"Боже, приведи мене туди. Мені це вкрай важливо. Я знаю, що чудес не буває. Все одно — please – зроби це".
— Онде якийсь дядько йде. Зараз у нього запитаємо, може, він підкаже, — сказав Тарас, вказуючи рукою на чоловіка середнього віку, що проходив мимо.
— Ви не підкажете, випадково, як нам потрапити на 113-ту ділянку?
— Вам потрібна стара єврейська ділянка? Звичайно, знаю. Вона поруч із татарською ділянкою, чи не так?
— Так і є.
— То ж ви, хлопці, йдете зовсім в іншому керунку. Вважайте, вам пощастило, що зустріли мене. Йдіть за мною. Я тут, на цьому цвинтарі, майже народився, тут працюю все своє свідоме життя, — не без гордості повідомив чолов'яга.
— Тут ви й помрете, — пожартував Тарас.
— Вмирати я якраз і не збираюся, — заперечив спересердя провідник.
Йдучи, він розповів, що народився в пологовому будинку неподалік від цвинтаря, живе теж поруч і працює тут доглядачем уже майже тридцять років, тому знає кожну стежку. Він захопився і став нам у подробицях розповідати історії з "бурхливого" цвинтарного життя, але Тарас його перебив:
— Я чув, що тут хоронитимуть загиблих воїнів ЗСУ, чи це правда?
— Так, зараз розчищають місце біля однієї старої ділянки, там уже ніхто не навідується. Тепер там готують нову ділянку для наших військових. Але це з іншого боку, звідси далеченько... Ось, хлопці, ми й прийшли. Впізнаєш? — звернувся він до мене.
— Так, тепер впізнаю. Мені вас Бог послав, — подякував я йому.
Розпрощавшись, чоловік пішов. А ми з Тарасом стали ходити рядами, розшукуючи могилу моєї бабусі. Кожен мав вибраний ряд, я сказав Тарасу, якої форми пам'ятник, яке ім'я викарбуване на гранітному камені, і що на тому пам'ятнику дві світлини — бабусі та діда.
Снігу тут було ледь не до колін, сніг швидко натрусився мені в черевики, джинси знизу теж були у снігу.
— Знайшов! Юрку, я тебе знайшов! Так ти, виявляється, вже похований. Іди-но сюди!
Я підійшов до знайомої могили. Із сірого гранітного каменю на мене дивилися бабуся Хана та дід Йосип.
— Це твій дідо? Бляха-муха, як ти до нього подібний. Одне обличчя! В натурі.
А я, присівши навпочіпки, почав згрібати рукою сніг із плити, згрібав акуратно і ретельно, так, аби на плиті не залишилося жодної грудочки бруду чи снігу. Мої долоні почервоніли від холоду, долоням стало гаряче до болю.
Очистивши плиту, я поклав на неї "віялом" принесені троянди. Погладив керамічну лінзу зі світлиною бабусі. "Бабцю, ось, прийшов до тебе. Побачитись. Вже сорок п'ять років без тебе. А все одно з тобою. Мама померла в Нью-Йорку, у неї там подібний пам'ятник, як у тебе. Вона завжди хотіла померти тут і лежати біля тебе. Не вийшло..."
Я торкався холодної гладкої лінзи, уважно вдивляючись у світлину. Бабуся на ній мені завжди здавалася старенькою, із виразом непозбувної турботи на обличчі, оскільки все своє життя, до останнього дня, дбала про всю сім'ю — про моїх батьків, і про мене з братом. Але зараз чомусь я побачив її на цій же світлині зовсім інакшою — не старушенцією непоказною, зігнутою під тягарем повсякденних турбот, а ставною жінкою, повносилою, з дуже гарними шляхетними рисами обличчя, жінку, сповнену гідності та високого розуму.
І тут до мене вперше дійшло, що саме такою бабуся і була, і всі її рідкісні риси — мудрість, почуття власної гідності, краса — були приховані, засунуті на задній план важкезним побутом та випробуваннями, що випали на її долю.
