Іноді в нього виходило досить влучно, і коли засліплені або спантеличені акули потрапляли одна в одну, він переможно вигукував якісь свої конячі образливі слова. Проте за деякий час продукти закінчились, і в хід пішов посуд: тарілки, виделки, глечики, каструлі, навіть одна величезна виварка поцілила якійсь акулі прямісінько в голову!
Те все було так смішно, що зовсім не страшно! Друзі так спритно робили кожен свою справу — Веселка керувала дошкою, а Коник жбурлявся — наче вони все життя тільки те і робили.
— Конику, не викидай весь посуд! — реготала Веселка. — Залиш хоч пару тарілок, бо з чого ми потім їстимемо!
— Якщо я розмірковуватиму, з чого їсти, можуть нас самих з'їсти! Керуй, не відволікай!
Тим часом серед хвиль почали з'являтися льодові скелі — айсберги. На всій швидкості друзі майже врізалися в одну з тих скель,
але останньої миті Веселка вдало скерувала дошку в розщілину, і вони заторохтіли білосніжним лабіринтом, аж поки не вилетіли стрілою з іншого боку айсберга. На якусь мить вони зависли у повітрі, а потім почали стрімко падати у воду.
— А-а-а! — злякався Коник. — Вода крижана! А я плавати не вмію!
Але тієї миті, коли вони вже торкалися поверхні океану, просто під ними з глибини виринув величезний кит, у спину якого вони влипли своєю дошкою і попливли собі далі, ще до кінця не второпавши, що знову врятувалися.
Частина 6
На китовій спині.
Пляж, та й годі!
Коник у торбі.
Експерименти з Гоголем М. В.
Сумне відкриття.
А в кажаняки теж неприємності.
Величезна китова спина виявилась дуже зручною. Коник трохи покопирсався в торбі, і тепер вони сиділи в яскравих шезлонгах та сонцезахисних окулярах під пляжною парасолькою, на якій сушився їхній одяг. Кит плив собі невідомо куди. Шторм закінчився, акули кудись зникли, яскраво світило сонце. Веселка заплющила очі та блаженно посміхалась, попиваючи прохолодний коктейль — теж, до речі, з торби.
— От цікаво, де дід узяв цю чарівну річ? — бубонів Коник, занурившись у торбу з головою.
Його голос лунав звідти, мов із залізної діжки.
— І шезлонги, і парасолька, і всяка всячина! Як воно все тут помістилося? Слухай, може, Татків меч теж десь тут, у торбі? Я б не здивувався. Треба пошукати. А може, якась їжа є, бо наче вовка з'їв би, — продовжував він, уже майже весь зникнувши в торбі, яка при цьому зовні зовсім не ставала більшою. — Тітко моя коняко! Чого ж тут тільки немає! О! Знайшов!
Веселка розплющила очі і подивилася на Коника, від якого назовні вже залишились тільки задні копита. Вона перелякано підхо-
пилась, скинула окуляри та вхопила за край торби, стягуючи її з бідолашного друга.
Коник виліз страшенно задоволений. У його зубах стирчала величезна шоколадка в картонній обгортці, а в передніх копитах якась запилена книжка.
— Ух, налякав, — з полегшенням зітхнула Веселка. — Давай допоможу.
Вона забрала у Коника шоколадку, розгорнула її та розломила на невеличкі шматочки. Шоколадка виявилась неймовірно смачною! Коник напхав повний рот і з насолодою щось мимрив.
Плавання на киті все більше їм подобалось!
Сонце яскраво сяяло у височині. Кит плавно погойдувався, і Веселку трохи хилило на сон. Вона розслаблено лежала у своєму шезлонзі та про щось розмірковувала.
Коник, начепивши на носа окуляри, читав по складах Гоголя — "Ніч перед Різдвом".
— Веселко, ти тільки послухай, що вони в цих книжках пишуть: "Тільки він устиг подумати це, як Пацюк роззявив рот; подивився на вареники і ще більше роззявив рот. Тоді вареник вискочив з миски, шубовснув у сметану, перекинувся на другий бік, підскочив угору і якраз потрапив йому в рот. Пацюк з'їв і знову роззявив рота, і вареник таким самим способом помандрував знову. А його тільки й роботи було, що жувати та ковтати. "Бач, яке диво!" — подумав коваль, роззявляючи від здивування рота, і ту ж мить помітив, що вареник лізе і йому в рот і вже помастив губи сметаною".
Дочитавши, Коник занурився в торбу і витяг звідти дві миски — з варениками та зі сметаною. Поставивши їх перед собою, він витріщив на цей натюрморт очі і роззявив рота. Та як він не намагався, повертаючись спочатку до вареників, потім до сметани, а потім знов до вареників — нічого не відбувалося. Як у книжці, не виходило.
От дурня! — розчаровано мовив Коник. —Так і знав, що й тут обдурять! Нікому вірити не можна, навіть (подивившись на обкладинку) Гоголю М. В!
Тієї миті кит видав фонтан, який накрив їх водою, змивши вареники, книжку і Ве-селчину дрімоту в океан. Друзі спочатку завмерли від несподіваної китової витівки, а потім попідскакували та почали весело танцювати гопака, який залунав невідомо звідки.
А вода тепла! Температури китового тіла! — радісно волав Коник. — Е-гей, шановний, піддай ще тепленької! Веселко, гайда під душ, поки вода не скінчилася!
Кит знову видав фонтан. Такий потужний, що Коника змило на інший бік китової спини. Він зник з очей, та раптом з того боку почувся його переляканий крик.
— О, ні! Ні! Веселко, швидше сюди! Ти тільки поглянь, на чому ми від акул драпали! На чому ми врятувалися!
