На початку свого творчого шляху Павло Григорович Тичина писав багато віршів, присвячених природі, її красі. Природа для поета, наче близький друг.
У вірші "Гаї шумлять..." Тичина змальовує ніби звичайні речі, щоденні картини. Але ці картини автор опоетизовує, овіює глибокими відчуттями краси. Природа ніби вторить душевному стану поета, співпереживає йому. Читаємо вірш і ніби бачимо перед собою широкі ниви, що стеляться "приливами від легкого вітру, вслухаємося в шум гаїв, у тихий і ніжний "шепіт трав голублячий, милуємося річкою, яка горить в останніх променях сонця", "мов золото". Разом з автором відчуваємо зворушення, радість, виникає почуття щастя, повної гармонії з природою.
Вірш "Де тополя росте..." теж змальовує літню ниву. Автор розкриває свої думки, почуття, які виникають у нього край поля. Захоплює дух від змальованої картини: широкі "привільні" простори навкруги, тільки "шумить жито, співає", лише десь вдалечині "ліски, ніби дим простяглись". Поета і нас охоплює "тиха дума свята" від цієї картини. Виникає спокійний настрій, мрійливість, захоплення красою рідної землі, любов до неї. Коли я читав ці вірші, ніби пройшов разом з поетом краєм поля, до річки, помилувався краєвидом і ніби спокій прийшов до моєї душі.