Іван, Альоша і Марія…
Саме так називала моя мама своїх старших братів і сестру.
Івана й Марію — завжди повним ім'ям, а Олексія — тільки Альошою, наче молодшого за себе, а не старшого на 13 років брата. І в цьому відчувалася особлива любов до нього, адже й схожі між собою були мама й Альоша, а Іван і Марія — як дві краплі води різницею у 13 років.
— Валю, ви ж як будете в тітки Марії, то з'їздіть обов'язково в Зімагор'є (так мама казала на Зимогір'я) до Івана й Альоші. Та передавайте їм привіт од нас із батьком. Хай не забувають нас, приїжджають у гості, — просила мама, саджаючи нас із сестрою в автобус "Полтава-Ворошиловград", і додавала тихенько: — Господи, як я за ними всіма сумую. Сама тут, ні рідного, ні вірного, тільки оті габелки безтолкові.
Потім вона тикала водієві десять карбованців, аби приглядав за нами, щоб ми не згубилися десь у Харкові чи Слов'янську, бо там були найдовші зупинки: хтозна, куди нам, дванадцятилітній Вальці та на три роки молодшій Олі, заманулося б гунути.
Потім ще приказувала про "кров'ятину", тобто гени, які успадкував наш батько, про своє сирітство. Ми знали ту "пісню" напам'ять. Головне, що вона була правдива, без жодного вигаданого рядка. Таким уже було мамине життя.
— Так, а де наші полтавські дівчата? — повертаючись у водійському кріслі, гукав углиб салону шофер міжобласного автобуса. — Тут? Тоді рушаємо.
Ми прилипали носами до вікна й махали руками мамі, яка чекала, доки автобус від'їде від платформи й бігла на роботу в контору.
А перед нами розстилалася довга дорога майже в 500 кілометрів довжиною та 10 годин в часовому еквіваленті степами Харківщини, Донеччини та Ворошиловградщини.
Тітка Марія вже знала, що приїдуть її племінниці, тому заздалегідь купувала щось смачненьке в місцевому магазині, повідомляючи, що скоро прибудуть її дівчата з Полтави, хоч ми були й не з Полтави, а з області, але про нас там усі знали, як про мешканок обласного центру.
Напевно, сама його назва навівала особливий пієтет на шахтарів, їхніх дружин та дітей, бо вони з якимось завмиранням дивилися на нас, інколи боячись першими заговорити. А коли й говорили, то так уже старалися вимовляти слова українською, чудно перекручуючи їх.
— Дєвчатка, шчьо вам прадать? — питала продавчиня в продмазі.
— Зважте, будь ласка, пів кілограма горішків у цукрі, — з виглядом принцеси Монако відповідала я.
— Гарєшков у цукрє? У сахарє? — губилася жінка потойбіч прилавку.
— Горішків у цукрі, — я стояла на своєму.
Уся черга в цей час німіла. Ті, хто стояв іззаду, повитягували шиї, аби чути нашу розмову.
Продавчиня з гордістю, що долучилася до глибин щирої та солов'їної, зважувала півкіла горішків і подавала пакетик мені. Наступного дня вона говорила тітці Марії:
— Цьоця Маша, ваші дєвачкі так красіва гаворять па-укрАінскі.
На що тітка не могла змовчати:
— Наші дєвочки ще й танцюють, і співають, і на домрах грають. Ото що значить Полтава, а не оці шахти...!
Тітка ще й розводила артистично навкруги руками, мов би шахти тут стояли на кожному кроці.
Заперечити продавчиня не могла, бо шахти справді були вонючі, запилюжені вугільними відходами, чорніші святої землі. Хоч і годували місцеве населення, бо іншої роботи тут не передбачалося...
Ті, хто спускався під землю, мав чорні від вугільного пилу, потріскані руки, чорні розводи під очима й якусь особливу печать на обличчі. От шахтаря не сплутаєш ні з ким. Напевно, такими були люди, які бували під землю й бачили те, що пересічній людині було не до снаги.
