Кожен герой, загиблий у війні, — оберіг тим, хто живе (за віршем О. Твардовського "Я поліг біля Ржева")

Шкільний твір

Люди вірять, що деякі речі мають неабияку силу, яка захищає їх від різних неприємностей, застерігає від необміркованих вчинків, а іноді рятує життя. З давніх-давен люди не розлучалися зі своїми оберігами. Для одних це був натільний хрест, для інших — ладанка, талісман. Оберігом могла бути і родинна реліквія, яка для людини сторонньої може здаватися дрібницею, річчю, що не заслуговує на увагу.

У нашій родині оберіг незвичайний. Це вірш "Я поліг біля Ржева" російського поета О. Твардовського. Здавалось, як літературний твір може оберігати людину? По-перше, після його читання охоплює почуття патріотизму. Виникає бажання бути схожим на тих бійців, вольових, мужніх, сильних, які зі зброєю в руках захищали вітчизну від німецьких загарбників. Саме сила духу допомагала людям долати великі негоди, виходячи переможцями зі смертельних ситуацій.

По-друге, що таке війна, у нашій родині відомо не з чуток. Мій прадід Іван Іванович дійшов до Кенігсберга, визволяючи землю від ворога. Прадід мав багато бойових нагород, які дбайливо зберігає родина. Я сказав "мав", бо він давно помер, йому цього року виповнилося б сто п'ять років. Але ось що я хочу сказати? Бабуся мені розповідала, що Іван Іванович любив цього вірша О. Твардовського. Читаючи пронизливі рядки, він немов би повертався на поле бою, йшов болотами, як герой вірша, кидався в атаку, підбадьорював товаришів у скрутну хвилину. Мене, як і прадіда, хвилює те, що розповідь йде від імені бійця, якого "...сталева вбила бомба в польоті". "І на білому світі наступила пітьма, ні петлички-налички з гімнастьорки нема". Так, людини вже нема, багатьох бійців, що полягли, як і цей воїн, називають безіменними солдатами. Подвиг їхній відомий — врятована батьківщина, а ось імен ми не знаємо, як не знаємо імен тих, хто поліг біля Ржева, але недаремно загиблий говорить: "Я — де корені силу смокчуть в чорних гіллях, я — де з хмаркою пилу спіє жито в полях". Виходить, життя продовжується, і продовження його — в дітях, онуках, правнуках загиблих. Коли я дивлюся на старі дерева, мені здається, що вони уособлюють безіменних солдат, а де дерево — там і птахи. Ось і герой Твардовського каже: "Я — де щебет пташиний в вечори золоті, я — де ваші машини рвуть повітря в путі..."

Предки заповідали нам сумлінно працювати. Ми живемо зараз у вільній самостійній Україні. Вона пам'ятає про подвиги бійців з різних куточків колишнього Радянського Союзу, які змели ворога з нашої благословенної землі. А ще загиблий герой Твардовського заповів: "Берегти її світло, перемогу свою, в пам'ять воїна-брата, що поліг у бою".

Чим не оберіг ці слова? Якщо життя в Україні щасливе, якщо ми бережемо наші національні традиції, то що може загрожувати нашій самостійності?

А ще солдат, що загинув біля Ржева, звернувся до нас із такими словами: "Завішаю вам нині всім у щасті прожить і своїй Батьківщині з честю вірно служить".

Подібні слова в родині чули від мого прадіда.