У тебе також з'явилося враження, що ми всією країною весело крокуємо в сраку, але не в ту сраку, про яку ми думали ще рік тому?
Обнімаю твою товсту тушу, в якій ховається тендітна крихка поетична душа та ще сто кілограмів різноманітного поетично-ідеалістичного лайна.
Берлін, 09.11.1989
5
Макс Хартманн
Num custos fratris mei sum? 16
(Щоденник очевидця. Публікується в авторській редакції)
Берлін – Цюрих
Видавництво "Манфуріо"
1989
[фрагменти]
Наш Каїн не гаяв слів самовиправдання на відповідь Господу, й не казав "не знаю". Він вбивав брата свого, Авеля, при цьому стверджуючи, що не вбиває, а рятує того, і взагалі, що то було не вбивство, а превентивний удар.
...Уявіть себе на місці матері, яка в блокандному мiстi ховає шестирiчну доньку "десь під п'ятим дубом на третій алеї в парку" чи ж прямо у власному дворі, поставивши над могилкою наспіх споруджений зі старих парканних дощок, а потім повзе до підвалу під звуки вибухів по розтрощеній бруківці, бо там чекає ще менший за віком синок з важкими травмами... А донечки більше не буде. Ніколи. Її вбив Каїн.
...Уявіть себе на місці молодої удови, яка дивиться як закривається кришка труни над коханим, з яким відсвяткували весілля всього місяць тому, а потім він пішов захищати рідну землю… Вона ще відчуває тепло його рук, вона ще мріє прокинутися від страшного сну, але це не сон. Її коханого більше не буде, ніколи. Його вбив Каїн.
...Уявіть себе на місці дитини, яка три дні знаходиться під завалами рідного будинку поруч з трупами батьків, які прикрили її своїми тілами... її батьків більше не буде, ніколи, їх вбив Каїн.
...Уявіть себе на місці пари похилого віку, які все життя будували будинок, по цеглиночц, по краплиночці, а сьогодні стоять над його розвалинами і стогнуть від болю, бо під завалами назавжди лишилася їх діти, онука і кішка...
Їх більше не буде, ніколи їх вбив Каїн.
...Уявіть себе жінкою, яку два дні гвалтував "захисник-визволитель", перед тим вбивши на її очах її чоловіка,
Її чоловіка не буде більше ніколи. Його вбив Каїн.
І вона ніколи не стане такою, як була. Її частину також вбив Каїн.
...Уявіть себе вагітною на 9 місяці дівчиною з несумісними з життям травмами, яка можливо ще усвідомлює, що дитина в її животі вже ніколи не народиться, не поворухнеться, не буде беззубої посмішки і промінчиків в оченятах. Нічого більше не буде. Їх обох вбив Каїн.
...Уявіть собі, що це ви ідете за хлібом в окупованому місті, а вас розстрілюють солдати, просто заради забави, відчуйте, як вгризається в тіло куля, як тече гаряча липка кров, як наповнюється запахом заліза ваш всесвіт і стискається, стискається до точки на асфальті,
Вас вбив Каїн.
...Уявіть собі, що це вас і ваших рідних в спробі виїхати з міста перехїхали танком загарбники, заради забави переїхали, і ви відчуваєте як багатотонна махіна трощить ваші кістки та кістки ваших дітей, як чуєте останній стук власного серця.
Вас більше не буде, всіх вас вбив Каїн.
Помножте це все на тисячі і тисячі, закрийте очі і уявляйте, нехай стискається від жаху і болю ваша душа.
Я прокинувся о п'ятій ранку від настирливого телефонного дзвінка. Катаріна вже не спала. Потім вона сказаже мені, що крізь сон таки чула ті вибухи о четвертій.
То телефонувала Діана. Її голос так тремтів, що я, ще не до кінця прокинувшись, не відразу зрозумів, про що вона говорить. У голові промайнула думка: "5 ранку! Діана! Господи, що сталося?!". Ще до того, як я почув її слова, мені стало лячно. "Максе, мати померла!" чи "Максе, мене згвалтували!" чи ще щось на кшталт того. Натомість: "Максе, ти не чув?! Війна почалася!". Соромно зізнаватись, але в той момент я зітхнув із полегшенням.
— Війна почалася, Максе! Німці щойно бомбардували Базель та Цюрих, ще завдали ударів по Зеенхайму (містечко за 15 кілометрів від Люцерна, де знаходиться військовий аеродром). По радіо кажуть, що вони вже зайняли Шаффгаузен та Турґау. А ти ж казав, що війни не буде! Що це все передвиборча маячня нашого уряду! Що вони не наважаться! Ми з тіткою збираємося й тікаємо у село.
"Правильно, курво, звинувать мене у цьому! Як завжди, саме я винен у війні, поганій погоді, твоємо зубному болі чи конфлікті з начальником, якого я не знаю й ні разу в житті не бачив! Знайшла час! У своємо репертуарі…".
"Війна. Цього не може бути. Як так? А як же "один народ"? Невже це дійсно відбувається?! У голові не вкладається… у 20-му сторіччі, у цивілізованій Європі… не десь там, на сході, а ТУТ!".
— Ти мене чуєш, Максе?
— Чую. Не панікуй, ще нічого не відомо.
— Ти завжди кажеш не панікуй, а я…!
— Та стули вже пельку, дурепо! Знайшла час! Я все з'ясую і передзвоню. Будь на зв'язку.