Такими були й мої дядьки Іван та Альоша, чоловік тітки Марії — Льонька. Сама вона довгий час працювала на взуттєвій фабриці у Ворошиловграді, тому мала гучний грубий голос, натренований і командирський, бо багато років пробувала перекричати станки, на яких робітниці в сірих хустинках і таких же халатах шили взуття.
Іван, Альоша і Марія…
Корінні полтавці, з діда-прадіда селяни-землероби, лягли в тверду землю луганських степів. У таку твердющу, що навіть ями на цвинтарі копали не лопатами, а товкли кайлами, пробивали ломами, аби лиш люди знайшли свій останній прихисток і впокоїлися на тому світі.
А починалося все на хуторі Хлопчівка, що за кількадесят кілометрів від Зінькова, на північному сході Полтавщини.
— Іване, Альошо, а йдіть — но сюди, — гукала мати. — От уже вітрогони та шибайлоголови, нічим не заженеш додому. Скрізь устигнуть: і гусей вигнати, і овець випасти, і дров принести до повітки, і випатрати ятері в Салаварні…
— Гарні наші хлопці, он тільки глянь, Марино, — батько Іван Харлампійович, по вуличному Харлак, усміхався у вуса.
Альоша був як дві краплі води схожий на нього: довгообразий, з красивим рівним носом, чорними бровами. У свої 12 вирізнявся поміж однолітків спритністю й розумом, швидкий та беручкий до роботи. Іван той був повільніший, якийсь завалькуватіший. Точно, як мати: круглолиций та блідий, тіло м'яке та гладеньке, без жодної цяточки. Коли померла баба Марина, лікарка, яка прийшла на виклик, зауважила, що не бачила такого чистого та білого тіла в сімдесятирічної жінки.
Видно, що Іван у старшому віці буде схильний до повноти. Так і сталося. Часто потім Іван казав: "Не так страшна випивка, як закуска. Вип'єш сто грамів, а з'їси півкіла. Ото й вага зайва з'являється".
Харлакови хлопці вродилися на славу. Народжені один за одним, завжди трималися купи, як голка з ниткою. У ліс по хвою вдвох, овець заганяти — удвох, на вигін чи на річку купатися — тільки разом.
І здавалося б, ніщо не порушить цю ідилію.
Страшний 32-ій рік застав їх зненацька. Комори повні збіжжя: батько й мати були неледачі, дбали, як могли. Скрині повні всякого добра: чоботи, кожухи, хустки, полотно.. А повітки повні худоби: кози, корова, телята, вівці, усяке птаство.. І знайшлася підла душа, яка донесла на Йвана Харлака, який разом із Мариною своїми пучками дбав день і ніч. Явився "буксір", який мав на меті розкуркулити середняка. Вигребли все до канцура з комори, скрині, повітки, а родину вигнали на цвинтар поміж могил.
Першу ніч Іван та Альоша спали біля невідомої могили. Мати обійняла своїх синочків та плакала гіркими сльозами за добром, яке тепер жертимуть "совіти". Плакала, тужила тихенько в спину Івана й задрімала. Кинулася від голосного шепоту:
— Марино, агов! Де ви? — поміж могил під місячним сяйвом блукала тонка постать. — Де ви є? Обізвіться! Свої!
Марина почула голос молодшої на 15 років сестри Оксани. От відчайдуха! І не побоялася прибігти за декілька кілометрів на хутір. Видно, люди переказали, що сталося з Харлаками.
— Оксаночко, ми тут, — зажебоніла Марина. — Ось ми..
Щоб не здіймати зайвого шуму, Оксана бігла поміж могил, як білка. Невелика на зріст, у свої 17 здавалася підлітком, тому її часто плутали з дитиною й не виганяли на примусові роботи приїжджі "осавули".
— А де Йван і Альоша? — перше питання про племінників.
— Заснули. Втомилися мої синочки. А батька забрали в село. — Марина залилася гарячими сльозами. — Що буде? Ой що ж буде?
