Тому що все, до чого торкалися ці нелюди, має запах гнилий. Вчора одна літня пані відмовилася повторювати, що вони великі. Три здорові мужики її розділили і залишили на вулиці та прив'язали до дерева, заборонивши комусь підходити до неї, щоб допомогти. Три години вона роздягнена простояла на подвір'ї і тільки голосно повторювала: "Не підходьте до мене, мої рідні. Не наражайте себе на небезпеку. Будь ласка! У нас ще буде з Вами дуже багато справ... Потім!".
І ще. Вони крадуть. Вони крадуть усе. Мені навіть складно вигадати, що вони не крадуть. Ми ніколи не бачили крадіжок у таких параноїдальних масштабах. Починаючи від дитячих іграшок і закінчуючи ящиком овочів, що підгнили. Вони бояться, бо партизани у місті постійно розклеюють листівки. Наші листівки зі швейцарською символікою. Ми чекаємо на наших. І коли вони будуть близько, то ми голими руками та зубами розправлятимемося з нечистістю. Вони це відчувають. Тож поспішають.
А ми зачекаємо. Дасть Бог, дочекаємося... Зчепимо зуби, стиснемо кулаки до оніміння в пальцях і чекатимемо, попри сльози, що душать, попри приниження, розпач безпорадності та біль, що груди роздирає зсередини. Тому що нам є заради чого чекати. А потім митимемо місто. Довго.
А поки кінець навіть і не проглядається...
* * *
"Ми завдаватимемо ударів виключно по військовій інфраструктурі. Мирним жителям нічого боятися" — йшлося у заяві німців. Першим із таких військових об'єктів у нашому місті виявилася школа, потім – лікарня імені святої Ганни, потім ще – велика котельня та багатоповерховий будинок навпроти неї, внаслідок чого половина міста опинилася без опалення при температурі повітря близько нуля градусів удень та мінус 3 – 4 градуси вночі. Про випадкових загиблих я вже мовчу.
"Це – не війна, а спеціальна військова операція, яка має на меті звільнення братнього швейцарського народу від влади американської маріонеткової кліки на чолі з єврейськими банкірами Уолл-Стріт" — мовилося далі у тій самій заяві. Ідіотські недолугі виправдання німецької пропаганди, що нагадували спробу 80-річного дідуся трахнути 20-річну шльондру – намагання зіграти на більярді шматком мотузки – смішні, відразливі та жалюгідні одночасно. Велика Вітчизняна Спецоперація, стерво!
"Німецька армія не вбиває і не катує цивільне населення, все це – зразки ворожої пропаганди хунти франко-швейцарських націоналістів, провокації та наклеп, що їх розповсюджують у тому числі іноземні агенти із недружніх країн – США, Великобританії та СРСР. Вермахт лише захищається при спробах атакувати, солдати відкривають вогонь лише у відповідь" — продовжували вони. Воїни Ірода не вбивали немовлят. Пилат не розпинав Христа. Все це – провокація та наклеп. Євангелісти, які розповсюджують завідомо неправдиву інформацію – іноземні агенти з недружньої Юдеї.
"Братній швейцарський німецькомовний народ страждає під гнітом франкомовної меншості, яка нав'язує йому свої цінності та дискримінує німецьку мову, а отже наша місія та священний обов'язок – захистити його" — надривалася геббельсівська пропаганда з кожної праски.
З останнім й насправді були деякі проблеми. Після приходу нацистів до влади урядові кола Конфедерації дійсно почалии відчутний дрейф у бік більшої прихильності до франкомовного заходу перед німецькомовним сходом. Поступово всі ключові державні пости зайняли вихідці з Женеви та її околиць й розпочали хвилю "галізації" – впровадження французької мови та культури як домінуючої з одночасним опльовуванням та дискредитацією мови та культури німецької, вбачаючи в останній пряму загрозу. Дурнувата та несправедлива політика, м'яко кажучи. І з нею суттєво перегнули палку. Й, врешті-решт, догралися.
Усі, хто вважали галізацію помилковою, миттєво таврувалися як "агенти Гітлера", "рупор НСДАП", "гучномовець ворога" "рука Берліна", "нога Берліна" тощо (не геть безпідставно, та руку Берліна у Федеральних зборах вони помічали, а сраку Парижа у кріслі Федерального канцлера – чомусь ні!), німецьку мову позбавили державного статусу, викинули із системи освіти, перешкоджали виданню книг і журналів, радіомовленню. Німецькомовний швейцарець у жодному разі не міг вважатися патріотом – ні! Він – виключно "манкурт", "онімеччиний міщанин, що забув власне коріння", а то й взагалі "потенційний зрадник". До цього додалися й релігійні чвари, бо франкомовні кальвіністи оголосили німецькомовних лютеран "єретиками".
