1
– Вітаю, пане Андрію. Сьогодні понеділок, двадцять друге червня дві тисячі двісті сорок першого року. Температура за вікном плюс сорок чотири, погода очікується сонячна та без опадів.
– Добре, Амандо, дякую, – старий чоловік відчинив вікно й повернувся до станції. – А як щодо іншого?
– Так, пане Андрію. Небо сьогодні незрівнянно блакитне, пташки щебечуть, а сонячні промені торкаються їхніх тіл, розмір яких не перевищує п'ятнадцяти сантиметрів. Синиця, що регулярно прилітає до нас, має вагу приблизно у сімнадцять грамів та харчується переважно комахами.
– Такий гарний початок, – засміявся чоловік, – але далі ти знов розповіла те, що знаєш, а не що відчуваєш.
Він пройшов на кухню й налив собі кави, завбачливо підстеливши стіл серветкою – немічні руки все частіше проливали гарячу рідину. Приміщення заполонив кисло-солодкий аромат мелених зерен.
– Вибачте, професоре, – станція від'їхала, пропускаючи господаря, – штучний інтелект не запрограмовано на власні відчуття – лише…
– Знаю-знаю, – перебив професор. – Але ж ти не просто штучний інтелект, люба моя Амандо, – він повернувся до спальні, дістав із шухляди старий записник і всівся на край ліжка.
Станція під'їхала ближче. Її коліщатка ледь чутно заскрипіли по старому паркету й зупинились, а механічні руки були складені за спиною. Теплий вітер гойднув кілька разів фіранку й стих. Надворі стояла спека.
– Розділ п'ятий. Дорога, – почав читати професор. Він поправив окуляри, що постійно з'їжджали з носа й прочистив горло. – Дівчинка вирушила далі, жодного разу не озирнувшись. Хоча, будьте певні, вона шкодувала – десь глибоко у серці. На світанку, коли перша роса поцілувала сплячі кульбабки, Аманда прибула до замку…
– Професоре? – дисплей станції замиготів синім, імітуючи людський рот.
– Так, Амандо.
– Якщо дівчинка шкодувала, чому вона не озирнулася?
– Тоді вона б захотіла повернутися до батьків. І, скоріш за все, повернулася б.
– Тобто дівчинка зробила не те, чого вона хотіла?
Чоловік посміхнувся й відмітив про себе, що допитливість станції стала набагато більшою, аніж місяць тому. Нарешті.
– І так, і ні, – відповів він. – Дівчинка хотіла повернутися додому, але й хотіла допомогти подрузі з чарівного світу, – професор уважно подивився на станцію. – А якби ти обирала між двома варіантами, які можуть принести тобі і хороше, і погане одночасно, щоб ти зробила?
Синій вогник безперервно миготів кілька хвилин.
– Амандо?
– Вибачте, професоре, я розраховую всі потенційні варіанти, які могли б принести мені щось хороше і щось погане.
– Їх же нескінченна кількість!
– На цей момент оброблено чотири мільйони триста вісімдесят вісім.
Чоловік закрив записник і безсило потер скроні. Чи не надто він захопився? Якби це був хтось інший – хтось зі студентів, Андрій вже б давно йому відмовив. Він бачив як потенціал, так і провал експериментів за лічені секунди – варто було тільки подивитися в документацію. Колись професора поважали й боялися водночас – за його холоднокровність та тисячі розбитих студентських надій.
Тож чому саме в цей експеримент він повірив? Чи не через те часом, що вже перестав бути об'єктивним? Та і як тут не перестати, коли експеримент "Аманда" був останнім бажанням Тетяни – його дружини?
– Невже ти зовсім не відчуваєш змін? – тихо мовив професор.
– Пане Андрію, свідомість людини досить мала й обмежена, тож завантажуючи її у штучний інтелект, є вірогідність, що вона там розчиниться. Вплив людської свідомості на будь-який штучний інтелект рівний нулю. Пані Тетяна багато чому мене навчила, але я не помічаю сторонньої присутності у моїй системі. Це виключено.
Професор мовчки поглянув на чорні хмари, що швидко збиралися, затуливши сонце, і надія торкнулася його серця. Він зітхнув і, знову розгорнувши записник, лагідно провів пальцями по записах коханої. Продовжив читати там, де зупинився.
2
– Вітаю, професоре. Сьогодні субота, двадцять п'яте жовтня дві тисячі двісті сорок першого року. Погода чудова: з моря дме легкий бриз, тож повітря вологе та свіже. Можливо, піде дощ – сьогодні ластівки літають особливо низько. Іноді здається, що вони ось-ось впадуть і розіб'ються, та в останню мить здіймаються вгору. Такі маленькі й безстрашні створіння…
– Доброго ранку, Амандо, – професор звісив з ліжка важкі ноги й потягнувся за ліками, що купою стояли на поличці. – Як твій настрій?
– Ідентифікувала у себе ознаки смутку, професоре.
– Як ти зрозуміла, що це саме смуток? – чоловік розсипав частину пігулок на підлогу, невдало відкривши банку. Професор ставав незграбнішим, проте продовжував все робити сам.
Станція прийнялась підмітати, узявши віник, що стояв, притулений до стіни.
– Мені не сподобалося, що у двадцятому розділі помер батько принцеси, – Аманда згребла розсипані пігулки в одну купу. – Він хотів востаннє побачити її, але принцеса знаходилася надто далеко, щоб встигнути. Це сумно і несправедливо.
– Добре, Амандо. Ти молодець, – професор ледь стримав посмішку, що торкнулася його зморщеного обличчя.
