Вірші з книги "Чолом тобі, життя"

Анатолій Довгонос

Сторінка 2 з 2
шлях неначе перерубить
І водить манівцями чорна мла, —
Не розгубись, не кайся і не плач!
Лиш мужній в хащах просику прорубить!

До біса спокій! Хай вирує бій!
Хай м'язи пружить гостра небезпека —
Змагай, звитяж, не підкоряйсь судьбі!

Як вперто йдеш — мета не так далеко.
Іди! Не буде соромно тобі
За почуттів вируючий прибій!

XI

За почуттів вируючий прибій
Подякуй долі! Хай інертну млявість
Із твого серця витіснить ненависть
До сил ворожих людям і тобі!

Палай, борись, і протистань юрбі,
В котрої вища цнота — це сірявість,
Безликість і звеличена неправість,
Замішана на лжі і на злобі!

Байдужість сіру викликай на бій!
Вона найгірша — бо серця шкарубить
І гне слабких, підкорює собі.

Байдужіть сіру викликай на бій
За душу, що неспокою не губить,
За серце, що ненавидить і любить!

XII

За серце, що ненавидить і любить,
Людиною, мабуть, Людину звуть —
У цьому наші і єство і суть,
І зле тому, хто здатність цю загубить!

Любов — чарівний трунок! Хто пригубить,
Того вітри зловісні не зметуть,
Не спинять мури, кулі не уб'ють,
І заздрісна підступність не погубить!

Ненависть — серця мужнього напій!
Якщо ти справедлива — ти прекрасна
У гнівній, гордій правоті своїй!

Це так... Але — добром людина щасна!
І часто серце — тепле й непогасне —
Веде з холодним розумом двобій.

XIII

Веде з холодним розумом двобій
Людини серце — завше неспокійне...
Бодай такі б лишились тільки війни
На матінці-планеті голубій!

Бодай... Але в завії громовій
Кривава бійня точиться постійно,
Хтось гине... І виправдовує крутійно
Політикан ці жертви, хитрий змій!

Свій зиск в чужій шукає боротьбі.
Анафема війні — безглуздій, впертій,
Яка несе лише нестерпний біль!

Людини розум в чорній коловерті
Змагає хтивого дракона смерті,
І підкоря його завжди собі!

XIV

І підкоря його завжди собі —
Холодний розум підкорився серцю.
Звеличена Людина вічним герцем
Отим — безкровним зовсім, далебі!

Мир. Тиша. Радість. І хмарки в плавбі —
Відбилось небо в морі, як в люстерці.
Як хороше, як радісно на серці
Як заспокійливо шумить прибій,

Як хвилі білоспінені летять,
Як жмуриться зичливо сонця око
На наше дуже непросте життя!

Рівняйсь на небо! І злітай високо!
Прекрасне небо в кожну пору року,
А пори року — як модель життя!

XV

А пори року — як модель життя:
Весна дитинства й горда юність літа,
Осіння зрілість, мов достиглість жита,
Зима — ухилок нашого буття.

Але нема у серці каяття,
Хоч, мо', не всі роки як слід прожито:
Ген, тягнеться до сонця гордовито
Зелений пагін — парость майбуття!

Який я вдячний, осене, тобі,
І за своє змужніння сивочубе,
За почуттів вируючий прибій,

За серце, що ненавидить і любить,
Веде з холодним розумом двобій
І підкоря його завжди собі!

***

"...і не страшний, моє дитя,
Нам час останнього походу
Без вороття, без вороття!"
М. Рильський

Якби життя було безкресне,
Якби то вік наш — на віки,
Якби не йшли ми безвоскресно
В свої останні мандрівки!
Але життя —
Лише до скону,
Порівняно коротка мить.
І невблаганного закону
Ані змінить,
Ні відмінить!
Єдине —
Так живи буремно,
Щоб смертній проказать пітьмі:
— Життя прожив я недаремно,
Зробив, що міг,
І що не міг!
Не зганив імені і роду,
Не тлів —
Горів усе життя,
Аж до останнього походу
Без вороття,
Без вороття!

