Питання національної свідомості та національної гідності у творчості Євгена Маланюка

Шкільний твір

І будемо ми

Дратувати залізом звіра,

Руйнувати логово тьми.

Є. Маланюк.

"З варязької весни"

Відомо, що великі поети в різні епохи знаходять своїх, читачів. Tax було з Т. Шевченком, О. Пушкіним, Дж. Байроном та іншими. Поет ніби народжується заново, бо творить не тільки для своїх сучасників. Щось подібне відбувається тепер і з творчістю Євгена Маланюка, ім'я якого впродовж багатьох десятиліть було під забороною. Книжки поета лежали в закритих спецфондах, і читач не знав його Творчості, але це не заважало деяким митцям і критикам лити на Маланюка бруд. Як його тільки не називали: і "українським фашистом", і "духовним Квазімодо", і "поетом апокаліптичних літ", і "поетом волюнтаризму". А Володимир Сосюра навіть оголосив поетові війну:

Шановний пане Маланюче,

Ми ще зустрінемось в бою.

Зустрічі, звісно, не відбулося, а Сосюра до останніх днів не міг собі вибачити того випаду.

Ставлення до Маланюка було неоднозначним не тільки серед митців соціалістичного табору. Не шкодували для нього похмурих фарб і поети-емігранти: О. Ольжич, Ю. Липа, Ю. Клен.

Чому ж так войовниче, а іноді й вороже ставилися до поета товариші по перу? Скоріше за все, вони не розуміли і не могли пробачити Євгену Маланюку його поглядів на роль митця у суспільстві. Він уважав, що поет повинен бути вихователем, поводирем народу, який не має своїх вождів, і тому лаяв українців за слабкодухість і "малоросійство". Але Маланюк вірив у нову людину, у відродження нації:

Крізь зойк заліз, крізь звіра рик,

Крізь дим руїни —

Україну

Новий узріє чоловік.

Ідеї національного відродження, ідеї служіння інтелігенції народу, її обов'язку перед народом "витали в повітрі", вони жили попри всі переслідування. Ці ідеї долали заборони, цькування, вони пережили злети й нищення, вони стали домінантою, нервом творчості Євгена .Маланюка, його найсвятішою, найголовнішою справою. Він кидає виклик усьому тому бездуховному, рабському, що виробила в українців довга "ніч бездержавності", він закликає знищити невільницьке тавро:

Бо вороги не згинуть, як роса,

Раби не можуть взріти сонця волі.

Поет вважає, що у своєму історичному розвитку

Україна повинна орієнтуватися не на культурні

цінності Еллади, а на державність і порядок Риму:

Хай згине скіфсько-елінська краса

На тучнім припонтійськім суходолі,

Щоб власний Рим кордоном вперезав

І поруч Лаври станув Каштолій.

Маланюк свідомий того, що наша держава великою мірою сама принизила себе, у рядках його поезій ми відчуваємо гнів і сором за батьківщину, за людей, які занедбали рідну мову, культуру, а їхні колишні поривання до бою за вільну Україну, перетворилися на "цвинтар", на "острів мертвих бажань":

Московлять, польщать, труять рід.

Ворожать, напускають чари,

Здається, знищено вже слід,—

Лиш потурнаки й яничари.

Твори Євгена Маланюка — це гостре лезо, це дошкульний сміх над м'якодухістю і слабкістю співвітчизників, це свіжий струмінь іронії, нещадної не від злості, а від болю за долю України, від прагнення бачити українців нацією вільною, освідченою, гідною поваги. Поет вірив у майбутнє свого народу, у те, що нове покоління розіб'є тюрми і тьму, підніме прапор національної свідомості і національної гідності на нову висоту.

Бачу їх — високих і русявих,

Зовсім інших, не таких, як ми,—

Пристрасників висоти і слави,

Ненависників тюрми і тьми...

Ще й ще раз перечитуючи останні рядки, тішу себе думкою, що ці слова — про наше покоління. Може, ми й не такі вже "високі й русяві", але нам не байдужа доля України. На нас покладена відповідальність за те, щоб стала наша батьківщина справді вільною і незалежною.

Інші варіанти цього твору: