Не інакше, як Ганна Лаврентійовна звали. Хоч "похрестить" було всіх посполитих і на вулиці, і на Поляну дістане, як піде до Цихмистрихи.
Ото вже вогонь, а не баба.
Не встигла я й головоньку свою десь притулити, аж чую дід вертається з риби — хвіртка заскрипіла. Назустріч, як закон, — баба Галя.
— Ну шо? Є? — така собі бабина преамбула.
— Є. Трохи, — стиха бурмоче дід.
— А я казала — не бери з собою Вальку, бо ото, видно, товклося там та галапірувало, як ненормальне, всю рибу порозгонило, — основна частина промови.
— Хватит, Галка, цит. Не кричи, — просить по-доброму дід Микола.
— Шо хватить? Шо ти мені рота затикаєш? Порозпускалися, управи на вас немає. Уже й слова їм не скажи. Ота (це я) гасає по селу зарані, як оглашенна, людей лякає, той (дід) рота затикає. Ось як здохну, то взнаєте. Будете творити, шо хочете!
Так, якщо про "здохну", то це кульмінація.
На сцену із галіреї зі слізьми вискакую я:
— Ба, не вмирай, прошу тебе!
— Ага, смерти моєї ждете не дождетеся? Нічого взнаєте! — кругле бабине обличчя червоніє, ніздрі роздимаються, ось-ось, здається, з них повалить дим. — Іди, поки я не взяла лозину та не почухала нижче спини.
Після цих слів я хапаюся за клямку дверей і вскакую назад до хати. Назустріч мені, почувши бабину сюїту, летить сестра. З розгону ми б'ємося одна об одну лобами, кричимо, падаємо в сінях і ревемо в один голос.
— Де воно візьметься на мою голову? На Чутову, к такій-то матері! — баба робить висновок, розвертається і йде в кухню.
— Галка гамна, — плює їй у спину дід і, зогнувшись, дрібушить до казаматки, ускакує туди й зачиняє двері на гачок.
Баба червона, з витріщеними очима, зціпленими зубами, оглядається на діда, б'є кулаком об кулак: останнє слово не за нею! Чорт би його побрав того Миколу з його "Галка гамна".
Два слова, а такі прикладні!
Ми з сестрою підводимося у тісних сінях, перелазимо через поріг у галірею. Там уже можна розпрямитися на повний зріст.
— Поїхали додому, — крізь сльози просить сестра. — Я хочу до мамки.
Їй усього сім, вона не така бідова, як я, слаба та худенька, при кожній нагоді плаче.
— Пішли зберемо сумки й у три поїдемо, — я налаштована рішуче.
Що там збирати? Пара одежин та босоніжки — ось усі наші наряди.
Зібралися, але до автобуса ще довго. Залізли на ліжко, укрилися ковдрою, обійнялися й лежимо, прислухаючись до стуку "ходиків".
І раптом ця ідилію порушує шаркання ніг із сусідньої кімнати. Занавіски відхиляються і виходить пряма та висока, як тополя, зі згорбленим носом та тонкими губами прабаба. Ну викапаний наш батько, а її улюбленець Колько.
— Куди ото манатки позбирали? — як кажуть, "ні драсті, ні до свідання".
— Додому, — несміливо відповідаю я.
— Шо вам тут уже не таке? Га? — ціпок у її руках аж затремтів, і мені здалося, що йому страх як схотілося потанцювати на моїй спині — диви, вона ще й суперечить.
— Усе так. Нам до школи треба скупитися, — на ходу придумую я.
— До школи… А Галька зна? — прискалившись, питає прабаба.
Я не знаю, що й відповісти. Мене рятує сестра, яка заводить нашу спільну пісню: "Я хочу до мамки-и-и-и-и-и!" Сльози линули в неї з очей градом. Баба аж злякалася такого реву.
— Та їдьте ви з богом до своєї мамки! Хто вас тут держить? Кому ви тут нужні? — баба зрозуміла, що бовкнула зайве й, стукаючи ціпком об підлогу, поспішила покинути сцену.
Ми ревли з сестрою в один голос. Це була наша рятівна паличка.
Раптом грюкнули двері — у хату влетіла баба Галька.
— Ви мене кончите! Шоб на три були на автобузній — і паняйте на Чутову! Нате руб на білєт, руб на канхвети — хватить з вас!
Німа сцена.
Звісно, на автобус нас провів дід. Наловлену рибу переклав у каструлі кропивою, обв'язав шпагатом каструлю з кришкою, щоб не торохкотіло.
— Окуратно, Валька, неси. Воно не важке, — упівголоса наказав-попросив дід. — Передавайте привіт мамці й папці. Не сердіться на бабу.
Я обняла діда. Я, десятирічна, була майже в один зріст із ним. Від нього пахло тютюном, рибою, дешевим одеколоном і чимось таким далеким і рідним.
