Як це просто —
Написати геніальний вірш!
Треба тільки, щоб серце твоє— Розірвалось,
Щоб спломенів ти у миттєвому спалаху —
І вижив!..
Тільки й всього.
***
Крізь наруг і знущань веремію,
Крізь роки старцювання й біди
Ти пройшла.
І не втратила мрію,
Що свободу знайдеш назавжди.
Йшли сини твої вірні на палю,
На тортури,
В бездонний ГУЛАГ.
Катерина,
Микола
І Сталін —
Кожна наволоч крівцю пила!
Вистачало нам зайд і манкуртів,
І облудних співців батога,
Не уміли зібратися в гурті —
Дати відсіч своїм ворогам.
І сьогодні не ліпша година,
Хоч здавалось —
Нарешті наш дім!..
Так і хочуть тебе на коліна
Опустити в біді і нужді!
Чи ми зовсім уже недолугі?
Чи в нас хисту і волі нема?
Чи ми звикли до хльости і пуги,
І змагання криваві — дарма?
Що потрібно аби об'єднались:
Повінь?
Пошесть?
Страшний землетрус?..
Чи за нашу гризню помирали
У катівнях і Марченко,
Й Стус?
Що ж ми діємо?
Мати — єдина!
Не буває кількох матерів!
Так і рідна земля,
Україна,
Наша мати —
Одна й поготів!
Дай нам розуму, Боже мій милий,
Щоб з амбітних зійти манівців,
Щоб лише Україну любили,
А не владу у хтивій руці!
Дай минути нам тяжку годину,
Не згубитись в довічній ганьбі!..
Боже милий!
Рятуй Україну!
Більше нікому —
Тільки тобі!
УКРАЇНІ
Зголодніла стоїш і змарніла,
Свою долю тяжку кленучи...
Україно!
Ти чим завинила?
Завинила ти Богові чим?
Чи не досить напилися крівці
Муравйовські убивці-кати?
Чи не гнались селяни, як вівці,
У промерзлі сибірські світи?
Чи не нищила молодість краю
Більшовицька ненависть сліпа?
Досьогодні про помсту волає
Кров розстріляних юнок з УПА!
Хто ж поставив тебе на коліна,
Сил позбавив юначих, живих?
Підведися з колін, Україно!
Чуєш, нене моя,
Оживи!
Оживи, і квітуй в барвоцвіті,
Щоб співали тобі солов'ї!
Лиш вчорашніх струси паразитів,
Що ввіп'ялись у руки твої!
Я не вірю в приреченість згуби,
Я не вірю у серце слабе.
Україну ніщо не погубить,
Як сама не погубить себе.
Доведи, що ти сильна і дужа,
Маєш волю і сердце міцні!
Українцю!
Забудь про байдужість!
Зараз йдеться:
нам бути чи ні!
Ми не бидло!
Ми діти країни,
Що чекає героїв нових!
Підведися з колін,
Україно!
Чуєш, нене моя,
Оживи!
РІК ПАЦЮКА
Ось рік назвали Роком Пацюка —
До східної екзотики ми ласі!
Давали ж інші назви ми рокам
У недалекім і минулім часі
А визначались ті роки значні —
Рік Вирішальний, потім Завершальний —
Тим, що там бовкнув десь у маячні
То ж, як на мене, Схід куди точніш,
Бо всі роки — немов для нас назвали!
Ось Рік Бика —
Ми, як воли сумні,
Котрих і уярмили, й поганяли.
Ось Рік Змії:
Плазуємо завжди
Перед начальавом, плачучи з безсилля,
І топчуть нас годовані вожді,
І нашу крівцю дудлять на похмілля!
Рік Пацюка.
А, може, Миші рік...
Що зміниться для нас в країні рідній?
Шукають харч на смітнику старі,
Від холоднечі помирають бідні —
Як не назви, а все для нас одне:
В безсиллі ницім п'ястуки стискати!
Що назви нам, коли життя сумне
Нас змушує всякчасно пам'ятати:
Чи Рік Свині, чи ще якісь роки
Літючого, плазуючого гаддя,
А все сидять мордасті пацюки
Як і раніш, на поверхах всевладдя!
На нас їм наплювати й поготів...
Та вірю я в прихід такої днини,
Що буде рік не паць і пацюків,
А справжній —
Рік Святої України!
ПЕРЕСТОРОГА
Дивлюсь — і в серце заповзає холод:
Знов символ клятий бачу на стіні —
Диявольська сполука, Серп і Молот
Жовтіють у червоному багні!
Не той це серп, що ним пшеницю жали,
І молот був не в коваля руках —
Під знаком цим народи бідували,
В голодоморах мерли, в таборах.