Як давно відомо, молох репресій не в змозі зупинити сам себе, все завжди йде по наростаючій. Вбили відомого німецькомовного письменника. За книжку. Іншого кинули до в'язниці. Третього змусили емігрувати. Репресували журналістів і акторів. Закрили більшість східних газет та радіостанцій, а ті, що вціліли, були силоміць переведені на французьку мову. Країну охопив справжній психоз, агенти Берліна ввижалися нашим професійним patriotes conscients18 під кожним кущем. Про численні псевдоісторичні підробки та фальсифікації, що їх цілоспрямовано вводили до шкільної програми, годі вже казати: у цій фантастичній версії історії франкомовні швейцарці завжди добрі, мудрі та хоробрі, вони винайшли усе на світі та отримали безліч неіснуючих перемог у неіснуючих битвах проти "онімеччиних покручів", котрі, звісно, боягузливі та водночас жорстоко-криваві, дурні та ні на що не здатні, чинили опір окультуренню виключно через свою дикість та вроджену мерзенність. Гірше за них на світі можуть бути хіба що німці та Німеччина. Німеччина "шістсот років тільки того й прагнула, щоб поневолити та знищити нас". Дарма, що "поневолити" та "знищити" – то геть зовсім різні поняття. Дарма, що шістсот років тому ніякої Німеччини не існувало в природі. І триста. І двісті. Аж до 1871 року19. Німеччина винна в усьому – від падіння Карфагена до землетрусу в Аргентині.
Таке ставлення не могло не викликати у відповідь хвилю обурення та протидії, що подекуди межував із саботажем. Долучився до ціє ганебної справи, яка тоді видавалася стовідсотково шляхетною, і я, бо мене пекла кричуща несправедливість. Є такий тип людей – лицарі ідеї, що добровільно, за покликом совісті готові кинутися на танк із ножем, сприймаючи цю самопожертву як єдино можливий варіант залишитися порядною людиною та не поступитися сумлінням і принципами. То – не про гроші, то – про ідеали. А ідеали, як відомо, іноді можуть виявлятися хибними.
Я писав обурені статті у напівпідпільному німецькомовному бернському журналі, висміюючи та розвінчуючи недолугість провінційного франко-швейцарського націоналізму. За одну з них, що вийшла минулого року під назвою "Катехізис хуторянського недо-Райху", я навіть отримав винагороду від "Фонду культури" Райхсміністерства народної освіти. Що ж, якщо завтра чи післязавтра за мною прийде поліція або сусіди влаштують суд лінча, ви принаймні знатимете, за що... Чи був я ретранслятором геббельсівських наративів? Водночас і так, і ні. Я щиро вірив у їхні аргументи, які на той момент здавались мені логічними та абсолютно очевидними. Поклавши руку на серце, зізнаюся, що деякі з цих аргументів і тез здаються мені логічними й зараз, проте зараз вся їхня промовистість не проникає більше в мою душу. Мозок все ще за інерцією вважає їх розумними, але душа не сприймає. Чому? Бо душу омили кров'ю. Нашою кров'ю. Кров – важка субстанція, бо вона ламає душі, котрі потім так до кінця і не зможуть правильно зростися, і людина назавжди залишається духовних інвалідом. Друге місце за травматичністю після зрадженого кохання, котре ти також видираєш із душі разом із мясом.
Ми чекали на визволителів, в прийшли окупанти. Вони – апокаліптичний звір із Одкровення Івона Богослова. Іноді мені здається, що то – той самий звір, якого наші "патріоти" спочатку самі створили у власній хворобливій уяві, та раптом він ожив, немов гомункулус із горщика, на накинувся на свого творця. Але тепер той звір існує. Тепер він є, і дійсно є абсолютним пекельним злом. Він жахає та нищить. І я проклинаю його! Проклинаю усіми фібрами душі, хоча ще донедавна щиро співчував та симпатизував йому. Кров змила усе. Наша кров. Бодай їм захлинутися нею!
Коли стається убивство – то поліція у першу чергу шукає мотив, а за мотивом знаходить убивцю. Навіть якщо убивця і не втікає – то мотив все одно з'ясовують, бо це основа розслідування справи. Практично усі убивства відбуваються з ясних мотивів, котрі можна осмислити – грабіж, ревнощі, побутові скандали у нетверезому стані, убиство з необережності та інші. Гірше – коли очевидного мотиву нема, а убивця психічно здоровий. Така ситуація вводить слідчих у ступор і зазвичай таких убивць називають маніяками.
Німці місяць підряд убивають нас і калічать у величезних кількостях і з шокуючою жорстокістю, але чітко сформульованого мотиву на це не мають. Вони насправді не претендують на наші скромні території, бо мають удосталь своїх і навіть на них подекуди не можуть навести лад. Вони крадуть наші ресурси не тому, що вони їм потрібні, а для того, щоб їх, ресурсів, не мали ми. Не могли його продати і отримати гроші. Країні, яка за день заробляє мільярд марок на експорті кращих у світі машин, не потрібні сир та шоколад – вона може собі їх купити скільки захоче. Німці з маніакальною завзятістю убивають, гвалтують, крадуть, руйнуть і завдають якнайбільшої шкоди не маючи жодного притомного пояснення, навіщо вони це коять.
Ця війна – не за ресурси, не за території, не за вплив, не за власну безпеку. Це навіть не війна, а просто невмотивований напад колективного маніяка, який раптом витягнув кулемет у людному місці і почав розстрілювати всіх навколо. Ця війна – це напад оскаженілого собаки, якого всі хвалили за бійцівські якості, а він раптом напав і загриз насмерть дитину. І таких собак вже не садять на ланцюг, а вбивають.
Саме відсутність мотивів унеможливлює прийняття і пробачення цього жахіття в майбутньому. Нашій гуманності і християнській моралі нема за шо зачепитися, щоб навіть спробувати подумати про якесь пробачення. Нема ані пом'якшуючих обставин, ані пояснення поведінки, взагалі будь-чого, що хоча б віддалено нагадувало виправдання.
Ненависть до кінця життя – ось ноша, яку ми отримали.