***

Я серце осені віддав,
Як віддають його коханій —
Земля у пору цю туманів
Так світанково молода!
Хіба ж це не відбиток днин
Мого життя,
Моєї долі —
Злотеє поле,
А у полі
Ледь-ледь відчутний смутку тлін.
Не заважай, на заважай
Любитись в багрецях осінніх!
Хай осінь сон,
Сумний і синій,
Але ж багата на врожай,
Але така всебічність в ній —
Проміння щастя,
Смутку зливи,
Журливий спів
І спів щасливий,
І все це —
В осені одній!

***

Дотик теплої долоні,
Тиша ніжна і ламка...
Стали хмари — сиві коні
Коло Місяця-візка.
Чом він марно в небі висить,
Мов зіпсований дзиґар!
Запряжу для тебе в Місяць
Трійцю сивих коней-хмар.
По пороші, першоснігу
Ген, покотиться луна.
Коні, хутко!
Коні, бігом!
Нас чекає далина —
Невідома, незнайома,
Та, де ми лише й зірки,
Та, де очі,
Теплий спомин,
Дотик лагідний руки...

***

Заплелося срібло до осичок в коси,
По лісах червоний, золотавий дим.
Ти сумуєш, люба,
Що надходить осінь,
Розлучатись треба з літом золотим,
Що зів'яне листя,
Загудуть морози,
Розчепірить вітер сотні пальців злих?..
Вір мені —
Розлука
Це не тільки сльози,
Це чекання весни,
Зустрічей нових!
Хай із тужним криком
Птиці одлітають,
Заспіваймо —
Юність продзвенить жива!
Кажуть, перед смертю лебеді співають,
А людина завше —
на життя співа!

Дівчинка-осінь

Осінь,
дівчинко-рудокоса!
Де у лісі ти заблукала?
Потаємні стежки шукала,
що сама торувала в росах?
Ой, ти дівчинко рудокоса!
Розгодались осичок дзвони.
До якої скликають учти?
Осінь, дівчинко,
ох, не муч ти
моє серце живе й червоне —
калатають у ньому дзвони!

Я довірливо стану поруч
з поруділим осіннім зіллям —
червонується на весілля
зілля в тиху осінню пору.
З ним я дружкою стану поруч.

Обійду всі гаї, покоси,
відшукаю твою слідину,
за тобою у вирій лину,
осінь,
дівчинко рудокоса!
Ох, ти дівчинко рудокоса!

***

Осіння нині синь на нашій вулиці,
осіння синь, осінній сухозліт...
Слова щільніше у рядки шикуються,
думки ж у простір просяться, в політ.

Ні, це не вечір —
тільки грані зрілості,
і розуміння —
що то є, ця мить.
Хто нетерпіння вчився,
терпеливості —
того не доведеться довго вчить!
Виразніш все тепер мені малюється,
скупіший і точніший сенс оцін...

Шкода лише,
що на моїй вже вулиці
так неодзовна ця осіння синь!..

ОДЕСА ВЗИМКУ

В Одесі сніг...
От радість малюкам!
От гембель водіям та пішоходам!
Не часто сніг дарує нам природа —
Ми південь, як-ніяк, —
Чого вже там!
В Одесі сніг.
І склистий вітру дзвін
Над вітами сніжинами куражить.
І на самодіяльнім вернісажі
Зимові теми вже серед картин;
В Одесі сніг.
І між хмарин дрижить
Багряне сонце, як червоний півень.
А втім, згадайте —
Як-ніяк, ми — південь.
Тож сніг в Одесі довго не лежить.

ЛЮБИ-МЕНЕ

Йшли лукою. Шовкові трави
тулились лагідно до ніг,
а в їхніх кучерявих —
блакитні крихітні вогні.

Зірвала голубу лелітку,
лице підняла осяйне:
— У нас в селі зовуть цю квітку
Люби-Мене. Люби-мене.
Птахи снували в тихім леті,
біліло на горбі село.
Ми вдвох ішли.
А поруч третім
мовчання наше з нами йшло.

Куди усі слова поділись?
Хотів сказати, а не міг.
Відчуй, відчуй, на Божу милість,
відчуй,
відчуй мій крик німий!

Котився вечір небокраєм,
сідало сонце вогняне...

Відчуй, як мовчки я благаю:
— Люби мене!

Люби мене!

1 2

Інші твори цього автора: