Рання лірика Павла Тичини

Рання лірика Павла Тичини

Для ранньої лірики Павла Тичини характерні музичність, ліризм, емоційність.; У віршах поета звучать частіше запитання, ніж відповіді:

Що місяцю зіроньки кажуть ясненькі?

Що шепчуть квітки уночі над рікою?

Про що зітха вітер? Що чують тумани,

Коли гай зелений цілують-милують?

Автор проймається задумою зірок, трави, дерев, струмочка, бо для нього вони — неначе живі істоти. І в кожної є своя душа. Вражають і порівняння, які використовує поет. Він знаходить такі слова, які зачіпають душу читача.

А роси? Хто скаже, чиї вони сльози,

Такі дивні, чисті, мов перли коштовні!

Задума звучить і в поезії про кохання. Це пов'язано з великим і трагічним коханням поета до Наталії Коновал. Невиліковна хвороба позбавила її життя. Ця смерть принесла поетові біль І розпач, але не вбила любові. Свої почуття він передає у вірші, зверненому до рідної сестри своєї коханої:

О люба Інно, ніжна Інно!

Я — сам. Вікно. Сніги...

Сестру я Вашу так любив —

Дитинно, злотоцінно.

Смуток втрати і розпач передає поет і у вірші "З кохання плакав я...". Він говорить про те, що його плач став між ним і коханою "мармуровим муром", благає кохану повернутися до нього, повернутися хоча б "з сміхом-дзвоном". Поет ніби передбачав майбутню трагедію. У його віршах, j яких ще не говориться про смерть коханої, звучить застереження і пророцтво:

Не дивися так привітно,

Яблуневоцвітно.

Стигнуть зорі, як пшениця!

Буду я журиться.

Але кохання полонило душі молодих людей. А потім обпекло їх жагучим холодом розлучення, завдавши болю тому, хто залишився жити.

Знав я, знав: навіки, — промені, як вії! —

Більше не побачу — сонячних очей. —

Буду вічно сам я, в чорному акорді.

Промені, як вії сонячних очей!

Але ця дівчина буде вічно жити у віршах, які присвятив їй поет. І доки живе поезія Павла Григоровича, доти буде через його вірші всміхатися його чарівна кохана:

Десь надходила весна. — Я сказав їй: ти весна!

У куточках на вустах

Їй спурхнуло щось усмішками —

й потонуло у душі...