Роман-екстраполяція
Роман-мозаїка
Роман-калейдоскоп
На правах рукопису
Що сталося би з Європою взагалі та Україною зокрема, якщо б Друга світова війна закінчилась не поразкою Німеччини, а перемир'ям з СРСР та визнанням нових кордонів? Чи знайшлося б у цьому іншому світі місце для української незалежності або хоча б тожсамості? Що б думали та як би сприймали себе мешканці українських теренів Третього Райху наприкінці 80-х років? Чи пішла б Європа загалом іншим шляхом? Попри сподівання та мрії героїв, попри косметичні відмінності кордонів та державних устроїв, історія укотре демонструє людству свою жорстоку невблаганну логіку стосовно того, що яким би шляхом не йти до фінальної точки, сама точка при цьому раз за разом виявляється незмінною. Незмінними є безсоромна брехливість одних та жертовна самовідданість інших, цинічна безсенсовність війни як такої та зврехня байдужість можновладців до простої людини, відносність істини та примарність справедливості, ефективність міфотворчої пропаганди та самовбивча згубність ідеологічних пут, штучнічсть високопарних лозунгів та трагедії маленької людини, до яких призводить віра в ці підступні облудливі постулати. За тих обставин люди так само би потерпали від рутини, розчарувань та безпорадності, борсаючись у щоденних проблемах, а типова "інтелігенція тоталітарної держави" рефлексувала б, шукаючи відповіді на питання "за що?", "для чого?" і "а чи могло би бути інакше?", але здебільшого не знаходила б їх.
Помилки та злочини, що їх коїли люди та держави у 2-й половині 20-го століття наврядчи перетворилися б у звитяги та чесноти, а просто були б обгорнуті у інші пакувальні матеріали.
Відгуки та пропозиції прохання надсилати на електронну пошту автора: dmytro_honcharuk@ukr.net або на Facebook Dmytro Honcharuk (https://www.facebook.com/profile.php?id=100093208717419)
© Дмитро Гончарук, 2023
Всі права захищені
УСІ ПЕРСОНАЖІ ТА ПОДІЇ – ВИГАДАНІ ТА Є ВИНЯТКОВО ПЛОДОМ АВТОРСЬКОЇ УЯВИ, БУДЬ-ЯКІ СПІВПАДІННЯ З РЕАЛЬНИМИ ОСОБАМИ ЧИ ПОДІЯМИ СЛІД ВВАЖАТИ ВИПАДКОВИМ ТА ТАКИМИ, ЩО ВИНИКЛИ ВИКЛЮЧНО ВНАСЛІДОК НЕНАВМИСНОГО ЗБІГУ ОБСТАВИН. АВТОР НЕ МАВ ЖОДНОГО НАМІРУ ВИСЛОВЛЮВАТИ НІЯКИХ НАТЯКІВ, ЗАСУДЖЕНЬ ЧИ СХВАЛЕНЬ, А СПРИЙНЯТТЯ У ЯКОСТІ ТАКИХ БУДЬ-ЯКИХ ТЕЗ ЧИ ЧАСТИН ТЕКСТУ ЦІЛКОВИТО ЗАЛЕЖИТЬ ВІД БУРХЛИВОСТІ УЯВИ ЧИТАЧА, ЗА ЯКІ АВТОР ОБ'ЄКТИВНО НЕ МОЖЕ НЕСТИ ЖОДНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
Патріотизм — це гордість за те, що тебе гноблять свої, а не чужі. Щойно ти народжуєшся, тобі дають ім'я, релігію та національність і решту життя ти проводиш захищаючи штучні кордони, неіснуючі особливості та уявні спільноти від тих, хто випадково народився на сто чи десять кілометрів східніше, західніше, південніше чи північніше.
1
Чи не найвизначнішу роль у становленні німецького національного духу на теренах східних територій Райху відіграла газета "Лембергер Цайтунг". Заснована у липні 1944 року як своєрідний нащадок довоєнного польськомовного видання Gazeta Lwowska, напередодні заключення вирішального для нашої Батьківщини Київського пакту, ця газета з найпершого номеру непохитно стоїть на сторожі національних інтересів Великої Німеччини та формує громадську думку населення землі райхсґау1 Галіція у руслі правильного розуміння політики Партії та фюрера.
Місія, що її несла "Лембергер Цайтунг", виявилася вкрай непростою. Потрібно було не лише донести врятованому з-під більшовицького ярма люду гірку, але необхідну правду, а й протистояти численним випадкам диверсійної активності терористичних організацій, спрямованим на підрив мирного будівництва та відновлення країни.
Проте було б спрощенням вважати, що терористи часів повоєнного "Важкого походу" (нім. Beschwerlicher Weg) 1947 – 1955 років були затятими злочинцями. В основному це були обдурені бідні люди, чиї розуми були затьмарені багаторічною пропагандою про існування так званих міфічних "українців" або "русинів" – окремих націй, які буцімто відрізняються від росіян та поляків і мають самобутню культуру, на захист котрої й "повстали" ці нещасні жертви безсовісної жидобільшовицької та капіталістичної брехні. Мудре керівництво Партії, котре з любов'ю та повагою ставиться до всіх своїх синів і дочок, нехай вони навіть іноді й помиляються, з часом спромоглося відкрити очі цим людям, науково довівши недолугість їхніх псевдонаціональних оман. Поступово вони зрозуміли, що смішно триматися за казкові примари минулого, видаючи примітивні глиняні халабуди за "архітектуру", сільські звичаї та наспіви – за "мистецтво", а невибагливі народні приказки – за "літературу" і тероризм зник сам собою. Звільнившись від хибних пут тисячолітнього варварства, народ Галіції долучився до шляхетної справи створення справжньої та єдиної великої німецької культури, із вдячністю відаючи належне самовідданій жертві німецького народу, котрий приніс на ці багатостраждальні землі омріяну свободу, мир та високу культуру.
