Справді говорять: "Злидні родять незгоди". Так сталося і в родині Миколки. Через нестатки хлопчику прийшлося кинути навчання і стати поводирем старця: "... коло порога старець сивий стоїть, руку простягає. Коло грубки хлопчик-поводир треться, теплого місця шукає, обірваний такий та труситься так. Придивляється вчитель до хлопчика... По знаку щось: чубок кучерями, щічки кругленькі..."
Так, це був Миколка. Хлопчик, який мріяв про навчання, майбутнє, в якому буде місце книжкам, музиці, затишку.. Але, на жаль, надії хлопчика не справдилися. Чоботи, які подарував учитель Миколці, не змінили його життя. Але скільки було радості в очах хлопчика, скільки сподівань... Адже вчитель подарував не просто взуття, а надію на інше майбутнє, яке йому не судилося: "Двері в світлицю одхилені були. Стіл видно, розгорнуту книжку, скрипку, картини... Глянув Миколка... заплакав..." Це були не просто дитячі сльози, це була величезна туга за життям, яке є для бідного хлопчика недосяжним без освіти. Недарма говорять: "Знання робить життя красним".