Ось вона вже за спиною! Ось вона вже накриває їх...
— Тату!!! — заплющивши очі та втягнувши голови в плечі, одночасно закричали Коник та Веселка, готуючись до страшного удару.
Та нічого не трапилось.
Страшна хвиля виявилась зовсім не водяною стіною, як здавалось спочатку, а чорною тінню від кажанячих крил. Той таки знайшов, нарешті, друзів. Він пронісся над ними, накривши весь і без того моторошній ліс суцільною темрявою.
Веселка з Коником ще трошки постояли і, не дочекавшись смертельної хвилі, ще з острахом, обережно розплющили по одному оку, та... нічого не побачили.
— Тітко моя, коняко! Осліп! — знов запанікував Коник. — Нічогісінько не бачу! Ой, лишенько! Як же тепер жити без очей? Ну, кит! Хай би йому китові вуса відсохли!
— Та ні, не може бути. Чого б це ми осліпли, та ще разом? — засумнівалася Веселка. — Це, напевно, просто якесь дивне затьмарення. Як ти думаєш, де поділася та хвиля? Нічого не розумію. Ой, дивись, вогні! Он де, прямо перед нами. І ліворуч. І ззаду.
— Слава тобі, Татку! Бачу! І он, праворуч. Та ще зверху! Кругом вогні. Вони наближаються, Веселко. Треба бути обережними.
Останні слова Коник вимовляв уже пошепки. А ви б не злякались — одні, маленькі, в темному лісі, та ще якісь вогні наближаються до вас звідусіль? Я б злякався.
— А я зрозуміла, — також пошепки відповіла Веселка. — Це не вогні. Це чиїсь очі. Бачиш, їх усюди по два?
— Ага, і очі ті недобрі. Чиї, як гадаєш? І багато їх. Щось мені знов не по собі. Знов доведеться тікати. Давай туди, там начебто їх не так щільно.
З цими словами вони почали продиратися крізь хащі в якомусь напрямку, абикуди.
Та очі невблаганно наближалися. Тепер їх було вже не тільки видно, а ще й чутно їхнє глухе гарчання. Ось такі дивовижні очі, що гарчать. Спробуй розбери, кому вони належать. Що ж там за звірі? Адже очі самі по собі бігати лісом та гарчати не можуть! Отже, звірі є!
А якщо є звірі, то треба тікати, і — чимдуж!
Намагаючись вирватись з оточення, друзі кидались то в один, то в інший бік, так що аж в голові запаморочилось! А ще дерева оминати! А ще крізь кущі продиратися! А ще коли ти — Коник, і в тебе на спині маленька дівчинка! Маленька, але важкенька! Через декілька хвилин цієї біганини Коник вже зовсім був знесилений.
Та несподівано, як, до речі, і все в цій історії, Веселка побачила далеко попереду той самий яскравий острівець з квітучим деревом посередині.
— Нам туди! — радісно вигукнула вона Коникові у вухо і повернула його морду в той бік.
— Звідкіля ти знаєш? Може, то пастка! —хрипів Коник, бігаючи поміж очей.
— Відчуваю — і все!
— Вона відчуває, а Коник бігає!
Вигукнувши цю фразу, Коник зачепився копитом за якесь коріння і полетів шкереберть на землю разом із Веселкою. Та встигла в польоті якимось дивом ухопитися за ремінець дідової торби, і це допомогло їй не відлетіти при падінні далеко від Коника.
А очі вже зовсім поруч! Вони оточили друзів щільним колом, підкрадаючись та підвиваючи від люті. Тікати вже було нікуди.
— От біда, даремно втомився. Хоч в торбу ховайся, — важко дихаючи та потираючи забите коліно, сказав Коник.
— Конику, молодець! У нас же є торба!
Зрадівши, Коник пірнув головою в торбу і за мить переможно дістав звідтіля ту саму козацьку іржаву шаблю та дідову косу. Шаблю він кинув Веселці, а сам, скочивши на задні копита та ухопивши косу передніми, зайняв бойову стійку, готовий до захисту.