Він хвилювався, неначе школяр на першому побаченні. Розкрив пожовклий записник, у якому містився рукопис померлої дружини й прочитав:
– Розділ тринадцятий. Принц Пітер.
3
– Привіт, Андрію. Сьогодні мій улюблений день – краплі дощу малюють дивні візерунки на вікнах, подивись! Хіба природа не прекрасна? Всі її витвори сповнені життям, закликаючи жити й нас. А які хмари, яке свіже повітря…
– Доброго ранку, Амандо. Так, ти маєш рацію, – сьогодні професор навіть не намагався встати з ліжка – беріг сили, – природа дійсно неперевершена. Вона недосконала, проте саме в цьому і полягає її секрет…
Андрій глухо закашлявся й потягнувся за склянкою з водою. Розлив майже все, доки підносив її до сухих губ.
– Нам треба поспішати, – почулося зі станції. – Ти ще не завантажив останні оновлення до Пітера. Ти мав би це автоматизувати, – штучний голос робота потроху наповнювався живими нотками – щось на кшталт переживання й роздратованості.
– Ні, люба. Мені потрібно контролювати й відсіювати те, що не змінилося або зламалося у процесі змін. Будь-який зламаний файл несе в собі загрозу знищити всю систему Пітера, тобто відновити його звичайні налаштування. А цього нам не потрібно.
– Так, Андрію.
– Я впораюсь, – професор знову закашлявся. – Відчуваю, що мені лишилося недовго, але ми майже закінчили. А поки що почни з того місця, на якому ми вчора зупинилися.
Чоловік з полегшенням прикрив очі й слухав продовження книги, яку дружина не встигла дописати за життя. Аманда говорила повільно, наче пригадуючи образи й слова. Розділи лилися один за одним і професор вкотре подумав, яка талановита у нього Таня. Він умів створювати роботів, охоронні системи, станції, запрограмувати будь-що, – але ніколи не міг створювати світи. Проте Андрій завжди із радістю занурювався у них щоразу, як дружина читала йому новий рукопис.
Аманда ще не ідентифікує себе Танею, але охоче пригадує її життя та звертається до професора з ніжністю, на яку тільки спроможна машина. Це немалий крок в науці, але все ж недостатній для задуму професора та його дружини.
– Аманда?
– Так, любий, – станція під'їхала ближче. Її незграбні руки-клешні звисали уздовж циліндричного тулуба.
– Ти пам'ятаєш, що було дванадцятого вересня дві тисячі сто вісімдесят другого року?
– Авжеж – твоє весілля.
– Розкажи мені про нього, Амандо.
– У той день лив сильний дощ. Ти хвилювався, бо хотів зробити день пані Тетяни незабутнім. Ваша церемонія мала б бути на задньому дворі будинку і ти розчаровано дивився, як дощ поливав стільці, сцену, арку з квітів. Тоді наречена підійшла до тебе і сказала, що цей день для неї – найулюбленіший. Ти запитав чому, а я… тобто, пані Тетяна відповіла…
– Тому, що небесна вода благословила наш шлюб, – в унісон з Амандою мовив професор. Його очі змокли.
– Гарний був день, – відповіла Аманда. – Ми були мокрі й щасливі – по-справжньому щасливі, Андрію.
– Так… – прошепотів професор, боячись видати хвилювання. Голос станції нагадав йому інший – найрідніший.
– Ти зміг? – раптом запитала станція.
Сильний вітер штовхнув хвіртку і вона, заскрипівши, знову відкрилась.
– Зміг – що?
– Дати мені життя. Змогу творити й розчинитися у багатовимірному світі. Змогу бути разом з тобою назавжди.
– Гадаю, я на вірному шляху, кохана. Залишилося оновити Пітера.
4
– Аманда мрійливо задивлялася на тонкі зелені дерева, що, наче балерини, граційно похитувалися в такт вітру. Вона, сама того не помічаючи, стискала срібний кулон, який подарував Пітер. Чи повернеться він? Чи зможе здолати ворога? – голос станції нагадував тепер голос справжньої людини. – Аманда й подумати не могла, як зміниться її життя після того, як вона покине рідний дім й відправиться до країни Снів. Вона допомогла принцесі, завела нових друзів і зустріла справжнє кохання.
Сонце от-от сховається за обрієм, а Пітер і досі не повернувся. Легенди недвозначно натякали, що ті, хто пішли у печеру Ґло і не повернулися до ночі, – назавжди залишаться в її обіймах. Раптом чиясь рука опустилася на плече Аманди й дівчина, перелякано озирнувшись, вмить заплакала від щастя. Пітер, живий і майже неушкоджений, опустився на одне коліно й простягнув хтозна-звідки взяту каблучку. "Ти вийдеш за мене, Амандо?", – мовив він. Його голос дрижав – він не знав напевне, чи згодиться дівчина. Та відповіддю йому слугував ніжний поцілунок. "Ми будемо завжди разом?" – запитала Аманда. "Завжди, моя кохана. Все життя тут і все життя там", – він вказав на небо.
Станція Аманда закінчила розповідь і поглянула на професора. Чоловік смиренно лежав, склавши за звичкою руки на грудях. Сонце настирливо пробивалося через темні штори, ковзаючи гарячими променями по підлозі.
– Як тобі, Андрію? Знаю, ти не любиш щасливі закінчення у моїх книгах, але Аманда і Пітер мали одружитися і все життя прожити разом, розумієш?
Замість відповіді у кімнаті нависла тиша. Аманда під'їхала ближче й витягнулася, щоб краще бачити професора. Їй так кортіло розповісти йому все, що було у її голові перед смертю.