— Твій дід теж тут похований? — спитав Тарас.
— Ні, дід загинув на фронті. Ми просто приклеїли на цій плиті і його фотку. Коли почалася війна, він пішов на фронт ополченцем. І невдовзі потрапив в оточення під Києвом. Як я тепер розумію, та війна з німцями була чимось подібна до нинішньої, а саме тим, як воюють росіяни. Колись їхнє командування зігнало тисячі ненавчених чоловіків і без підготовки, без відповідної зброї, кинуло на передову проти Вермахту. "Гвинтівку здобудеш у бою". Кому там, у Кремлі, була справа до того, що іще півмільйона людей переведено нанівець у кочегарці війни? Вони так завжди воювали — завалювали трупами ворога. Мій дід потрапив до цієї категорії гарматного м'яса.
— Німці тоді, в сорок першому, багатьох українців, котрі потрапили в котел під Києвом, залишили в живих.
— А євреїв розстріляли.
Я погладив керамічну лінзу зі світлиною діда. Обидві фотки — діда та бабусі — напрочуд добре збереглися за довгі роки, не потьмяніли від дощів, сонця та снігу.
— Мій син схожий на мого діда навіть більше за мене.
Я згадав, як вдома перед самим від'їздом із Нью-Йорка до Києва, несподівано побачив свого сина Давида цілком по-новому, щось до болю знайоме мені тоді раптово відкрилося в його обличчі, але тоді я не міг збагнути, що саме. Тепер мені ясно — мій син — копія мого діда. Хто зна, може, він і внутрішньо, натурою та характером пішов у свого прадіда? Цілком імовірно.
— Дивись, — я дістав мобильник і показав Тарасові свого Давида.
— Так, справді, одна особа. Твій дід, ти і син — як близнюки. Тріо.
Я поправив троянди на плиті і, змахнувши з ребра каменю смужку снігу, подув на задубілі руки.
— Я десь читав, здається у Фейсбуці, що росіяни під час чергового ракетного обстрілу влучили в якусь ділянку цього цвинтаря та зруйнували там могили. Чи то правда? — запитав я.
— Щось чув про те, але достеменно не знаю. Треба було в того чоловіка спитати, він тут усі новини знає, — невесело пожартував Тарас.
Я востаннє погладив світлини діда та бабусі. Потім, діставши мобильник, зробив знімок на згадку. Я не хотів звідси йти. Коли наступного разу я навідаюсь тут? Втім, я відчував, що ніколи і не розлучався з ними, так наче востаннє я був тут, біля цієї могили, не чверть століття тому, а вчора.
Ми рушили назад до виходу.
— Я тобі казав, що недавно став укладати своє дерево роду? Дістався вже сьомого покоління своїх предків. Виявляється, у мене в родині були і поляки, і татари, і, по-моєму, навіть євреї теж. Правда, щодо тих євреїв не впевнений, але імена в них точно біблійні: Рахіля Аронівна, Яків Ізраїлевич, — сказав Тарас.
— Цікаво.
— О, бляха! Ти чув? Чув?! — Тарас зненацька призупинився і напружено прислухався до чогось.
— Ні, а що?
— Ти що глухий, не чув зараз гуркоту? Та то ж вибух!
Я знизав плечима, чув якийсь слабкий "хлопок" вдалині, але не звернув на нього уваги.
Тарас тим часом витягнув телефон та подзвонив дружині.
— Кицю, в тебе все гаразд? Так, чув, прилетіло. Біля Лук'янівського ринку? У житловий будинок? От суки! Спокійно! Я тобі говорю, заспокойся.
Я чув, як у телефоні надривно звучить Наталчин голос.
— Сидиш у передпокої? Зрозумів. Не панікуй. Чуєш? Тільки не панікуй! Ми з Юрком вже йдемо до виходу, з нами все гаразд. Скоро приїдемо.
Він іще деякий час заспокоював дружину.
