Коли ведуть розмову про любовну лірику XX століття, Маяковського або не згадують зовсім, або згадують в останню чергу. Навіть іноді дивуються: як це, Маяковський — агітатор, горлач, ватажок і раптом кохання! Якось "не вписується" у деяких це поняття в образ...
Я дещо заздрю тим, хто вперше відкриє для себе сторінки його ранніх, "непрограмних" колись віршів і поем, тобто відкриє для себе нового Маяковського, великого і в боротьбі, і у ненависті, і в коханні, Маяковського, який вимірює любов великими масштабами — "громада-любов":
На мне с ума сошла анатомия:
Сплошное сердце — гудит повсеместно.
Він навіть одній з ранніх своїх поем дасть назву "Люблю!" Його кохання не просто безмежне — космічне.
Послушайте!
Ведь, если звезды Зажигают —
Значит — это кому-нибудь нужно? Значит — это необходимо,
Чтобы каждый вечер
Над крышами
Загоралась хоть одна звезда?!
Кохання, що виростає до зірок, охоплює все навкруги, розчиняючи і підіймаючи твою душу, кохання, без якого ні жити, ні дихати, ні творити.
До речі, майже неможливо сказати, де закінчується ліричний герой і починається сам поет.
"Мне ни один не радостен звон, Кроме звона твоего любимого имени". Вірш так і названо іменем коханої — "Лілічка".
Це не лише безмежна ніжність, щирість — це якась відкритість душі, чутливої, глибоко вразливої, дійсно великої в усіх проявах своїх почуттів:
Дай хоть
последней нежностью выстелить твой уходящий шаг.
"Лилечка"
Имя твое я боюсь забыть, как поэт боится забыть какое-то
в муках ночей рожденное слово, величием равное Богу.
Тело твое
я буду беречь и любить, как солдат,
обрубленный войною,
ненужный, ничей,
бережет свою единственную ногу.
"Облако в штанах"
Недарма ж саме у Маяковського, причому не пародійно, а всерйоз з'явиться пушкінський образ:
Я сейчас же
утром должен быть уверен, что с вами днем увижусь я.
"Юбилейное"
Кохання у Маяковського зростає до символу, до узагальнення:
Любить —
это с простынь,
бессонницей рваных,
срываться,
ревнуя к Копернику...
Але найголовніше, що мене приваблює у любовній ліриці Маяковського — це його велика вимогливість у коханні. Вимогливість до себе, до свого почуття, до коханої. Бажання бути гідним дійсно високої любові.
Не поймать меня
на дряни, на похожей паре чувств, Я ж
навек
любовью ранен — еле-еле волочусь.
"Письмо товаришу Кострову из Парижа о сущности любви"
' Життя поета, його вибір свого шляху, своєї долі визначає вибір кохання. Не можна розділити життя на громадське й особисте — це сплавлене у самому серці:
В поцелуе рук ли,
губ ли, в дрожи тела
близких мне красный
цвет
моих республик
тоже
должен
пламенеть.
"Письмо Татьяне Яковлевой"
Кохання живе поруч у найскрутніші часи, дає змогу не тільки перемогти труднощі, але й посміхнутися над ними:
Не домой,
не на суп,
а к любимой в гости,
Две морковинки несу
За зеленый хвостик.
Я много дарил
конфет да букетов,
но больше всех
дорогих даров
Я помню
морковь драгоценную эту
и полполена
березовых дров...
Може, саме тому й віриш, коли поет каже: "Я землю эту люблю!" Починаєш сприймати Маяковського не плакатно-далеким, не бронзовим пам'ятником, а живим сучасником, людиною, що вміє страждати й засвічувати зірки, людиною, яку бентежить високе й вічне.
В ночи Млечпуть серебряной Окою,
Я не спешу, и молниями телеграмм
Мне незачем тебя будить и беспокоить...