Та перший напад відбила Веселка. Звір з гарчанням кинувся на неї, але вона встигла рубонути шаблею йому поміж очей і... нічого не відчула! Шабля не торкнулася звіра, а пройшла крізь нього, мов крізь повітря. Ніякого тобі хрусту кісток, ніякого скавучання, ніякого звірячого тіла. Знов якесь марево, як з тією хвилею на узбережжі — начебто є, а нічого немає.
Здивована Веселка оторопіло махнула шаблею ще раз, поміж інших очей — результат той самий. Очі літають навкруги, гарчання таке, наче на тебе кидається зграя голодних вовків, а нікого немає! Тільки страхітлива тінь!
Веселка все зрозуміла.
А от Коник розходився не на жарт! Він так несамовито махав косою, що нарубав купу дров, покосивши дерева та кущі, які зростали поруч. Йому здавалося, що він переміг вже сотню ворожих звірів, і це надавало йому нових сил.
— Конику! Конику! Та зупинись же! Я все зрозуміла. Тут нікого немає. Це тільки жахи.
Важко дихаючи, Коник нарешті почув Веселку та зупинився. Страшні очі розтанули в темряві. Все ще тримаючи косу напоготові, він обережно роззирався навкруги. Та що можна побачити в такій темряві? Коник навіть Веселку не міг розгледіти. Обертаючись навколо себе, він, про всяк випадок, штрикав косою в різні боки. Добре, що Веселка була далеченько. Але ж і вона не бачила нічого.
Раптом Конику здалося, що прямо під ногами в нього розверзлася глибоченна прірва, і він от-от звалиться в безодню. Голосно скрикнувши, він відсахнувся назад і налетів
на Веселку. Побачивши перед собою її сяйливі очі, він злякався ще більше!
— Не підходь! Геть від мене, чудовисько! —заверещав Коник, махаючи косою на Веселку.
— Та це я, Веселка! — відскочила назад дівчинка. — Годі махати. Викинь ту косу. Я все зрозуміла. Це якийсь острів жахів, яких насправді не існує. Сам подумай, спочатку хвиля, потім ці очі страхітливі.
— Ага, немає! Та я сам щойно цілу сотню порубав.
— Заспокойся, друже. Не було ніяких чудовиськ. Були тільки жахи. Все інше ми самі придумали.
— Нічого собі, придумали! Може, і ці джунглі придумали, і цю прірву під ногами?
— Ні, дерева справжні. А от прірва... Дивись!
З цими словами вона стрибнула прямісінько у прірву, та нікуди не провалилася. Прірва теж виявилась несправжньою.
Коник, очі якого вже трохи пристосувалися до темряви, побачивши, що з Веселкою все в порядку, і сам недовірливо ступив у "безодню".
"Безодні" не було!
Частина 8
Події на квітучій галявині.
Все зрозуміло! Нам туди!
Нарешті друзі на галявині!
А ось і чаклуняка. Втомлений та злий.
Чудасія із сухим хмизом.
На дерево!
Казан на голові у чаклуна та Веселчині черевики.
Спокій, їжа, сон. Як же добре!
— Я зрозуміла, — знов повторила Веселка. — Усі ці примари намагалися завадити нам потрапити туди. Бо, можливо, Татків меч саме там. Намацавши в темряві голову Коника, вона повернула її трохи праворуч. Там, далеко за темрявою, серед невеличкого острівця квітучих рослин, на пагорбі, сяяло величезне дерево, яке вони бачили ще з узбережжя. Але тепер дерево було набагато далі від друзів, ніж тоді.
Коник, мов зачарований, деякий час нерухомо дивився на це диво, а потім ляснув себе копитом по лобі.
— От я дурний! Нам же потрібне світло!
