Ідейно-тематичне багатство збірки П. Тичини "Сонячні кларнети"

Сум серце тисне: сонце! пісне! —

В душі я ставлю — вас я славлю!

П. Тичина

Народна мудрість вчить, що людина народжується двічі: перший раз — з'являється на світ, другий — коли вона стає трудівником.

Павло Тичина як митець народився 1918 року збіркою "Сонячні кларнети", яка принесла йому славу і визнання. Вона ознаменувала появу нового таланту, яскравої художньої індивідуальності. У літературу прийшов поет-лірик, який своєю майстерністю, щирістю і задушевністю, любов'ю до життя і людини примушує згадати імена світочів національної літератури — Шевченка, Франка, Лесі Українки.

П. Тичині судилася доля генія. Автор "Сонячних кларнетів" — увесь у провесні української революції, в передчутті наближуваної всеочисної грози.

Образ "Сонячних кларнетів" — це не тільки символ краси вічно юної, сповненої барв і музики природи, а й втілення прагнень до всього сонячного, радісного, життєдайного, овіяного молодістю. Образ сонця як джерела життя на землі, сили, що дарує людям радість, виражає мрію поета про щасливе життя. А коли співець бачив людське лихо, коли сум огортав його серце, він не впадав у розпач. Не вгасла його мрія в перемогу світлого, гуманістичного над темрявою.

Ліричний герой збірки — юнак, багатий і щедрий душею, це романтик, закоханий у красу світу, в природу, в життя. Це уособлення самої молодості, що лише ступила на життєвий поріг і чарує свіжістю та чистотою почуттів, благородними поривами.

Вірш "Ой не крийся, природо" розкриває ідею єдності людини і природи. Настрій ліричного героя перебуває в гармонії з природою: то сумний, то світлий і прозорий, наче барви золотої осені. Простий, звичайний краєвид у вірші "Гаї шумлять" захоплює митця чарівністю гаю, річки, хмари в небі. Читаєш — і в уяві постають образи: гаї шумлять, дзвін гуде, тихий шепіт трав, хмарки біжать, неба край — як золото. Ліричний герой захоплений красою рідної землі, приходом весни, "запашної, квітами-перлами закосиченої". Шум гаїв — наче ніжнотонні звуки арф, тому і назва поезії — "Арфами, арфами". Весна пробуджує глибокі думи, якими переповнене все довкола, думи про прийдешні бої, бої за людське щастя. У чистому повітрі — передгрозове напруження: "Буде бій вогневий!". Цим почуттям охоплене серце героя, людини, закоханої в рідний край.

Там, де світ повниться музикою, переливається барвами, народжується прекрасне. А супутником його є любов. Для Тичини де любов — там краса, моральна цнотливість, висока поезія. Його вірші "Не дивися так привітно", "О, панно Інно", "Цвіт в моєму серці" приваблюють тихою ніжністю, мовою чистого чесного серця. Любов примушує природу цвісти, грати барвами, співати чудових пісень:

Світ в моєму серці,

Мрій танок, світанок.

Ти той світ, мій друже,

Зоряний світанок.

Я твої очиці,

Зорі, зорениці —

Славлю як світанок!

Молодість! Це така країна, в якій людині за життя доводиться побувати тільки один раз. Тичина одкриває її красу через величне і священне почуття любові.

Тичина замислюється над філософською проблемою Людини і Часу. Пори року у природі в "Пастелях" відповідають "порам" людського життя. Осінь — пора задуми, легкого смутку. Весна уособлює молодість. Літо — зрілість, повносилля. Природа, а з нею і людина, живуть за законами постійної змінюваності, плинності, руху в часі і просторі.

"Філософія часу" спирається в Тичини на поетичне зіставлення людського віку з добою. У людини є також свій ранок, день, вечір і ніч. Перша пастель дає чарівний малюнок ранку в природі, який віє чарами людського ранку — дитинства. Воно оживає казкою про зайчика, довірливою безтурботністю, поезією духовної чистоти:

"Пробіг зайчик. Дивиться — Світанок! Сидить грається, Ромашкам очі розтулює".

Але на зміну цій картині приходить інша:

А на сході небо пахне.

Північний чорний плащ ночі

Вогняними нитками сточують, — сонце.

Чорний і червоно-вогнистий кольори розвивають мотив боротьби світла і темряви, добра і зла, навіюють думку про швидкоплинність людського життя.

Важливою темою збірки є проблема національного відродження віками гнобленого і приниженого українського народу. Поема "Золотий гомін" — віра у національне і соціальне визволення рідної України. Звідси — пафос омріяної волі, повна відсутність недружелюбного ставлення до інших народів. Поема — гімн весняному сонцю, повносиллю буття:

Над Києвом — золотий гомін, і голуби, і сонце!

Внизу — Дніпро торкає струни.

Події весни і літа 1917 року сколихнули суспільство, то був "золотий гомін" пробудження. Навіть "предки встали з могил... жертву сонцю приносять". Народ вірить у свої сили:

Зоряного ранку припади вухом до землі — ...ідуть...

Ідуть люди в своє майбутнє:

І всі співають, як вино:

Я — дужий народ,

Я молодий!

Біль і тривога за долю рідної землі постають в образі скорботної матері, який є традиційним у творчості багатьох поетів світу. "Проходила по полю..." — такими словами починається і закінчується кожний із віршів тетраптиху "Скорбна мати". Проходила Мати Марія, і пильне око її не могло не побачити, що лютує смерть в Україні, у краю, де навіть квіти звіробою "Із крові тут юрбою зросли на полі бою..."

"Скорбна мати" — це біль і тривога за долю батьківщини.

У ранній ліриці П. Тичини життєрадісність, краса природи і людини, залюбленість у чарівний світ перемежовуються з багряно-кривавими відсвітами, які символізують велику тривогу, нагадують про тяжкі випробування часу, про людські трагедії.

"Сонячні кларнети" — книга поетичних шедеврів П. Тичини, яка чарує, облагороджує кожного, хто припадає до неї спраглими устами.