По дворах пішли поліцаї, сповіщаючи про сходку на вигоні. Іван посадив на плечі Марію, Альоша — Прісинку й пішли з батьком і матір'ю на місце збору.
Як казала пізніше баба Марина: "Краще б я їх потопила малими в Салаварні". Такого горя не очікував ніхто! Поліцай зачитав списки молоді, яку мали завербувати на примусові роботи в Німеччину. Першими були Іван та Альоша Топтуни.
Марина так і впала серед вигону на суху гарячу землю. Марія й Прісинка закричали не своїми голосами: "Мамочко! Мамо!" Сини кинулися підіймати матір, а їх тягли за руки до машин поліцаї.
Десь узялася вода, якою обілляли Марину, й вона підвела враз почорніле скорбне обличчя. Німа печаль лягла на її вуста, вона хапала ротом повітря, наче викинута рибина на берег. Марина не могла мовити й слова.
Дівчатка, не розуміючи, хапали братів за ноги, кричали. Ураз підбігла чужа жінка, яка відтягла Марію й Прісинку, обійняла й відвела в бік.
А Марина билася грудьми об землю, коло неї плакав Іван.
Хлопців, як телят, повантажили в кузов — і лиш курява стала на вигоні.
Похмурі хуторяни розходилися по домівках, дядьки крутили цигарки, тихо перемовляючись між собою, жінки втирали краєчками хусток сльози.
Лиш матері квилили, як оті чайки при битій дорозі.
"Нащо я їх народила в лиху годину?" — крутилося в голові в Марини. Обійми маленьких донечок не тішили її — адже її серце вирвано, душу розпатрано, розум скаламучено, жити немає для чого.
Іван привів напівживу Марину додому, поклав на полу, укрив рядниною. Від води відмовилася, не каже ні слова.
"Хоч би не занедужала", — майнула думка в Івана.
Дівчатка принишкли в куточку, як злякані зайченята.
Раптом у двері застугоніло. Кинулася навіть Марина.
Іван поспішив до дверей і, не питаючи, хто там, відчинив.
До хати влетіла Оксана.
— Горечко яке, — запричитала прямо з дверей. — Сестричко моя, глянь на мене! Вернуться твої синочки. Ось побачиш — скоро вернуться. Я вже збігала до ворожки. Кинула вона на карти й сказала, що чекайте їх уже зовсім скоро.
— Оксано, досить тобі, помовч, Видумуєш всяке, — насварив Іван.
— А ти забув, як Ганна наворожила про повернення Степана Вовка з фінської? Забув? А як шукали Мотрі Сапачки та Грицька? І що? Повернувся, як і наворожила.
І тут Марина озвалася слабим голосом, наче із-під землі:
— Синочки мої, діточки мої! Для кого я вас на світ привела, для кого я вас ростила й колихала!
Та й залилася гіркими слізьми. За нею плакали Марія й Прісинка, Оксана ридала, затуливши лице долонями, Іван не соромився чоловічих сліз. Так і сиділи в темряві, не засвічуючи каганця, аж поки сон не зморив.
Серед ночі щось затовклося в сінях. Іван перший кинувся на гучний стукіт. До дверей — і завмер.
Іван!
Альоша!
Ці слова беззвучно вихопилися в Івана. Здавалося, що його душа вилетіла й дивиться згори на нього, його хату, на Марину і … синів.
— Батьку! Швидше впусти нас! — обшарпані, брудні хлопці вскочили прожогом у хату.
Іван стояв, як укопаний. Чи це сон? Чи мара?
Марина довго не могла дотлумати, хто то? Лише моторна Оксана миттю зачинила двері на засув і навпомацки, без каганця, завела хлопців у хатину й почала розпитувати, що та як?
Хлопці навперебій, але пошепки, розповіли, що їх, як худобу, вивезли з хутора та й повезли околишніми селами, аби дозбирати молодь — план же треба виконати. Чим більше назбирають хлопців та дівчат, тим більше привілеїв буде поліцаям. Товкло їх зіньківськими дорогами, як у мішку з камінням. Зібралася добряча компанія, вже почалися жарти й сміхи — молодь є молодь. Проїжджаючи повз троянівський ліс, машина припинила хід, бо попереду був місток через річку. Саме ту, про яку написав пізніше Григорій Тютюнник у романі "Вир". І тут Альоша миттєво зреагував і шепнув Іванові: "Стрибай!"