Веселка зірвалася з місця і за мить була вже біля свого друга. Той сумно стояв над тією самою дошкою, яка стала для них рятівним серфінгом. Змита китовим фонтаном, вона перекинулася на інший бік і тепер друзі бачили, що це не просто дошка, а та сама табличка з назвою "Веселе", яка висіла на залізному стовпі при в'їзді до їхнього села. Вона була геть обгорілою і тріснутою з обох боків. Друзі дивилися на неї, і їм так не хотілося вірити, що раз вона тут, у такому вигляді, це значить, то з їхнім рідним селом трапилося щось дуже погане і страшне.
— Матусю, діду, бабусю! — тихо плакала Веселка. — Що з вами сталося? Де ж ви тепер, мої рідненькі? Чи живі? А хатка наша, а село, а люди гарні? Невже все згоріло? Невже ви всі загинули? Тату-у-у!
Невимовно засмучена цим несподіваним відкриттям, вона плакала від жалю та невідомості, сівши поруч з табличкою і ніжно гладячи її своєю маленькою долонькою.
Надходила ніч. Веселка тихенько заспівала сумну українську пісню і лягла, обійнявши табличку, з одного боку. Коник мовчки ліг з іншого. Так вони і пливли невідомо куди місячною доріжкою за обрій на спині величезного доброго кита.
Проте кажаняці було ще гірше, ніж нашим друзям! Кожного разу, коли він втрачав можливість знищити дівчинку, він губив силу, і все нестерпніше боліла в нього голова. Часу, який дав йому бовван, залишалось обмаль. Трохи більше доби. А наздогнати цього клятого кита було дуже складно. Яскраве сяйво, яке випромінювала Веселка, засліплювало його, як і раніше. Тому доводилось увесь час летіти заплющивши очі, невідомо куди. Через те він часто-густо
втрачав їх з поля зору, і потім довго кружляв над океаном, намагаючись побачити втікачів. А побачивши, знов заплющував очі, засліплений сяйвом, і знову втрачав їх.
Так і метелявся туди-сюди, розлючений і невимовно втомлений.
Частина 7
Острів примарних жахів.
Політ з китової спини.
Чорна хвиля.
Джунглі, в яких зовсім нічого не видно.
Битва зі страшнючими очима на краю моторошної безодні.
Несподіване відкриття!
За сумною ніччю настав такий самий сумний ранок. Коник та Веселка спали, обійнявши табличку та підклавши під голови дідову торбу. Сонце помалу підводилось над водою. Кит стояв на місці недалеко від якогось узбережжя і нікуди не рухався. Його спина, до цього рівна, почала потроху хилитися. Друзі, ще не прокидаючись, разом із дошкою повільно поїхали вниз до китового хвоста. Та за декілька секунд нахил збільшився і став дуже крутим. Як на атракціоні в аквапарку.
Швидкість спуску вже була така, що аж у вухах свистіло! Та тільки не в наших друзів. Вони собі спали. Аж поки не доїхали до самісінького хвоста. Дочекавшись цієї миті, кит жбурнув їх хвостом немов катапультою та пірнув у глибочінь океану.
Прокинулись вони вже в польоті, перекидаючись у повітрі. Уявіть, як вони здивувались. Ще нічого не розуміючи, друзі шувбовснули у воду, недалеко від берега. Коник з переляку почав дико іржати, бити по воді копитами і захлинатися.
— Рятуйте! Я ж плавати не вмію! — волав він, відпльовуючись.
Десь з гори, наче з неба, до нього долинув спокійний голос Веселки:
— Не репетуй. Тут не глибоко.
Як виявилося, Коник тонув на глибині десь півметра. Ще збуджено хекаючи, він підвівся на ноги. Поруч плавали крісла та парасолька. Метрів за десять починався берег. Мокрі мандрівники почалапали на сушу, вдивляючись у моторошні джунглі на суходолі. Ліс не викликав довіри, м'яко кажучи. Чорний та страшний, він ще здалеку лякав їх невідомими звуками, виттям та злим шарудінням.
Але, незважаючи на свій страх, друзі потроху наближались до нього. А що робити? Не сидіти ж у воді! Крім того, в підозрілих хащах не все було так погано. Трохи правіше, дуже далеко на високому пагорбі, невеличкий клаптик лісу був яскравим та веселим. Посеред нього височіло над іншими величезне квітуче дерево. Складалося враження, що між цим барвистим острівцем та чорними хащами навкруги відбувалася жорстока мовчазна боротьба за життєвий простір.
Раптом із глибини лісу почулося таке несамовите виття, наче зграя зголоднілих вовків накинулася на якусь бідолашну здобич. Коник зупинився.
— Ні, туди я не піду! Хоч ріжте мене на кінську ковбасу! І навіщо той китяра дурний нас сюди закинув? Сам утік, а нас у це моторошне місце! Аж копита тремтять. Навіть у печері не було так страшно!
Він мав рацію. Ду-у-уже страшно! Та оберніться назад, там ще страшніше! Небо з вранішньо-блакитного швидко перетворювалось на синьо-чорне! Майже зовсім чорне! Величезна хвиля здійнялась із глибини океану і неслась до берега. Коник цього не бачив, а Веселка побачила, бо обернулась.
— Ой, Господи! Тікаймо!
З цими словами вона скочила Конику на спину. Той озирнувся, спочатку закляк на мить, а потім дременув у хащу не розбираючи шляху, волаючи голосніше за тих вовків!
Та хвиля була набагато швидшою за них. Стіною до неба, вона наближалася до друзів, відганяючи їх у бік, протилежний яскравому клаптику лісу.