Прочитав історичну поему Івана Франка "Іван Вишенський" і спробував її осмислити. Вкотре шукаю відповідь на питання "Що таке аскетизм?" Це втеча від проблем буденного життя чи подвиг людського духу? Чи можна назавжди поховати себе живцем у печері, відгородитися від усього світу? Філософи кажуть, що людина народжується, щоб жити, страждати і померти. Страждань і так вистачає у житті, навіщо їх створювати штучно? Отак і добровільний в'язень афонської печери Іван Вишенський карався, мучився і запитував себе, чи правильно він учинив, полишивши Україну. Запитував себе, бо був мислячою людиною, мудрою і найрозумнішою для свого часу.
Намагаюся уявити собі темну вологу печеру в горі Афонській, куди Івана Вишенського спустили на мотузках, перепитавши, чи добровільно він це чинить. Добровільно... І ось він у жаданій обителі: убогий чернечий одяг, хрест березовий і власні думки... Можна в мирському житті відмовитися від усього, але як відмовишся від власних думок? Тихо в печері. Десь там унизу шумить море. Над головою безхмарне небо. Час ніби зупинився. Лише тричі на день лунають сумні дзвони монастирів. "Ті ридання металеві — знак, що хтось розставсь із світом", і це "щоденна новина". Те металеве ридання звучить однаково, хто б не помер. Усім однакова шана: "Со святими упокой!" Тоскно... Мені здається, можна збожеволіти.
Спочатку Іван Вишенський був сповнений рішучості одректися од світу й од усіх земних спокус. Він вітає свою нову кам'яну домівку, що виглядає з моря наче нора, наче ластів'яче гніздо. Його нова кам'яна обитель символізує незламну віру; хрест — вірний товариш; синє небо — надія; сонце ясне — великий Божий Дух. А що робити з морем? Ось воно внизу: лазурове, грайливе, принадне. Це образ земного життя, це місток, який зв'язує зі справжнім земним життям. Це помічає і добровільний самітник. Ще вчора він звався Вишенським, а сьогодні вже його не стало для всіх. Здійснилося те, чого прагнув аскет. Душа його захопилася гармонією звуків і фарб. Та дні спливають за днями. Старець сидить у печері, відпочиває від буття земного і розмірковує.
- "Іван Вишенський" (повний текст)
- "Іван Вишенський" (скорочено)
- Який історичний факт ліг в основу поеми Франка? (та інші запитання)
Важко себе уявити на місці аскета. Про що може думати щодня, щогодини, щохвилини добровільно усамітнена людина? А чи не з'являється у плетінні благородних помислів підступна думка: а чи є сенс у моєму аскетизмі? Тим більше, "що сили земного життя надсилають Вишенському свої знаки. Ось павучок почав плести свою павутину. Ось до неї потрапила муха. Нові думки, і жодних дій з боку старця. На все воля Божа. Та поступово сумніви закрадаються в душу аскета, від чого він починає ще сумлінніше молитися.
Нарешті вже не просто знак від зовнішнього світу, а пряме вторгнення до усамітненого в'язня афонської печери. Це вже не пелюстки вишневого цвіту, що залетіли до печери і збудили у серці Вишенського спогади про Україну. До Афонської гори підпливла козацька барка. На ранок згори спустили до печери Вишенського кіш із їжею і листа від його співвітчизників з проханням повернутися додому і стати проводирем православної громади. Після стількох днів і часів відчуження і самотності чернець дістав справжнє потрясіння. Він ходить по печері з хрестом, мучиться "і вагається! Вирішує не відмовлятися від обітниці. Коли прийшли посланці за відповіддю, старець не відгукнувся. Та німота далася йому не легко, знову і знову перечитує листа. Нова думка заволоділа усім його єством: чи має він право дбати про своє спасіння, коли гинуть мільйони? Згадує він слова Христові: "Хто рече: кохаю Бога, а не порятує брата — той брехню на душу взяв".
У душі аскета відбувається злам: він кричить, хоче зупинити барку, яка відпливає від берега.
Стійте! Стійте! Завернітесь! Я живу ще! По-старому ще кохаю Україну, решту їй життя віддам.
Та посланці з рідної землі його не чують. І тоді Вишенський просить Божої Допомоги. Далі настає фінал, гідний пера великого майстра Франка. Сталося диво: Вишенський відчув дивовижну легкість і по сонячному променю спустився з печери до моря, на барку.
Почуття аскетизму виявилося безсилим не перед принадами і розкошами мирського життя, а перед більш сильним почуттям любові до ближнього, прагнення служити батьківщині.