Ці серп і молот — не знаряддя праці,
А осоружна свастики рідня!
Жахи червоні досьогодні сняться,
Що почала під Крутами різня.
Самі біду створили, а дурманять
Людей голодних, як в старі часи,
І слабкодухих безсоромно манять
Облудним обіцянням ковбаси.
І вірить їм натомлене бідацтво,
І йде охоче просто у капкан:
Навіщо воля?
Хай живе кріпацтво,
В якому нагодує добрий пан!
Не нагодує!
Вам даремно сняться
Щасливі в комунізмові роки.
А буде вам не ковбаса в два двадцять —
Цілком безплатні чорні "воронки"!
І будуть знову вами попихати,
Вважаючи вас просто за лайно,
Напищені, бундючні партократи
Червонопикі, як їх знамено!
***
Високий стиль, врочистість — не побліднуть, Бо пломінь серця у собі несуть,
Коли співаєш пісню ти про рідне —
Про Батьківщини зоряну красу!
Вагаємось — закинуть, бач, котурни, Декларативності припнуть ярлик...
Не тільки під сурдинку грають сурми,
Не шепіт чується в бою, а крик!
І попри нудну логіку залізну
Любителей дрібненьких слів і тем,
Пиши високим стилем про Вітчизну,
Високим,
Як ім'я її святе!
ВІЧНЕ ПОЛУМ'Я
В жодні я не внесений списки,
Хоч гранітні стоять обеліски,
Хоч палає під ними свічно
Непогасне Полум'я Вічне.
Я, що дихав і жив свідомо,
Я Солдатом звусь Невідомим.
Я тут лежу в шані і славі
Та не маю імені навіть!
Але прошу вас — вірте вперто,
Що я вічний, живий, безсмертний!
Бо інакше — даремно, значить,
Наді мною берези плачуть.
І даремно в шаленстві бою
Я всю землю прикрив собою!..
Знаю я, що мені по росах
Не ходити легко і босо,
Та живий я!
Я нині з вами!
Бо життя моє — ваша пам'ять!
Не до дати,
І не по святах,
Пам'ятайте свого солдата!
Хай серця вам опалить свічно
Непогасне Полум'я Вічне!
І ви вірте, вірте уперто,
Що я вічний, живий, безсмертний,
Як безсмертна, в крові й тривогах
Завойована Перемога!
***
Знов каштани цвітуть, і бузок під росою яскріє,
Крізь холодні вітри неодзовно крокує весна.
Тиша, мир навкруги...
Так чому у душі пломеніє
Та далека війна, та минула війна?
У дитинство своє повертаюсь я вперто думками,
У дитинство, що знає,
Як кулі безжально свистять,
Як гримоче фугас,
І усі, хто були поруч з нами,
Раптом падають долу і страшно мовчать...
Пам'ять, цур тобі й пек!
Це ж було у дитячому віці!
Скільки мирних років після того пройшло і спливло!
То чому ж бережеш димарі ті обвуглені й ниці,
То чому бережеш те зруйноване чорне село?
Пам'ять, цур тобі й пек!
Чом живе в тобі запах шпиталю,
І безрукий солдатик,
Що плакав, не криючи сліз,
Кликав мати всю ніч з неосяжного далю,
Тріпотів, як метелик,
Що б'ється на склі?
А мені сивина коси вже запорошила снігом.
Час вертати з війни!
Стало дідом оте дитинча.
Тільки знов у війну всі думки неспиняємим бігом,
Тільки знов ті роки у мені невблаганно кричать!
В чисті очі дивлюсь —
Карі очі своєї онуки,
Як радіють вони білопінномі плину весни!..
Я готовий віддати, неначе солдатик той, руки,
Аби пам'ять її
Вже ніколи не знала війни!
ВІНОК СОНЕТІВ
І
А пори року — як модель життя:
І розквіт в них, і зрілості часина, Неодволанна в'янення година,
І угасання — вже без вороття.
Та кожен день — неначе відкриття, Неначе пізнавання безупинне.
І хоч життя, на жаль, і швидкоплинне, А не іде воно у небуття.
Лишаєш по собі рядки поем,
Дерева, що буяють пишним цвітом, Лишаєш в дітях і єство своє,
І в них живеш звитяжно й гордовито,
І втіленням твоїм у світі є
Весна дитинства й горда юність літа!
ІІ
Весна дитинства й горда юність літа — Життєвий ранок, пісня молода,
Коли, здається, світ тобі віддав
Всі барви, всю казковість сонцеквіту!
