Андрія про те, як галичан бив у Карпатах до смерті, Ото ж перед нами — запеклий шовініст. Він знехтував батьківським заповітом, кинувши злісно: "Проклинаю тебе моїм руським серцем, ім'ям великої Росії — матінки од Варшави до Японії, од Білого до Чорного моря, проклинаю й ненавиджу в мою останню хвилину". Ненависть засліпила Андрія і лише після згадки Оверка про рідну Дохінівку, старого батька Мусія Половця та після запитання "Що тобі пригадується?" — старший брат відповів: "... батько та його старі слова: тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду". Мені здається, що в Андрія, напевно, не залишилось нічого святого в житті, якщо він проклинає рідного брата, навіть згадавши мудрі батьківські слова про святість роду.
Найкраще і найбільше знає і розуміє своїх дітей мати... Найдорожчим Половчисі був Панас, тому що: діти, як пальці, який не вріжеш, то болить. Але найбільше щемить материне серце тоді, коли знає, що син іде ке тією дорогою. Непутящим був у сім'ї Половців Панас. І народжувала його мати важко, і пішов у життя манівцями — контрабандою почав займатися. Половчиха весь час думала про Панаса. "... їй все здавалось, що чує плескіт весел і треба рятувати його від погоні".
Нечесної підступно поводить себе Панас на полі бою, в чому і сам зізнається: "... А я сиджу собі в лісочку й чекаю, доки вони кінчать битися". Найбільше його звинувачення Оверкові таке: "Ну що — України тобі хочеться?"
Він регоче у вічі смертельно пораненому братові, цинічно, прикриваючись іменем батька Махна, призначає суд за вбивство брата Андрія. Панас власноручно вбиває рідного брата, хоч і пам'ятає пророчі слова батька про силу роду. Але в душі анархіста — не повна пустка. Розуміючи, що життя Оверка в його руках, махновець пропонує брату пристати до них. Він також усвідомлює вину за братову смерть і ховає Андрія та Оверка.
Інтернаціональний загін Івана, здавалось, також сидів у ліску. Не встиг Панас поховати братів, як червоні зненацька оточили махновців. Кілька хвилин скаженого бою — і вже Панас перед Іваном. Іван брата не вбиває, але Панас сам стріляє собі в рот і помирає. Наймолодший брат Сашко залишається жити з Іваном.
У новелі все-таки не має справжнього переможця. Вона сприймається як розповідь про трагедію матері — роду — України, трагедію, що розігралася в роки революції і громадянської війни, а потім ще довго відлунювала голодом, смертями, репресіями. У ній — велика художня правда, яка застерігає нас від того, щоб наша Україна, що тільки стає на ноги, не була втягнута знову в "подвійне", а то й "потрійне коло". Ми повинні не допустити такої трагічної ситуації, коли син підіймає руку на матір, брат на брата, діти однієї Вітчизни поливають рідну землю своєю кров'ю.