Продовжуючи лаяти себе за відсутність кмітливості, він занурився в торбу і за мить витяг звідти палаючий факел. Ліс навкруги посвітлішав, і друзі побачили під ногами вузеньку стежку прямо в хащі, у бік дерева.
Веселка радісно вилізла на Коника. Той не так радісно щось пробуркотів, на кшталт: "коли вже мене хтось повезе", і пошкутильгав у темряву.
Жахів більше не було. Веселка, ледь тримаючи факел від втоми, куняла, погойдуючись і ризикуючи впасти на землю.
Так вони потроху просувалися до своєї мети, аж поки не перейшли, нарешті, кордон між лісами і не опинилися на палаючій від розмаїття барв галявині.
Як же тут було чудово! Втома одразу залишила наших героїв, щойно вони вдихнули ароматне повітря і почули чарівне пташине щебетання. Веселка аж трошки заплакала від полегшення і від того, наскільки все це було схоже на літні місячні ночі у рідному Веселому.
Але такої природи не було навіть там! Квіти і листя на деревах сяяли, мов різнокольорові ліхтарики. Трава під ногами віддзеркалювала місячне сяйво. Різноманітні комахи весело снували серед яскравих квітів. Величезний метелик пролетів поруч і змахом своїх крил загасив полум'я факела.
Веселці стало майже так само добре, як у небесному Татковому місті. Вона зіскочила на землю, сховала непотрібний тут факел у торбу і радісно закружляла серед дерев. Потім вона підбігла до Коника, обійняла його за шию і прошепотіла тихенько:
— Знаєш, Конику, я впевнена, що всі вони живі. Чуєш, живі! — вже голосно і дзвінко прокричала вона, тримаючи Коникову морду обома руками і дивлячись йому в очі.
— Комахи? Метелики? Звісно, що живі.
— Та ні!
— А хто, дерева? Квіти? — вже почав хвилюватись Коник.
— Та ні. Наші. Всі наші з Веселого. Я відчуваю, що все буде добре. Татко ж обіцяв, що більше ніхто не повинен вмирати!
— Хоч би твої слова та до Татка в небо. Я б за це, мабуть, усе віддав. Навіть торбу чарівну. Навіть життя, мабуть.
— Ні, життя не треба. Що я буду без тебе робить, мій бойовий Конику? Життя не треба. Чуєш, більше нічийого життя не треба! Так, Татку?
Промовляючи ці слова, Веселка з любов'ю подивилась на небо і щасливо посміхнулася.
Так, продовжуючи щось радісно співати та весело реготати, вони пішли собі через місячний ліс у бік дерева, яке височіло вже майже поруч.
Та тільки-но вони залишили галявину, з чорних хащів почулось якесь кректання і сопіння. За мить на галявину, мружачи очі, видерся, хто б ви думали? Звичайно, чаклун! Чи кажан. Чи хто воно там, не розбереш.
Він був страшенно втомлений і пригнічений. На плечах він пер величезну купу сухого гілляччя.
— Та що ж воно за люди такі? — бубонів сам собі під носа чаклун. — Живі, хоч би що! А сьогодні, мушу вас запевнити, шановний, клята остання ніч. Час закінчується, а я вже ледь тримаюся на ногах. Сил майже не залишилось. А все чому? А все тому, що коли та дурна конячо-дівчача парочка перемагає, я чомусь, стаю дедалі слабкішим. Вже навіть літати важко. І як тут переможеш? Але якщо я їх не знищу, то клятий бовван знищить мене. Ще тисячу років страждань! Ні, я не витримаю. Та нічого. Зарано радієте. У мене є план. Ось коли вони дістануться того паскудного дерева та полізуть на нього (а вони полізуть, будьте певні), я його спалю, разом із ними.
Ось такі справи. Отака біда нависла над веселими друзями.
А чаклун тим часом, втомившись іще більше від своєї ноші та буботіння, скинув гілля на землю і знову почвалав до чорного лісу, щоб назбирати ще. Та коли він повернувся з новою купою, то нічого не зрозумів.