Тут, у провінції, це відчувається значно сильніше, ніж у Берліні.
Завтра відвідаю зібрання руху та обов'язково якнайшвидше задовольню твоє хвору цікавість. Обійми від мене Марту та дай добрячого дружнього копняка дубоголовому служаці Отто, бо ж на чавунному черепі, недоумстві та безрозсудній відвазі йому подібних старий добрий кульгавий Райх ще хоч якось тримається.
З дружнім вітанням,
Блукач мимоволі,
Лемберг, 22.10.1989
4
Адреса отримувача: Лебмерг-10332, Галіцієн-райхсгау, Академієштрассе 12, герру Акселю Ульріху
Любий блукаче-мрійнику, що пішов з однією проповіддю проти іншої! Чи вартує та сізіфова праця твоєї психіки?
Ти ж бо не безпідставно постійно підсміюєшся над моєю чудернацькою звичкою вести мову задом наперед, тож я не зраджуватиму собі й залишу найважливіше на кінець, а натомість почну свого листа з традиційних інтелектуальних безглуздостей.
Чи відомо тобі, о мій самопроголошений Сізіфе, що розбурхує нині нашу славну столицю? Гадаю, що ні, бо ж місцевість, да ти нині опинився, далеченько відстоїть від нас як у просторі, так і у часі. Так ось, якщо ти звернув увагу на пухлість та збільшений формат мого конверта, то знай – там, у середині – бомба номер два, тоненька брошурка, що нею Райх божевільно вирішив підірвати себе зсередини, почитай сам і зроби висновки. Друга бомба, значно більша й потужніша, але начинена тими самими уражуючими елементами – "істина, що її від нас приховували!" – до конверту фізично не влізла, тому розповім тобі я, немов наша стара напів божевільна вчителька фрау Клапс-Мюллер9 переповідала нам, двійочникам і пубертатним невігласам, Шиллерові сюжети тридцять років тому, ковтаючи серцеві краплі та мимоволі псуючи повітря з характерним звуком.
Без жодного пояснення, без жодного застереження в усіх книжкових крамницях раптом з'явилася поганенько надрукована книженція якогось невідомого "Вальтера Клаузевіца"10 під назвою "Криголам". Видавництво "Ліхьт"11, Берлін. Не питай мене, що це, ніхто не знає. Пошепки подейкують, що справжнє ім'я автора – Вальтер Шнайдер12 і він – колишній співробітник "Абверу", що років із десять тому начебто втік до Москви. Такий ось шпигун-зрадник, що відчув у собі талант історика-шукача правди та намагається виправдати власну зраду заднім числом "незгодою з режимом", зализуючи душевні рани роботою над "виявленням історичної справедливості".
Зайве казати, що я миттєво того "Криголама" купив, проковтнув за ніч та й досі перебуваю... навіть не знаю... чи то в обурення від "обпльовування святинь", чи то в оторопілому жасі, бо ж теоретично – з огляду на логіку, яка там видається доволі переконливою! – це може виявитись правдою, принаймні частково.
Пан псевдо-Клаузевіц стверджує, що буцімто ми самі у 1941 році планували напад на СРСР, приблизно у середині червня, й совіти просто випередили нас на кілька місяців, здійснивши свою раптову атаку 9 травня 1941. Головним доказом на користь цієї версії він вважає той факт, що війська Рейху почали сконцентровуватись уздовж кордону з СРСР у "колишній" Польщі (по лінії Молотова-Ріббентропа зразка 1939 року) ще наприкінці 1940, готуючись до нападу, й саме тому перший удар росіян виявився таким нищівним – вермахт ж бо готувався до наступу, а не до оборони, оборонні лінії були демонтовані, військових застали зненацька, коли вони були сконцентровані для наступу у три "армії", розташовані щільно одна біля одної на обмеженій території. До того ж російське командування нібито почало приховано зосереджувати авіацію на польових аеродромах з віддалених округів та розгортати авіаційний тил.
Книжка рясніє детальними переліками номерів полків та дивізій, описами їхнього оснащення тощо, котрі фюрер планував використати у якості ударного кулака. При цьому герра Клаузевіца зовсім не турбує, що з його опису випливає, начебто Гітлер збирався наступати одразу по трьом напрямкам "розчепіреними пальцями", що є чистим безумством! Гітлер був неоднозначною особистістю, але ж не ідіотом! Маючи бойовий досвід він прекрасно розумів, що з військової точки зору це – повна нісенітниця та самогубство.
Втім, герр Клаузевіц продовжує свої "викриття" твердженням, що Сталін та Гітлер завжди були запеклими ворогами (вочевидь, той урок у школі, де дітям розповідають про спільний парад у Бресті, горе-розвідник свого часу прогуляв, підглядаючи крізь дірку у стіні жіночої лазні за тріумфом арійської краси), але одночасно Гітлер сліпо вірив Сталіну та – знову ж, одночасно! – боявся його до сверблячки в паху, бо був не готовим до війни. Що ти там питаєш про логіку, бурмочучи лайку собі під ніс? Пан Клаузевіц потрапляє в безглузде становище, намагаючись довести, що Гітлер вирішив зірвати радянський напад, про підготовку якого він нічого не знав. Власне, на цьому суперечка щодо брехливої версії про "превентивну війну" Німеччини проти Радянського Союзу можна вважати вичерпаною. Але тим не менше – народ масово читає та, як ти розумієш, здебільшого вірить, спокусившись дешевою сенсаційністю, та жваво обговорює цю тему, знемагаючи у чергах за туалетним папером. Заради справедливості слід все ж таки визнати, що – суто умоглядно – розгром Німеччини та радянізація Європи дозволяли б Москві використовувати її науково-технічний потенціал, відкривали б дорогу до "справедливого соціальної перебудови" європейських колоній в Азії та Африці. Створений у межах Старого світу соціалістичний табір контролював би більшу частину ресурсів Землі. Відповідно навіть якби Новий Світ і не був би захоплений, то він, швидше за все, навряд чи зміг би значно перевершити Старий за рівнем життя. В результаті за океаном зберігалася б значна кількість незадоволених, які б з надією дивилися на допомогу із за океану. Чи могло б таке бути? Ну, теоретично, так. Теоретично і ти, і я могли б стати коханцями Мерлін Монро, але, як ти розумієш, вірогідність такого розвитку подій наближається до нуля.
