Ще не прокинувшись остаточно, він вивалився зі спальні у вітальню і завмер у дверях. Посеред кімнати на перському килимі лежало тіло сина. Мертвого сина зі зв'язаними білою ганчіркою за спиною руками. З кульового отвору в потилиці повільно випливала кров. Поруч у глибокому непритомності лежала дружина солдата. Солдат одразу впізнав позу, в якій лежало тіло, але не міг повірити своїм очам. Він чітко пам'ятав, що залишив тіло того хлопця точно в такій же позі. Але воно лишилося лежати там. У підвалі. У Гальштадті.
Поки дружина залишалася непритомною, він тремтячими руками загорнув тіло у килим, виніс на заднє подвір'я і поклав у сараї. Дружину він зміг переконати, що то їй наснилося, а їхній син ночує у її батьків. Дружину він переконав, а як бути зі своїми переконаннями?
Як? Як тіло могло опинитися тут? У такій же позі? Такий же одяг? За тисячі кілометрів через кордон. Відповіді він не мав. Він добряче напився і заснув.
Вранці його знову розбудив несамовитий крик дружини. На килимі, на тому самому місці, в тій самій позі, знову лежав його син. Цього разу дружина залишилася притомною і забившись у куток просто вила від жаху. Солдат повторив весь учорашній процес і поклав згорнутий килим поруч із вчорашнім, абсолютно ідентичним килимом. Зазирнути у вчорашній килим він не наважився.
На ранок усе повторилося. Дружина, вже повністю сива, відчайдушно дивилася на мертву дитину. Переступивши через тіло, солдат пішов на кухню, залпом випив склянку горілки і набрав свого давнього друга, обер-єфрейтор.
У трубці зазвучало п'яне белькотіння.
— Ти що з учорашнього дня п'єш? — запитав солдат.
— З першого дня приїзду — промимрила слухавка. — Привіз дружині м'ясорубку, ну ти пам'ятаєш, така добротна, зі швейцарської сталі.
Слухавка гикнула і замовкла.
— Ну? — нетерпляче вигукнув солдат.
— Що ну?! Ти все одно не повіриш — огризнувся обер-єфрейтор.
— А ти спробуй! — просипів солдат і серце його завмерло.
— Дружина відчинила кришку, а там дитячі пальці. Розумієш?!? ДИТЯЧІ ПАЛЬЦІ! І скільки б я не позбавлявся від них, щоразу відкриваючи кришку я знаходжу там відрізані дитячі пальці.
Солдат повісив трубку, повернувся до кімнати і здригнувся. У кімнаті на дивані сидів незнайомець у розкішному костюмі. Закинувши ногу на ногу він кінцем черевика практично торкався тіла дитини, яка так само лежала на килимі. Дружина в кутку вже навіть не вивала, а приголомшено переводила погляд з незнайомця на чоловіка.
— Ти хто? — здавлено спитав солдат.
— Гарний килим. Трофейний? — поцікавився незнайомець. — Та ти вже й сам здогадався хто я. — відповів незнайомець і посміхнувся.
Від цієї посмішки солдатові захотілося вирвати собі очі, щоб більше ніколи не бачити її знову.
— Чи ти чекав на мене з хвостом і рогами? — продовжував незнайомець.
— Я, напевно, сплю… — прошепотів солдат.
— Ні, ти просто помер. Там же, під Гальштадтом. — якось буденно відповів чоловік у костюмі і виходячи з кімнати підбадьорливо потріпав солдата по плечу.
— І надовго мені цей проклятий день бабака? — прошепотів солдат і впавши на колішки, заходився завертати тіло сина у цей уже ненависний килим.
— Не "надовго", — кинув через плече Диявол, — назавжди…
Я бажаю цього кожному з них. Назавжди. Й ладен про те молитися. Але кому... ось у чому питання?
* * *
[Барбара, далека родичка сусідки фрау Льойхнер, 16 років]: Там, де у Гальштадті була моя школа, зараз знаходиться величезний магазин з довжелезною чергою, що гидотною зміюкою тягнеться з 8 ранку до 8 вечора від самісінького міського вокзалу і зовсім не скорочувається. Над головним входом до цього нового магазину – величезна дошка із написом "труни". Вибір – найрізноманітніший та на будь-який витончений смак. Люди купують останній подарунок для своїх рідних та близьких. На це так моторошно дивитися. Проходиш повз, мов через приймальню пекла. У людей від сліз одеревеніли обличчя, вони намагаються не дивитися одне однову у вічі. Не розмовляють, не штовхаються. Просто мовчки стоять у черзі, як зомбі з казок.
Ніколи раніше не бачила трун для (як зазначено на ціннику) "немовлят на дітей віком до 1 року". Схожі на декоративну скриньку для прикрас. Труненята.
До речі, ви помітили, що цьогоріч не було весни? Від самого початку 24 лютого й до сьогодні, 22 травня, вперто тримається незвично холодна погода. Я постійно мерзну, мов стара баба, й навіть удома ходжу у вовняних шкарпетках! Може, то якийсь знак… Я маю на увазі, не шкарпетки, а холод?
Серце моє крається навпіл, бо я, крім того всього, ще й свідома громадянка своєї Батьківщини. Але наразі ми з мамою плануємо виїхати… Що? А ні, не до Женеви. Що там робити? До Франції, а звідти – до Швеції. Ми ж маємо право бути у безпеці? Це ж можна?
