Як живеться людям,
що війною називають визволенням,
кровопролиття називають даром,
а хабари – трофеями?
Чи справді це Божий задум був,
що людина вбиваючи іншу,
задоволення отримує,
як неначе варвар і убивця.
Чому від цього повинні страждати рідні,
що в сльозах за своїх братів, сестер,
що невинні полягли від кулі винних.
Як потім ці винні виправдовуватися будуть?
Відкрийте очі та зрозумійте,
що вбиваючи собі подобного –
це що вбивати самого себе,
якого ти для інших будував.
А ті, що обороняють від винних,
то вознесеться їм слава Божа,
що нечувана була
і не буде покарання, бо захищали неньку свою (Україну).
Порив життя
Путь цей довгий,
по якому я ходжу,
заповнений химерним світом,
що до кінця життя переслідує мене.
І наче думаю,
що від когось він залежить,
але я як моряк на кораблі,
що сам паруса направляє.
Не завжди знаю, куди та для чого,
хочу бути тільки певним,
що це по Божому призначенню,
яке у кожного є.
Але не хочу бути як усі,
хочу бути борцем за те,
що і Шевченко боровся,
хоч і не легко йому було.
Тож Боже, дай мені сили так прожити,
щоб залишити такий же слід,
як твій син залишив,
Дивіться також
- Владислав Клюковський — Справжняя любов
- Владислав Клюковський — Небесна лінія (збірка)
- Владислав Клюковський — Хто така жінка?..
- Ще 9 творів →
* * *
І знову літаю у хмаринці,
за думкою отою,
чи насправді хочу того
чого бажаю.
Немає правильна та відповідь, чи ні,
якщо вона і справді хоче бути омріяною,
чи може, то просто думка,
яких тисячі спадає на день.
Тільки знають серце та душа,
чи справді хочеш, чи ні,
бути у цьому пориві,
що у вихор несеться.
Якщо почав, то не зупиняйся,
бо навіщо бачив то,
щоб просто зупинитися?
Ні – йди до кінця омріяної мрії.
* * *
Те, що було від початку,
до кінця і буде,
що показує нас людей
особливий духом кожен.
І те, що самі майстри свого майбутнього,
що залежить від нас,
та оточення,
від якого ти міняєшся.
Знайдуть луди щастя в цьому,
що ти робиш,
якщо то угодно буде,
а не на погрозу.
Головне знай,
що течію змінювати потрібно,
бо корабель піде на дно
з тобою разом.
* * *
Таке, щоб трималося навічно,
як два дерева у полі,
що спокон віку стоять,
і ніхто здвинути не може їх.
До поки вони живі будуть разом,
пройдуть усе,
навіть надважкі часи,
що їх так спідкають.
Здається, що смерть
тільки їх розлучить,
щоб потім бути щасливими на небесах.
* * *
Іноді здається,
що все утратило сенс.
Але з'являється проміння,
що шлях дає.
І бачиш один такий,
здається, що незвичний,
але це єдиний вихід,
щоб до кінця дійти.
З'являється воно в пориві душі,
що так чогось жадає,
що вже нічого не важливо –
тільки перемога.
І коли даєш промінчику пройти крізь тебе,
то стаєш неначе сонце,
що світиться серед інших,
бо надія є.
На небі
Хочеться як у сні,
щоб усе було,
і час, і мрія, і свобода,
що життя так наповняють.
Полетів би на крилах свободи,
по полю на волі,
чи поплив у мрію,
у водах глибоких.
І час там не рахується,
бо просто вічна насолода.
Там завжди тиша, нечути гуркотіння,
сварки, земні турботи.
Хотів би по скоріше з Господом зустрітись,
щоб забути про все земне,
що все це пилина,
окрім людей яких спасти він хоче.
* * *
Найбільша біль,
коли так запекло у бою стоїш.
А потім мить – тебе здали,
люди, яких за себе рахував.
І вже не знаєш, що ти хочеш,
смерті чи жити далі,
бо наче і нічого особливо,
але немов тебе убили.
Потім проходить, день, тиждень, місяць
І вже роки.
Чув пораду мудреця,
що прости оту людину.
Він правий, коли простиш,
то легше на душі стає.
Але сказав, що не забувай,
щоб не сталося вдруге так.
* * *
Чи важливо хто ти є,
коли тебе як стежку,
яку знають всі навкруги
і всі по ній пройтися хочуть.
Чи все таки важливіше хто ти є,
як людина,
яка змогла сказати інше,
коли всі одне тільки говорили.
Як гидке каченя,
якого йнші не признали.
Але лебедем він став, показавши,
що спочатку до кінця іншим був.
Будьте і ви такі,
не дивіться на інших,
почитайте Бога та серце слухайте,
і завітний шлях знайдете.
* * *
Чи залишиться на землі,
що би щось мене нагадувало.
Чи то все є марнота,
що сьогодні роблю.
Так би знати цю стежину правди,
у цьому ілюзійному світі,
який тільки вкрасти хоче
то бажання втекти.
Добре, що із Богом я,
але чи всі йдуть стежиной його,
чи настільки вбило нас буття,
що час не знаходимо для нього.
Скоріше та ілюзія скінчиться,
коли на потрібний шлях ми станемо.
І буде вже благословення,
що від Господа вічно йде.
В потоці
Відчуття, коли не відчуваєш нічого,
тільки самого себе
відчуваючи своє его,
яке порив дає.
Ти неначе вже один,
що біжить за олімпом,
немов за кубком світу,
що у футболі є.