— Ходімо до нас. Буди хлопців. Куди це годиться — спати на кладовищі?
— А як прийдуть зранку, а нас немає? Що тоді буде. Ще Йвана вб'ють?
— Не вб'ють. Буди хлопців.
Марина розколошкала сонних синів, помогла їм стати на ноги, підняла ряднину, на якій вони спали. Пригнувшись, посунула скорбна процесія на Дейкалівку. Поки дійшли, померзли вкрай, тому хлопці й бігли, і стрибали. Зовсім проснувшись, почали піджартовувати зі старшою на 5 років Оксаною. То вони відбіжать вперед, а тітка женеться за ними, то навпаки. Мати просила, аби тільки не сміялися голосно та не кричали. Дорога йшла через ліс, де водилися вовки. Та вовки їм були не страшні, бо страшнішими були двоногі звірі.
Залишок ночі хлопці провели у скрині в Марининої матері, сама ж Марина, одягнувши теплий одяг, сиділа в повітці, вичікуючи непроханих гостей, які б шукали їх на кладовищі, а потім навідалися б і в село.
Сиділа та й заснула. І сниться Марині, що з пагорка спускається до неї Іван, її чоловік, та й гукає: "Ходімо вже додому! Пора в піч борщ наставляти та хліб учиняти!"
І так вона чула той голос, наче насправді. Хоче прокинутися, та не може.
А Іван уже зовсім близько. Торкає її рукою, гукає..Аж кинулася й злякалася!
Глядь — над нею стоїть її Іван! Закліпала злякано Марина — чи не мана?
— Ходімо додому, Марино, — лагідно каже Іван. — Он і хлопців уже побудив.
Що там було в тій конторі, вона не дізналася ніколи, але відпустили Івана, віддали трохи збіжжя та козу. Так і перетягли вони до весни 33-го.
Хлопці підростали на славу. Он які високі та гінкі, як дубочки. А жалкі — серце рветься на шматки, коли подумаєш, яка їх доля чекає. Інколи й лаяла за непослух, але потім обіймала та жалувала, бо наче відчувало материне серце розлуку до самої смерти.
Тішилися Іван і Марина синами, а в 36-му піймали в капусті Марію, у 38 —му принесли лелеки — Прісинку.
— Бабо Оксано, ну ти ж і чудна! У самої он яке гарне ім'я, а мою маму назвала Прісиною, — дивувалася часто я.
— Еге, що ти розумієш, Валянтіна Ніколайовна. Подруга була в мене Єфросинія, Пріся. Така подруга!! Закадична! І не стало. От так — як і не було. А пам'ять залишилася. Ото ж тільки у Івана й Марини народилася друга дівчинка, я тут як тут, малу в хустку — і до батюшки в Троянівку. Батюшка, мовляв, гляньте у святцях, яке мення припадає на 25 травня. А тоді — тиць йому сальця та яєчок, і кажу, запишіть Прісиною. Батюшці що? Помастив руку, і готово!
— Чого ж ви тітку Марію Прісиною не назвали?
— Хватить! Багато знатимеш — скоро стара станеш, — у баби Оксана примовка була на всі випадки життя.
І "Валянтіна Ніколайовна" замовкала: боялася швидко постаріти.
А Іван та Альоша раділи своїм сестричкам, як підросли, то носили їх на плечах, грали у вершників та коней…
Родина Харлака була дуже дружною. Хоча всі родини на хуторі Хлопчівка були такими: хазяйновитими, доладніми, заможними. А що працьовиті були, то аж страшно. Не раз, і не двічі поглядали заздрісним оком колгоспники на добро хуторян, але лізти не лізли, бо навкруги непрохідний ліс із вовками. Чого доброго ще нападе на коня чи на людину, тому остерігалися втручатися в розмірене життя хлопчівців.
А німці не побоялися…
Уже у вересні 41-го загуркотіли перші вантажівки на околицях хутора.