Тільки-но машина виїхала на місток, хлопці стрибнули в обидва боки в річку. Лише бризки полетіли. На кузові щось кричали, машина за містком набрала ходу, а Іван та Альоша завмерли в очереті. Так і сиділи у воді, поки не стемніло. Змерзли, цокотіли зубами, а не вилазили з річки.
— Іване, як повернуться по нас — я не дамся в руки німцям. Попливу до того місця, де найбільший вир. І хай мене вода прийме! — гаряче зашепотів Альоша.
— І я з тобою! Не кидай мене! Клянися, що будемо завжди вдвох, — просив Іван, тремтячи всім тілом.
Так і склалося життя моїх дядьків: завжди разом, завжди удвох.
На каторзі в Німеччині, бо забрано їх удруге.
Поліцаї помітили пропажу, перевірили списки й повернулися на Хлопчівку по Топтунів. Забрали їх на каторгу після побоїв, але несильних, бо німцям потрібна була молода робоча сила.
Після війни з Німеччини зразу на відбудову Донбасу. Разом.
Оселилися в одному місті. Працювали в одній шахті.
Зустрічали свята разом, тепер уже з родинами.
Проводили в останню дорогу матір і батька. Також разом.
-Тітко Маріє, коли ми поїдемо до дядьків Івана й Альоші? — на другий день нашого перебування в Тарасівці запитала я.
— От вам не сидиться. Тільки з автобуса і знову давай в дорогу. Відпочиньте, товкущі, — просить тітка.
Зазвичай вона говорить жахливим суржиком, але з нашим приїздом перелаштовувалася на українську.
— Поїдемо в неділю, може, не так жарко буде, — загадує вона.
А ми з сестрою вже будуємо плани: устаємо раніше, ніж звичайно, бо до зупинки на трасі треба йти хвилин 20, дочекаємося автобуса на Комунарськ, там можна буде заскочити в магазин. Наступним рейсом — на Зимогір'я.
— Валю, ти б із зав'язаними очима доїхала до Зимогір'я, — сміється тітка.
Вона знає про мою пристрасть до всіляких поїздок.
Ще рік, і ми з сестрою самі будемо їздити в Зимогір'я, у Ворошиловград. А що там? Вийшов на автобусну, глянув на рейс на табличці — і вперед!
Дорога до дядьків не така вже й довга, але має дві пересадки, тому тітка самих нас не відпускає в таку даль.
Старий ЛАЗ довго сунеться дорогою, чмихає, як старий дід, гуркотить, гарчить. Крізь дірки на стелі набивається придорожня пилюка, осідає на обличчі, на одязі тонким шаром. У салоні спекотно. Люк не тримається купи, торохкотить і зачиняється назад з голосним стукотом. Старці та й годі! А ще шахтарський край — заможний та щедрий! У салоні душно, не дуже приємні запахи огортають і тривожать. Пахне чимось чужим, не нашим, полтавським. Повітря застояне, бо немає ні протягу, ні вітерцю.
Пасажири переважно — шахтарі, які їдуть з роботи чи на роботу.
Їхні обличчя здаються засмаглими через вугільну пилюку, яка в'їлася в кожну зморшку. Очі наче підведені чорним олівцем.
— Дивися, у них очі нафарбовані, — шепоче сестра.
— Тю, — дивуюся я. — Я такого й не бачила. Дивно якось виглядає. Чого б це дядьки та очі підводили?
Не встигла я закінчити фразу, як хлопці почули наш шепіт й зареготали, тільки зуби забіліли. А нам так стало соромно, що хоч вискакуй з автобуса. От дурепи, аби тільки язиком плескати та витрішки продавати!
Ще з пів години такого колихання — і ми в Зимогір'ї. Виходимо на першій зупинці, обтрушуємо одяг від пилу. Мої білі гольфи стали сірими, то я їх стягую з ніг і ховаю в тітчину сумку. Тітка Марія поправляє квітчасту сукню, знімає з голови вчетверо складену хустку, струшує, знову складає і обв'язує нею голову, наче стрічкою.
