1844 року Т. Шевченко написав поему "Сон". Це його перша політична сатирична поема. Автограф потрапив у III відділ, коли поета заарештували. Під час слідства на нього була звернена особлива увага як на твір, сповнений "противозаконных и возмутительных мнений". Друкування поеми заборонялося аж до 1905 року, але вона поширювалась в рукописних списках, один з яких потрапив до Львова. Туту 1865 році вона була вперше надрукова.
При написанні поеми "Сон" Шевченко не мав літературного взірця, тому за стилем, жанром, композицією і, головне, за ідейно-художнім спрямуванням та силою узагальнення була твором новаторським.
У підзаголовку автор назвав "Сон" "комедією", маючи на увазі сатиричний характер відображення дійсності утворі, його антицарське і антикріпосницьке спрямування і те, що в ньому, як і в "Божественній комедії" Данте, мова йтиме про пекло, тільки не про біблійне, а про земне.
За основними жанровими ознаками "Сон" — ліро-епічний твір, основна увага в якому приділена зображенню гостроконфліктних ситуацій, переживань. У силу основного матеріалу зображення і провідного ідейного спрямування — засудження царату як політичного ворога — поему "Сон" справедливо називають політичною поемою.
Своєрідність побудови твору (а він складається зі вступу і трьох картин сну, в яких автор бачить себе в польоті над Україною, потім переноситься до Сибіру, а згодом опиняється в Петербурзі) полягає в тім, що автор таким чином має змогу показати всю панораму суспільного життя XIX ст.
Т. Шевченко залучає сміх як прийом знищення, заперечення, гострого осміяння й глумления над світом зла та насильства (такий знищувальний, викривальний сміх іменуємо сатирою), підживлюючи його особливо дошкульною, злою насмішкою, тобто сарказмом. З уїдливим сарказмом змальовано кульмінаційний епізод поеми — прийом у царському палаці, "парад" блюдолизів і сцену "генерального мордобиття". Добираючи дошкульні епітети, порівняння ("диво-цариця, мов та чапля між птахами", цар з царицею "мов сичі надуті"). Аби підсилити таке враження від адміністративно-політичного олімпу самодержавної Росії, поет до сцени мордобиття — промовистої політичної метафори — додає гротескну заключну сцену, де реальне поєднується із нереальним, фантастичним: "диво дивне сталося на світі". Від крику царя зникають під землю і челядь, і блюдолизи, а сам владика, деспот з ведмежою поставою, нагадує безсиле і смішне кошеня. І цей сатиричний символ містив у собі вражаючу за силою інформацію — могутність царизму оманлива, вона тримається на гнобленні. І той, хто бенкетує в той час, коли під тином "опухла дитина, голоднее мре", буде покараний —— такий вищий суд: вища правда. Такої викривальної сили і такої глибини політичної думки українська література ще не знала.
- "Сон ("У всякого своя доля...")" (повний текст)
- "Сон ("У всякого своя доля...")" (скорочено)
- "Сон ("У всякого своя доля...")" (аналіз)
Перед читачем проходить ціла галерея образів, які допомагають чіткіше окреслити ницість пануючого класу. Це "безталанна вдова" Україна, "повита красою", де латану свитину з каліки знімають, і не просто знімають, а "з шкурою", де єдиного сина забирають у вдови і віддають його до війська. А від покритки, що "попідтинню з байстрям шкандибає" відцурались батько й мати. Хто може захистити цих знедолених? А у Сибіру мучиться "цар волі" — володар того "духу істини", про який говориться в епіграфі до твору: "Дух истины, его же мир не может при яти, яко не видит его, ниже знает его".
Отже, "комедію" свого існування, підкреслює Шевченко, самодержавно-кріпосницький лад буде продовжувати доти, доки народ не пробудиться до активної діяльності, не пізнає "дух істини", не відчує всю велич і нездоланність своїх прихованих сил.