Вся моя аналітика полетіла коту під хвіст. Хоча ні, не вся. Я відчував і попереджував, що ця наша ідіотська затія з відмовою від нейтрального статусу й заграванням з Антантою вилізе нам боком, бо Гітлер не буде терпіти вічно й рано чи пізно зважиться на радикальні дії щодо усунення "загрози з півдня". Тим паче, що він вважає нас братами-зрадниками, "держава-Каїн", як він це формулює. Це не могло тривати вічно.
— Що трапилось? Кого там чорт надоумив дзвонити у таку рань? — Катаріна вийшла на кухню і спросоння намагалася підкурити цигарку.
— Хольгер з Іспанії, — збрехав я, згадавши свого старшого брата (А що я мав відповісти? "Люба, це телефонувала моя коханка-істеричка"?), який дійсно ще три дні тому поїхав на море до Барселони – чи то відчував щось, чи то й дісно просто щасливий збіг обставин. — Каже, почалася війна.
— З Німеччиною?
— Авжеж, не з Марсом же!
— Господи, Максе, що ж воно буде... Це ж кілька днів і вони будуть тут! Благаю тебе, попроси редактора, аби він знищив твої старі статті, бо ж вони якщо прочитають, то в нас будуть проблеми.
Жінко-жінко! Істота, що одночасно здатна демонструвати істерику та напрочуд далекоглядну розсудливість.
— Розберемося. Я – на роботу. Ти сиди вдома.
* * *
Незважаючи на те, що Вермахт наштовхнувся на впертий опір нашої армії й не зміг наблизитися до столиці ані на третій день (як вони планували), ані на тринадцятий, а ніна тридцятий, паніка здійнялася майже одночасно з першими бомбами, хвилеподібно. "Всі поїхали" – відповідали мені на питання, чому кав'ярня, магазин, чи лікарня раптом зачинилися. "Всі поїхали" з нашого глибоко тилового міста. "Бо всім страшно, їх не можна засуджувати". Друга за популярністю фраза першого тижня війни. Закон не забороняє "їхати", звісно. Втім, подружню зраду закон також не забороняє, але самі знаєте, як воно пахне з морально-етичної точки зору. І я добре знаю, на жаль. Я не засудживатиму, бо не маю на те права. Але зневажатиму до кінця життя, як пацюків. Й багато кому не подам руки. Бо теж маю право. А особливо маю право відчувати огиду до сотень тисяч тих молодих жінок, що покинули свої родини і подалися по закордонах й чомусь саме за океан, використавши "шанс" для того, аби під виглядом "біженців" зачепитися там своїми піхвами у багатших та безпечніших краях за місцевих пристаркуватих мачо. Проституцію ж закон у багатьох країнах також не забороняє, чи не так? Тим паче такого штибу, латентну, в кредит, торгівлю цицьками на експорт. Зовні все начебто виглядає пристойно та майже шляхетно, та ніде правди діти: більшість наших біженцок – то класичні розлученки з причепами, які скористалися шансом на синицю в руках та намагаються вирішити свої матеріальні труднощі паразитично сівши на шию французького платника податків, а французька держава, замість заохочувати імміграцію висококваліфікованих спеціалістів, укотре попилососила соціальних покидькив та ледачих маргіналів із чергової країни, цього разу нашої. Що ж, варто нагадати і першим, і останнім, що синиці з рук найчастіше випадають мертвими, бо вдушуються там від надмірного стискання.
Поведінка швейцарської держави (попри всю мою антипатію до її політики та численні нападки з мого боку на наших дурнуватих очільників) у цих умовах виявилася шляхетнішою за поведінку швейцарського народу, який мене неприємно вразив. Я ніколи не забуду цк хаотичне ганебне бігство за кордон. Здебільшого до Південної Франції, де немає режиму Віші, й здебільшого із західної частини країни, котра найменше або зовсім не постраждала від ударів. Диявол має почуття гумору! Бомби німців масово вбивали не ненависних їм франкомовних "західних ренегатів", а саме німецькомовних жителів сходу, нібито для захисту яких Вермахт і вдерся до Швейцарії. Абсурдність ситуації довершував і той факт, що ці біженці, сидячи у безпеці по марсельских кав'ярнях, писали додому листи з вимогою "не засуджувати їх за прагнення до порятунку", але при цьому продовжували непримиренну пафосну патріотичну риторику у стилі "жодних компромісів, жодних перемовин", демонструючи свою готовність воювати звідти нами тут до останньої людини й одночасно продовжували традиційно дорікати нам за німецьку мову, брак патріотизму, погане знання французької та загальну "прихильність до германського світу".
Величезною помилкою влади був дозвіл на відкриття кордону з Францією. І хоча перетинати його згідно із законом про воєнний стан дозволялося лише жінкам та дітям, а чоловіки віком від 18 до 60 років мусили залишатися в країні, так було лише на папері. Радіо та газети мало не щодня фіксували десятки трагікомічних випадків, коли малодушні чоловіки намагалися покинути країну, переодягнувшись жінками або сховавшись у багажник автомобіля. Пікантності ситуації додавала й та обставина, що частині депутатів різних рівнів та представникам великого бізнесу якимось магічним чином таки вдалося втекти. Подібна вибіркова сліпота прикордонників, природно, викликала бурю емоцій та обурення в народі, проте їхнім лейтмотивом була елементарна заздрість, а зовсім не відчуття патріотизму – не "чому ви випустили його?", а "чому ви не випускаєте мене?".
"Біженці" з Женеви за 200 кілометрів і кілька гірських перевалів від фронту – вони біженці від чого? Не ті, хто у самому сподньому ледь уніс ноги з-під бомб у Гальштадті, а ті, хто акуратно зачинив двері та віддав ключі сусідами з проханням поливати квіти.