— Ходімо, дівчата, бо нам зразу треба до Івана, потім до Альоші, а тоді успіти на вечірній автобус, — підганяє тітка.
Сонце піднімається все вище, стає занадто спекотно. Це вам не Полтавщина, де можна сховатися від спеки під кожним деревом. Убогі акації, що ростуть обабіч дороги, врятують хіба горобця.
Ще кілька хвилин — і ми в провулку Спортивному. Ось і будинок дядька Івана, великий, на два господарі. Ворота високі, залізні, так просто й не влізеш до двору. Видно, що живуть тут люди заможні.
Тітка Марія зацокала клямкою на хвіртці. Першою обізвалася собака, гучно сповіщаючи господарів про прихід гостей. За нею — почувся жіночий голос: "Біжу! Біжу! У будку, Барс!"
Це — Марія Трохимівна, дружина дядька Івана, наша дядина.
— Трохимовна, це Маша (тут уже Марія стала Машею) з Тарасовки (не з Тарасівки). Я із Свєтиними (друге ім'я моєї мами) дівчатами приїхала, — озвалася на голос тітка Марія.
— Маша! Дівчатка! Заходьте у двір! — швидко зацокотіла Трохимівна, впускаючи нас. Маленька, худенька, моторна, вона швидко замкнула хвіртку й повернулася до нас, обійняла по черзі тітку, Олю, потім мене, поцілувала в обидві щоки, примовляючи:
— Повиростали дівчата, повиростали. Гарні які полтавочки!
Тулила нас до себе, наче пригортала свій рідний край, який покинула в кінці сорокових і навіки оселилася на чужині, серед степів, спеки й акацій.
— Пішли в будинок, у холодочок. Там і Іван Іванович, — так Трохимівна називала свого чоловіка.
Двері в будинку були відчинені. Над порогом розстилався виноград, який робив гарний затінок.
— Ваня, дивися, хто приїхав. Маша із Свєтиними дівчатами! — попереджаючи наш прихід, загукала Марія Трохимівна. — Ми такі раді, що ви заїхали до нас. Ваня все й згадує про вас, йому часто хочеться поїхати на Хлопчівку, на могили батьків. Але ж серце…
Марія Трохимівна зітхає.
У кімнаті було затемно після надвору, але очі швидко звикли, й ми помітили постать дядька Івана. Він сидів у кріслі, товстий, великий, увесь якийсь білий: і волосся сиве, і обличчя бліде та повне, і руки в колишнього шахтаря вже відмилися на пенсії.
— Ось які ви мої племінниці, — зареготав дядько Іван.
І я зауважила, що він дуже схожий з тіткою Марією.
— Ану йдіть до мене ближче, я на вас хоч роздивлюся, мої полтавочки! — голос дядька Івана лунав, як із бочки. Точно, як у тітки Марії. Значить, взуттєва фабрика тут ні при чому.
— Еее, Валя, як сваха Галька Кашубиха! Та й Свєтчине щось є! А Оля — то Ніколай (чого не Микола?). Що він там? П'є?
— А що йому робити? — замість нас відповіла тітка Марія, яка знала цю ситуацію із листів від мами. — П'є! І каже: пив, п'ю і пити буду.
— Якби ближче, то я б його напоїв! — пригрозився дядько Іван. Думаю, батькові в черговий раз гикнулося.
— Ну розказуйте, дівчата, як там мама? — починав розпитувати дядько, а Марія Трохимівна носила на стіл смачні страви.
Ми всілися зручненько на м'якому дивані й розповідали, відповідали на питання, а самі вже поглядали на стіл. Чого там тільки не було!
Ми вже знали, що старший син дядька Івана, а наш двоюрідний брат Микола — великий начальник, директор шахти, має гарні статки, багато грошей і може дозволити собі й своїй родині всякі делікатеси, які нам, жителям Полтавщини, й не снилися.
— Іване, досить морити дівчат голодом та балачками, давайте до столу, — втрутилася Марія Трохимівна.
— Обідайте, бо ви вже давно в дорозі.
— Ми трошки, бо потім підемо до Альоші, — зауважила тітка Марія.
— Ото не видумуйте, навіщо я скільки наготувала.