Я не знала, що то була наша остання зустріч із дідом Миколою — Насреддіном.
На початку вересня, посеред уроків, по мене приїхав у школу на велосипеді батько, аби забрати додому:
— Дід Микола помер. Завтра ховатимуть.
Я ніколи не бачила свого батька таким розгубленим, а вдома він плакав, як дитина.
Я ж не знала, що й робити: плакати чи ні? Бо я плакала тільки тоді, коли сумувала за мамою. Плакати за кимось іншим для мене означало зрадити найріднішу людину.
Тому новина про смерть діда Миколи мене засмутила, але сліз я не лила.
Ми вдвох із батьком поїхали в село вечірнім автобусом. До самого бабиного двору йшли мовчки, батько курив одну цигарку за іншою. Здалося, наче він постарів років на десять. Смерть молодшого брата два роки тому підкосила всю родину, а тепер ось і дід.
Хвіртка у двір була відчинена. На лавці біля колодязя сиділа баба Галя в чорній хустці та ще декілька бабів. Побачивши сина, баба простягла йому назустріч руки й заголосила:
— Колько! Немає батька! Ой, немає! Та Миколо, та на кого ж ти мене покинув!
Баба в унісон своїм словам захиталася зі сторони в сторону, як маятник, схопилася руками за голову. Батько підійшов ближче до своєї матері, нахилився й обійняв. Вона важко встала на ноги й аж звісилася на сина. Висока й дебела, вона чи не вдвічі була більша за свого сина. Батько аж заточився від її ваги.
— Ой, батьку, батьку! Та чого ти так рано пішов! Видно, Гриша тебе погукав! (Гриша — це молодший син).
Далі баба плакала й причитала, але я не слухала, бо окрутнулася навколо себе й, підстрибуючи, поквапилася на вулицю. Там мене вже чекали Люда й Лєнка. Ми довго сиділи за двором на лавці. Дівчата мене розпитували, що там у Чутові, які уроки нам задають у школі, чи й досі ходжу в музичну… Тем для розмов було багато, ми всі були охочі до балаканини, але в найцікавіший момент у мене забурчало в животі — я згадала, що їла останній раз удома годині о п'ятнадцятій. Та й що я там їла, як мама була на роботі, а я таке, похапцем, як ота коза-дереза: вхопила та й побігла.
Тому вечірні посиденьки з дівчатами довелося перервати та йти вечеряти.
У кухні за столом сиділи баба, прабаба, батько й бабині куми. Баба плакала, прабаба мовчала, міцно зціпивши губи, усі інші пили за "упокой душі Миколи Абрашіти" та "за здравіє всіх нині живущих". Коли я зайшла до кухні, усі злякано стрепенулися, ледве чарки не покидали.
— Хух, — озвалася баба. — Де ти ходиш? Іди вечеряти. Ось пироги, риба…
І як заголосить:
— Хто ж нам рибку ловитиме, Миколо? Хто ж нам рибку носитиме, батьку?
— Хватить, Галько, — твердо сказала прабаба. — Хай люди повечеряють, розпустила тут…
— Мовчіть, мамо. Ви ніколи не любили Миколу, він вам усе не такий був, то низький зростом, то негарний, то татарин.
— Мамо, бабо, — втрутився батько, — зараз не час сваритися!
Замовкли. Тільки цокіт ложок об миски.
Я наїлася від пуза й пішла в хату.
У передній кімнаті на широкому бабиному ліжку було розстелено, і я, не звертаючи ні на що уваги, залізла під ковдру й швидко задрімала.
Кинулася не знаю о котрій годині. У вікнах — темінь. Коло мене ні баби, ні батька.
Тільки якесь сяйво незрозуміле в кімнаті. Ззаду справа за ліжком двері в залу, звідти тягне димком од свічок. Де вони там взялися, подумалося, хто їх запалив?
Тихенько устаю з ліжка і в двері… А там — труна з дідом…
Навколо запалені свічки, сяйво від яких піднімається аж до стелі.
Від жаху я бахнула дверима в залу так, аж здригнувся одвірок, вискочила в галірею, звідти через сіни надвір.
У кухні світилося. Я туди. Влітаю, як оглашенна. За столом сидять всі ті ж персонажі. Посоловілими очима дивляться на мене, як на примару.
— Д-доцю, ти чого? — батько перший озвався до мене. Язик у нього вже трохи заплітався.
— Там, там, дід Микола…
— Шо, може, встав? — басом прогудів лисий Андруша, якому що похорон, що весілля, аби було смачно поїсти.
І тут уся кухня наповнилася сміхом, гучним, заливистим, нестримним, яким можуть сміятися тільки українці зі свого лиха, горя та біди.
Лише прабаба сиділа, як Мати Божа, печальним поглядом заглиблена у себе, довгообраза та строга.