Ось я розгорнув книгу: Олександр Олесь "Княжа Україна". Поезія "Україна в старовину".
Поринаю в давні часи, неначе в машині часу зробив переліт:
Ліс густий дрімучий, темний. Споконвічний ліс росте, Не проб'ється навіть сонце Крізь гілля його густе.
Незаймана природа, невимовна сувора краса захоплює, як ворожіння Лісовика: тут і "велетенські граби, вільхи, сосни, явори, дуби", і "крик гусей, качок і чапель, зойк чайок і журавлів", і дикі олені, і "чорні вепри", ведмеді, тури, рисі, зубри...
Яким лісовим багатством наділила наші землі природа! Вражає своєю безкінечністю і степова зона:
Степ широкий, степ безмежний, Де початок, де твій край?!
Описуючи стан природи, О. Олесь використовує порівняння, що розширюють наше сприйняття дійсності, наближають до відчуття степу як живої істоти:
В бурю він шумів, як море,
І ховався в сизій млі,
Полохливо буйні трави
Припадали до землі.
Авторські епітети, метафори, що стосуються опису природи, так близькі до вживання стосовно людини чи тварини: трави "припадають до землі" "полохливо", степ зимою "умирав", а "буйний вітер на шовкових ,струнах грав"..
А у всій цій урочистій, трохи моторошній красі, як немовля у колисці, "спочивала Україна в золотих дитячих снах".
О. Олесь пломенем слова розтопив лід мого серця, примусив широко розкрити очі і впустити вдушу вогонь любові до України.
Час повертатись: машина часу летить у XXI століття. Україно, нене рідна! Я бачив тебе дитинкою! Розквітай, прикрашайся золотоверхими соборами, підпережись синіми ріками, розпусти русі коси степів! Я так люблю і пишаюсь тобою!