Іще не сплачуєш одвічне мито
За молоді гріхи, за божий дар —
Любов бентежну. Все, що загадав,
Для тебе і здійснимо, і відкрито.
І небо над тобою — голубе,
Яскріє сонце молодим привітом,
І кожний ранок — радує тебе.
Пливуть роки. Аж раптом — непомітно — Приходить час, і виявля себе
Осіння зрілість, мов достиглість жита.
ІІІ
Осіння зрілість, мов достиглість жита:
У зорі мудрість, в скронях — сивина.
Терпкого і дозрілого вина
Спокійно міць в душі твоїй улита.
Вже бачиш те, що в юності сокрито,
Від ока розуму. Вже те пізнав,
Що здатні лиш збагнути мудрина
І досвід ураганів пережитих.
Недешево дається нам знаття,
Не гояться одразу наші рани,
Які підступно завдає життя.
Ідеш вперед крізь грози і тумани,
Та вносить корективи в горді плани
Зима — ухилок нашого буття.
IV
Зима — ухилок нашого буття.
Один його у розпачі стрічає,
А інший — той немов не помічає:
Зав'юг останніх чути вже виття.
Кінець. Фінал. Завіси закриття.
Та станція, з якої відбуває
Наш потяг. І назад — не повертає,
Бо звідти — не буває вороття!
Всі смертні. Невеселе відкриття!
Хоч істина з дитинства ця відома,
Тоді вона — абстрактне поняття.
Тепер, на жаль, — відчутна і вагома
Реалія Харонова порома...
Але нема у серці каяття!
V
Але нема у серці каяття,
Якщо ти жив, не існував безцільно,
Не скнів, а жив! Якщо ти неподільно
Себе віддав заради майбуття!
Того, хто тільки вийшов у життя,
Хто у зеніт піднявся сонцекрильно,
Щоб з юною наснагою, стосильно
Могутніх польсів пробудить биття!
І що з того, що помилки були,
Що ганив хтось діла твої сердито —
А все ж загальний підсумок не злий!
Хай борсався часом в лабетах мли,
Та людям в очі дивишся відкрито,
Хоч, мо', не всі роки, як слід прожито!
VI
Хоч, мо', не всі роки, як слід прожито?
А хто ж то має право визначать,
Що вірним, що неправедним вважать,
Що радісним, а що й сумовитим?
Мабуть, у тому сенс і суть сокрито,
Щоб сіру однозначність зневажать:
Сміятись, плакать, тішитись, страждать,
А не дрімать — лінькувато й сито!
Ніхто це не підкаже! Обирай —
Чи до душі тобі солодкий рай,
Де росним ладаном усе омите,
Чи небезпечний й п'янкий розмай,
Жива стеблина, котру як не край —
Ген, тегнеться до сонця соковито!
VII
Ген, тягнеться до сонця соковито
І дерево, й колосся золоте,
Теплом пашить, і дихає, й росте,
І плід прийдешній возвіщає квітом.
Йде колохід часу. Дмухне сердито
Холодний сніг. Неквапно замете
Сухе баділля — чорне й пусте...
Здається, й не було у світі літа!
Було! І буде! Ось під покриттям
Озимина міцна, хоч невисока —
Майбутніх нив нескорене суття,
Лелітка проліску, веселе брості око —
Живе, пульсує схована глибоко
Зелена парость — пагін майбуття!
VIII
Зелена парость — пагін майбуття.
Яким він сильним і могутнім буде,
Який врожай збируть у полі люди
А починалось зернятком — затям!
Ой, не доводить пиха до пуття!
Ні, згордування — доброго не буде!
Хто день сьогоднішій нудотно гудить —
Втрачає право стріти розквіття!
Простіша поміж істин, далебі:
З малого починається велике,
З одного пострілу — звитяжний бій.
Весна пролине. Й літо сонцелике.
І скажеш, дивлячись на хлібні ріки:
Який є вдячний, осене, тобі!
IX
Який є вдячний, осене, тобі!
Яке п'янке натхнення ти даруєш,
Якою в жилах силою нуртуєш
І як думок прискорюєш ти біг!
Прозорість чиста в небі голубім,
А від багать — духмяний дим валує,
І кожна крона — листя золотує
Прикрасою розкішною собі.
З якою трепетністю серце любить,
Яка снага в душі тепер буя,
Яка жага бентежно сушить губи!
Кажу, спасибі, осене моя!
Хай молодість пройшла — радію я
І за своє змужніння сивочубе!
X
І за своє змужніння сивочубе
Заплачена данина немала...
Ох, не завжди надійна путь вела,
А втім — ну, хто хоч раз її не губить!
Буває...