Ми стаємо свідками народження у Райху нового суспільства, у якому місце мозку займатиме ракова пухлина. Самодеструкція як вияв шляхетності, самобичування як найвища моральна чеснота та шабаш повсюдний капітулянтства.
Мій батько, як і твій, був солдатом Вермахту. Він проповз на пузі тисячі кілометрів Європою, знищуючи червону чуму. Він рятував російських дітей від бомбардувань їхніх же батьків, годував старих та звільняв міста, аби у тих дітей було хоча б якесь майбутнє. Кожного разу, коли я підхожу до монументу Небесних Героїв у Трептов-парку та бачу оті знамениті слова з притч Соломона – "Ті, хто виправдовуть безбожного і звинувачуть праведного, є однаково гидкими перед Господом"13, – то відчуваю комок у горлі, бо навіть не уявляю, через що довелося пройти нашим батькам. Це вже не політика, друже, це – наша душа, плювати у функціонерів партії – то одне, а плювати на могили власних батьків – геть зовсім інше. Тому навіть я, цинік-напівдисидент та пошановувач Хемінґвея, почуваюсь обуреним. Ніби дохлу свиню поцілував… Чи може це виявитися правдою або напівправдою? Адже ж ми не діти, й чудово розуміємо, що й на фронті, у таборах траплялося різне… Не знаю. Цій гидотній думці ще належить визріти у моїй свідомості, наче огидгому чиряку, а потім… або воно загоїться, або його прорве смердючим гноєм голої правди.
Поділишся своїми думками?
В нас все спокійно, проте дивно. Вочевидь, основна емоція цього року – подив с обертонами розгубленості та широко розплющеними очима. Уявляєш, у центрі Берліна тиждень тому відкрився справжній Макдональдс! У самісінькому центрі, на Унтер-ден-Лінден, навпроти собору! Народ вишикувався у довжелезну чергу, немов до Храму Пам'яті у Нюрнберзі14 років двадцять тому. Для більшості з них, втім, відвідини цього закладу носили музейно-ознайомчий характер, бо ж поїсти удвох коштує чи не чверть місячної зарплати. Ми з Отто та Гербертом, як справжні шляхетні лицарі Вітчизни, вирішили не дрібязкувати та відстоявши у черзі шість з гаком годин зійшлися на думці, що принаймі у цьому уряд нам не збрехав – Макдональдс все ж таки рідкісне лайно. Не раджу пересвідчуватись особисто, шість годин під дощем "до" та ще три години філософських роздумів у туалеті "після" не сприяють виникненню симпатій до американських цінностей, принаймні харчових.
А ще ми також завели кота. Унікальне створіння, котре доводить, що тварі Божі можуть бути одночасно агресивними, гордовито-пихатими, немов Рішельє, та зворушливо-милими до рожевих соплей. Офіційне ім'я Зюзі не прижилося, й тепер вже тиждень ми звемо його Штінкі15, бо ж чищення котячого лотка – те ще задоволення. У диявола багато імен, стверджував Фома Аквінський. Ось і наше кімнатне дияволятко Штинкі періодично візвивається на "от гівно!", "бозе-бозе" й особливо "а ну засть!". Сам не очікував, що настільки швидко прив'яжуся душею до цієї шерстяної грудочки з маленькими гострими пазурями, котра у нічній темряві підступно полує з-під дивану на твої голі ноги.
Марта завзято відточує на котові навички піклування про потенційного Ульріха-молодшого. Хіба що з пляшечки не годує! Зайвим буде наголошувати, що спить Смердючка також разом з нами, точніше, між нами, гордовито випихаючи мене – лапами, а Марту – спиною на самісінькі краї ліжка. Це незручно, але так затишно… ти відчуваєш, що повертаєшся не в дім, а додому.
Напиши, будь ласка, як там твої посиденьки с місцевими та й взагалі, як життя? Вимагаю подробиць! Бо ж твій традиційний лапідарний стиль спілкування у даному випадку викликає певну тривожність та занепокоєння. Й будь обережним із партійними брехунами, що б вони тобі не обіцяли, оскільки там на сході до їхньої беспринципності домішується ще й легендарна східна підсупність. Навіть якщо будуть співати осанну "одному з найкращих берлінських журналістів" й стверджувати, що тобі "все можна і все дозволено". Досвід співпраці зі служаками партії навчив мене, що коли вони починають інтенсивно лизати тобі зад, варто начуватися, бо це, швидше за все, – змазка.
Ну і, звичайно, чекаю реакції на наші новітні тенденції.