— Зараз вона перепсихує, пересидить тривогу в передпокої. А потім піде на кухню, відчинить холодильник і почне їсти. Вона так заспокоюється. Бляха-муха. Тварини.
А на цвинтарі було тихо, безлюдно та дуже мальовничо. Без перестану сипав густий сніг, створюючи ефект білого м'якого покривала, на невеличких вільних місцинах на землі сиділи ворони.
Ми наближалися до виходу.
— Треба ж таке, які великі та гарні у Києві ворони! У Нью-Йорку ворони маленькі та непомітні. А в Києві, дивися, чималенькі, з відливом, наче справжні пави! Не можу на них намилуватися! — зізнався я.
Примружившись, Тарас уважно придивився до вороняччя, але нічого особливого там так і не зауважив.
А ворони і справді були прегарними, немов картинними. Коли вони зграєю, відірвавшись від засніженої землі, полетіли кудись понад могилами — православними хрестами, мусульманськими півмісяцями та єврейськими чашами скорботи — я завмер, нездатний відвести від них погляд, так ніби разом із цими давнезними птахами сам проникав крізь товщу часу в історію міста.
Безкрилий
Ми стояли з Тарасом неподалік від автобусної зупинки, коли, врешті-решт, блимнувши фарами, під'їхав джип і загальмував біля нас.
— Привіт, мандрівнику! Чому не повідомив заздалегідь, що прибуваєш? Ми б тобі організували зустріч по-людськи. А ти, як Лєнін у німецькому вагоні, інкогніто, — Антон, виходячи з авто, розкрив мені свої обійми.
— А де Влад? В машині? — запитав я, випускаючи Антона з обіймів.
— Та ондечки. Сидить спереду.
Підійшовши, я відчинив переднє дверцятко:
— Привіт, козаче!
— Привіт, — відповів Влад, сидячи на передньому кріслі, злегка усміхнувшись. Права його долоня лежала на грудях.
Я відразу звернув увагу на неприродньо бліде, майже зі сіруватим відтінком, видовжене обличчя Влада.
— Живий?
— Та живий, живий, — відповів той.
— Гаразд, поїхали. Вдома поговоримо, — сказав Тарас.
Ми всілися в авто — я із Тарасом ззаду, Антон за кермом. І джип помчав на Теремки.
Я з цікавістю дивився у вікно, дивуючись, як і раніше, значним змінам в архітектурі міста, намагаючись впізнавати райони, де раніше стояли старенькі хатки, а тепер на їхньому місці пишалися нові будинки модерних конструкцій. Хоча, деякі райони все ж залишилися геть у тому ж самому первинному вигляді, в якому були і чверть століття тому, перед моїм від'їздом. Взагалі, не зважаючи на всі зміни, місто зберігало свої старовинні чари, майже як старі меблі, каміни чи гобелени в середньовічних замках.
Поки ми їхали, друзі розмовляли. Я теж подеколи підключався до їхньої бесіди. У центрі уваги зараз був Влад — один із нашого тісного кола університетських друзів.
Зізнатися, із Владом у мене ніколи не було таких теплих стосунків, як із Тарасом чи Андрієм. У нас із Владом були занадто різні темпераменти та естетичні вподобання. Ми завжди відчували приховану конкуренцію між собою та якусь взаємну заздрість. Не знаю достеменно, в чому він мені заздрив. Я ж заздрив його ерудиції, а ще його байдужості до чужої думки. Влад говорив те, що думає, подобалось те комусь, чи ні. Смію припустити, що для нього своя особиста думка, справді, була дорожчою за оплески мільйонів. Попри те, він зовсім не належав до категорії героїв, готових іти на барикади і вести за собою маси. Він був "вовком-одинаком", відлюдьком, зрідка комунікабельним, сам у собі. І не боєць. Ймовірно, він добре знав все про себе, тому й поводився відповідно: ніколи не ліз на рожни, нікому нічого не доводив з піною в роті, швидко відходив убік, уникаючи конфліктів.