* * *
Ріхард з редакції взявся опікуватись населенням у маленьких окупованих містечках та селах, де заблокованим людям фізично немає чого їсти та питии. Він організував гуманітарний доброчинний рух, який збирав їжу, медикаменти та іншу допомогу для тих, хто залишився на непідконтрольних уряду Швейцарії територіях, та передавав це все туди. Усіма правдами і неправдами, попри заборону німців і небезпеку отримати кулю поміж очі. Так ось, одна літня жінка, що приймала вантаж у Зальцгаузені, попрохала більше не передавати дитячого харування, іграшок та пелюшок. Бо дітей не залишилось. Ба більше, за офіційною статистикою 80 відсотків дітей нашої країни виїхали за її межі й невідомо, скільки з них повернуться та чи повернуться взагалі. Бо часто вже не лишилося куди повертатись. Це – ще один підлий нацистський постріл, але цього разу вже у наше майбутнє. Демографічна зброя масового ураження.
"Що ж то були за люди, які чинили це?" — риторично запитуватимуть згодом історики всього світу один в одного та в неба.
Це були не люди. Це – фантасмогоричні істоти, криваві монстри, людиноподібні мутанти-канібали, результат якогось нелюдського генетичного експерименту, остров доктора Моро17 в чистому виглядi. Це все вчиняв не Гiтлер. Це все вчиняли "простi нiмцi", які потім казатимуть, що вони "не винні" і що їх "обдурив та ошукав уряд". Бомбили школи, гвалтували, катували. "Братній народе", проклинаю тебе! Ти горітимеш у пеклі разом із прийдешніми поколіннями!
Але найстрашніше те, що Райх, незалежно від військових успіхів або невдач на нашій землі, заразив нас своєю потворною хворобою самозакоханого націоналізму, котрий виправдовує будь-які злочини і ознаки котрого вже чудово помітні у швейцарській пресі та риториці "професійних патріотів" із числа політиків. Ненависть і варварське самолюбування. Приємне дикунське сп'яніння від люті. Унікальне явище у світовій історії – "дрібнодержавний шовінізм". Що ж, матимемо слушну нагоду для загальнонаціонального сеансу психоналалізу, якщо виживемо. Прагнення до самознищення, бо нас неочікувано згвалтував той, кого ми роками чимдуж дратували голими стегнами відвертої демонстративної германофобії. Яка несподіванка! Танатос внаслідок еросу. Як у коханця-невдахи, що рятуючись від розлюченого чоловіка випав із вікна четвертого поверху. У цій війні кумедне повсюдно сусідить із трагічним. Абсурд із логікою. Враження, ніби світ іонесківських фантасмагорій, стрімко увірвавшись до реальності, розтоптав останню грубимии закостенілими носороговими ратицями та зайняв її місце; тепер він – це нормальність, а колишня "звична" нормальність – абсурдна перверзія.
Якщо ви прийдете в аудиторію і повідомите людям, що небо синє, то це буде просто констатація факту і вас піднімуть на сміх – те ж мені, Америку відкрив. Хоча це правда. Якщо ж ви заявите, що небо насправді жовте, але лише обраним дано це побачити, то навколо вас неминуче сформується купка "обраних" людей з нестабільною психікою, низькою самооцінкою або слабкими розумовими здібностями, які "побачать" і нізащо вже від своєї обраності не відмовляться. Хоча це і повна нісенітниця. Саме за цією простою схемою працюють церкви, секти, ідеології, реклама, філософські течії та сучасні американські стратегії "особистісного розвитку". І, звісно ж, різношерстні націоналізми та патріотизми по всьому світі…
* * *
[Ельза, 38 років, мешканка окупованого Шаффгаузена]: Гітлер – як напівлегендарний цар Фригії Мідас, але навпаки. Той усе, до чого торкався, перетворював на золото, а Гітлер – на гівно. Одного дня перетвореної на зловонну коричневу жижу Німеччини йому стало замало і він вирішив провести спеціальну військову операцію з фекалізації всього довкола.
Важко до сліз, страшно до тремтіння, та ми тримаємося щосили... Відчувається, що й вони бояться до усрачки. Вони можуть зупинити на вулиці будь-яку людину та змусити повторити кілька разів, що вони великі, що вони сильні і ми хочемо жити разом із ними у "Великій Німеччині" у межах єдиного "германського світу" і єдиного ж "німецького народу", що його Берлін створює з гівна і палок, наочно демонструючи, хто там єж гівном, а хто – палками... Ми опускаємо очі додолу і повторюємо цю маячню, а в голові крутиться – наскільки же ви, виродки, боїтеся, якщо вам, для вашої величі, треба, щоб слова про цю вдавану велич хтось постійно повторював. Наскільки ж ви самі у собі не впевнені! Це як статевий акт з імпотентом, якому треба нескінченно повторювати, що він сильний, що в нього все виходить, дуже довго і наполегливо для нього старатися і при цьому краючись думати, коли ж це болісне знущання, нарешті закінчиться. Ми повторюємо це для того, щоб зберегти свої життя. Тому що дуже складно воювати беззбройній людині проти безмозкого тулуба з автоматом. Тому що потім, коли цю нечисть виженуть із нашої землі, нам треба буде упорядковувати місто, приводити до ладу руїни нашого життя.
Із ким би з друзів чи сусідів ми зараз потайки не спілкувалися, в усіх на устах та у голові одні й ті самі слова. Слова, що у місті повсюди висить запах гнилі, тління, розкладу. Нам, напевно, знадобиться дуже багато миючих засобів, аби потім відмити тротуари, будинки, навіть дерева.