I. Особлива сила поетичного слова Олександра Олеся — дивне поєднання думки, почуття і фантазії талановитого лірика.
II. Зростання національної свідомості поета:
1. Пошук зображальних засобів відтворення любові до України, захоплення нею.
2. Участь у відкритті пам'ятника Котляревському в Полтаві, усвідомлення свого національного покликання.
3. Зустрічі з Грінченком, Самійленком, Коцюбинським, Лесею Українкою, окрилення та піднесення духу митця.
4. Основне призначення поета — працювати, творити на славу рідної культури, рідного слова, рідної України.
III. У кожному вірші — любов до України:
1. Журба і відчай в осмисленні долі України, її минулого і сучасного ("Для всіх ти мертва і смішна...", "Ой не квітни, весно, — мій народ в кайданах...", "О правда! Мій народ смішний безкрає...").
2. Оптимізм, оновлення духовних сил у передреволюційні роки.
3. Поезія 1916—1917 років (надії, заклики, докір і сподівання поета).
4. Бажання побачити свій край вільним, розкутим.
5. Вболівання, відчай, безнадія поета ("В моїй душі не сходе сонце...").
IV. 1919 рік — початок трагічної сторінки життя Олеся на чужині:
1. Розлука з Україною (перебування в Будапешті, Берліні).
2. Втрата віри в більшовизм.
3. Звернення до образу Т. Шевченка:
Чому тепер тебе немає
В ці дні безладдя і негод.
Коли над кручами блукає
Війною змучений народ?
4. Марні сподівання повернутися на Україну (голод, репресії, лицемірство влади).
5. Журба і безмірний сум за материнською землею ("В журбі я сонцю не радію...", "О принесіть як не надію, то крихту рідної землі").
V. Невмирущі слова О. Олеся завжди в пам'яті українського народу.