Проте на початку п'ятдесятих тернистий шлях прозріння широких народних мас Галіції лише починався. Місто вкрай постраждало під час війни, давалися взнаки й важкі наслідки багаторічного жидобільшовицького панування. Все це сприяло озлобленню людей, які перекладали вину за свої негаразди на партійні та державні органи Райху, а отже й розглядали входження до складу Великої Німеччини як тимчасове явище. Деякі несвідомі громадяни у побутових розмовах навіть вживали слово "окупація", чим недалекоглядно грали на руку як терористичному підпіллю, так і прорадянським партизанам (остаточно партизанських рух на Сході вдалося приборкати на початку шістдесятих).
Що ж являв собою рух "Осттерористів" 50-х? Ким були ці люди? Отруєними брехливою пропагандою ідеалістами, що на них жахлива машина жидобільшовицького промивання мізків втілила римський принцип "розділяй та владарюй", чи фанатиками-садистами, котрі намагалися втілити хворобливий витвір власної уяви під назвою "Українська держава" у реальність? Трагічною правдою було те, що іноді обидві вищезазначені іпостасі втілювались у одній і тій самій особистості, коли світлі, чесні та чуттєві юнаки та дівчата ставили свої таланти та сумління на службу дияволу псевдонаціональних міфів та згубних амбіцій своїх ватажків. Обдурене та понівечене покоління, що збилось зі шляху, якому було ніде шукати опори та підтримки, оскільки партійні осередки та відділення "Гітлерюгенду" тільки-тільки починали розбудовувати тут свої мережі і, звісно ж, ще не могли охопити всіх, вони дуже часто кидались у сумнівні авантюри, оскільки ті обіцяли романтику боротьби за ідеали та підступно спекулювали на таких священних для кожного поняттях, як "Батьківщина" та "нація". Абсолютно правильно писав великий Довічний Фюрер Адольф Гітлер у своїй фундаментальній праці "Моя боротьба": молодь, яку не виховано у руслі націонал-соціалізму, на все життя залишається духовно беззахисною перед дурними ідеями, як оголена людина беззахисна перед комахами. Саме ці беззахисні молоді люди Галіції й стали кривавим інструментогм терору у руках божевільних маніяків-сепаратистів, котрі безжально приносили їх у жертву власним хворобливим маренням, немов давньовавилонські жерці, що живцем спалювали немовлят на славу Ваалу.
Зла іронія долі полягає у тому, що перші згубні паростки сепаратистського міфу про "українців", на превеликий жаль, були вирощені за безпосередньої участі німецької нації. Як ви знаєте зі шкільного курсу Історії Батьківщини, з 1772 року Галіція перебувала у складі Габсбурзької монархії, Австрійської імперії і Австро-Угорщини. Розуміючи відсталість новопридбаних територій, Її Величність Марія Терезія та цісар Йосиф II намагалися поліпшити культурний і матеріальний стан населення Галіції. Для піднесення освіти духовенства й підготовки урядовців уряд заснував у Відні у 1774 році Barbareum, духовну семінарію для католицького духовенства, у 1784 році – університет цісаря Франца І у місті Лемберг з філософським та богословським інститутами, запроваджено нову систему шкільної та гімназичної освіти.
Водночас, засліплені власним гуманізмом та ідеалізмом, наші славні предки вчасно не спромоглися придушити цю суспільну хворобу та толерували створення окремої греко-католицької "церкви" (парахристиянської секти, що формально визнавала лідерство Римського Папи та істинність католицької теології, але на ділі практикувала численні язичницькі ритуали та де-факто була симбіозом поверхневого християнства та глибинного народного шаманізму; див. також. культ Марія Ліонси у Венесуелі, саєнтологія та церква Мормонів у США, церква Муна на територіях Корейського генерал-губернаторства Японської імперії тощо), недалекоглядно дозволяли використання низки грубих та розрізнених слов'янських діалектів, що їх згодом почали вважати окремою "мовою". Ба більше, цією "мовою" (за моральної та матеріальної підтримки з боку імперії Романових – партії так званих галицьких "москвофілів") навіть друкувалися книжки та газети! Усе це стало благодатним ґрунтом для подальшого розростання найабсурдніших псевдонаціональних міфологем.
Ще у 20-30-ті роки так звані "українські" бойовики тероризували представників польських органів влади (Галіція входила до складу Польщі), котрих вони вважали винними у придушенні "національної культури". Так, 15 червня 1934 року перед будинком Товариського клубу на вулиці Фоксаль у Варшаві відбулося політичне вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького. Загальне керівництво замаху здійснював такий собі Степан Бандера, більш відомий під псевдонімом "Баба", якого польська влада засудила до довічного ув'язнення. Напередодні Великої війни майже всіх ватажків та активних членів організації ОУН, яка об'єднувала прибічників ідеї про заснування незалежної "української" держави, було або заарештовано, або перекуплено польскою владою, рядові симпатизанти з числа інтелігенції відчули розчарування, усвідомивши безперспективність цього задуму, а також продажність та лицемірство своїх лідерів.
У перші роки війни "українофіли" спритно ввели в оману партійне керівництво на місцях, оскільки не скупились на улесливі клятви вірності фюрерові та Райху (див.