І вже нема нікого,
хто би зупинив тебе в потоці,
бо ти вже єдине ціле з отим,
що робиш.
І здобуваєш свій олімп,
який здобував так тяжко.
Задаєш собі тільки питання одне,
коли ще такий момент настане.
* * *
Радісно на душі,
коли квітнуть справи,
а там і видно плоди,
які на початку саджали.
І ніби як в омріяні,
що так довго чекав.
Тепер, що нездійсненне було
стало легким тобі.
Рушиш на край світу,
за те, що довго так шукав.
І вже ти ніби відроджений,
як фенікс той.
Якщо та справа благословення,
то берись негайно,
бо Бог тільки знає,
що в тебе все вийде.
* * *
Чи зломиться душа
під тисячею стріл?
Чи буде вона незломлена,
коли все на перекір іде?
Душа, як квітка,
якщо доглядати її,
то буде виділятися серед інших,
бо іншої вона вроди.
А якщо ні – то квітка зломлена,
неначе як душа,
що так це все прагнула.
Але люди не визнали оцих сил.
Якщо людина сильна,
то покорити може все.
Не важливо, що там буде –
важлива тільки над собою перемога.
І знайдуться люди,
що оцінять все.
І зрозумієш ти,
що не черпав свій час на марно.
The legend
Коли робиш неймовірне таке,
що аж подих затамовує.
І адреналін через край плескає,
що не земним здається.
Неначе як нова історія,
що була написана,
що скоріше і міфом побувала,
але сталося насправді це.
І ці легенди завжди є,
із початку до кінця.
То як дар Божий,
що неначе лідером стаєш.
Не завжди очікуєш,
що легендой станеш.
Але якщо то дар від Бога,
то всі про це взнають.
* * *
Знову в спомин мрій поринув я,
де всі палітри намальовані були.
Там було багато мрій дитячих,
чи то тільки так було?
Були вони,
бо дитиною я був,
що небарилася за завтра
та й за інші дні.
Але потім все змінилося,
і час, і люди, і на кінець і я,
що потім довго себе шукав,
неначе скарб якийсь.
І все таки знайшов,
наче і я то був,
але іншим,
аж дивувався я йому.
Але з рештою змирився,
що я сам хотів талани мати,
але чим їх більше –
тим відповідальність більша.
* * *
Зі століття у століття
змінюється багато чого,
але чи люди змінюються,
які вінцем творіння є Божого.
Наче волю маємо,
але війни досі є.
Наче багато легше чого робити,
але рабство досі є.
Люди то змінилися,
бо і роки не стоять на місці.
Тільки сенс змінили,
а насправді сьогодення одне і теж.
І люди різнії бувають,
є що змінюють народи,
а є вбивці погубителі,
що світ згубити можуть.
Найкраще коли себе змінити можеш,
бо показує, що людина сильна ти,
що не боїться змін тяжких,
для легшого майбутнього.
* * *
Чого у світі нашому,
так багато брехні в'яжуть,
що кожен день побачити можна,
які гарні рожеві поні.
А коли вже глибше йдеш,
то як у страхітне щось вступив,
про це нікому не казали,
бо не хочуть ефект рожевий заміщати.
Тому у всьому обачним треба бути,
особливо в рожевому світі,
що все так солодко дає,
але це далеко неоднозначно.
* * *
Пам'ятаю траву широкополу,
що у Києві розкинулася,
як там час прогаював,
коли ще менший був.
І метро я пам'ятаю,
що по світам він їздив,
де в одному буденність,
а в іншому історія.
А річка, яка Дніпром зветься,
що ділить Київ на дві частини.
Але серце України, що споконвіку б'ється,
і дали жити у серцях наших буде.
Хто би що не говорив,
але Київ не просто спадок,
а початок великої історії,
яка ще чекає на державу нашу.
* * *
Чого так легко річ любити,
чи собаку, чи кота,
а близьких ненавидіти можемо,
якщо поган нам ніяких незробили.
Чого ми так хочемо уваги,
коли її отримуємо повсякчас,
а коли твій ближній у біді,
то пройдеш мимо, неначе лицемір.
Щасливі люди ті,
хто знають як нужденним помагати,
неначе Бог на цю стежину нас покликав,
щоб по ній ми ішли.
І тоді і на серці легше,
і діло добре ти зробив,
бо не витратив час на свої забаганки,
а на справді добру справу.
* * *
Іноді про все забути хочеться,
коли із рук все просто валиться,
хочеться чогось нового,
що вже далеко не нове.
Важко людиною бути,
коли перезавантажитися не можеш,
бо багато старого у голові
неначе сміттєві відходи.
Тоді стаєш людиною новою,
що готова все сприймати з глуздом,
і не думати, коли це все скінчиться,
як тяготіння.
Тобі і легше на душі і серці,
що ти тепер як птах,
що легко літає
і горя не знає.
Valentine
І цей день,
коли співають німби з неба
цей неймовірний дар,
коли ти любиш, а тебе люблять теж.
Що це непросто слова,
а подія ціла,
що іншим виміром стає,
аж не земним здається.
Тоді приходить облібена людина,
з якою собі нагадуєте,
чого ви любите друг друга.
І велике щастя птахом бути,
що двоє вільні,
у Валентайн віражі малюючи.
* * *
І буде мить,
коли усі витратив вже сили,
неначе так повинно бути
для покращення себе.
І буде це велике сяйво,
що у мить стається,
і феніксом переродися
якого світ ще не видав.
І цим сяйвом новим
будеш для інших світлом,
неначе як маяк,
що шлях морякам освічує.