Вона виходить на балкон. Нескінченний натовп унизу захоплено завмирає. Веселка усміхнено підіймає голову вгору і дивиться на небо. Та небо несподівано засліплює її!
Веселка злякано затулила очі руками і закричала:
— Чому я не можу дивитися на небо?
— Бо тобі більше не треба дивитися вгору! Тепер ти вища за всіх! — несподівано гучним голосом відповів їй чаклун. — Тепер ти будеш дивитися тільки вниз! Зрозумій — це влада! Це слава!
— А як же небо? А як же тато?!
— Тобі більше не потрібен тато. Тут ти найголовніша! Ти — володарка землі!
— Ні! Я не хочу так! Я все зрозуміла, підлий брехуне! Тату!!!
З цими словами Веселка зірвала діадему з голови і жбурнула її простісінько у дзеркало! Воно дзвінко розлетілося на дрібні скельця, з яких почали вилітати гидотні кажани. Чаклун зник, але з'явився в іншому місці, за спиною у друзів.
Тієї ж миті печера почала страшенно здригатися від підземних поштовхів. Скеля почала тріскатися, і довкола з'явилися вогняні провалля, куди з гуркотом полетіли скарби. Усе почало плавитись і зникати!
— Не хочеш?! У такому випадку ти сама винна! — закричав розлючений чаклун. — Скиньте їх у безодню!
— Рятуймося! — заволав Коник, озирнувшись і побачивши, як на них, вишкіривши гострі ікла, летять кажани з перекошеними мордами. — А я попереджав! Треба було звалювати, коли я казав!
Кажани почали атакувати з усіх боків. Веселка з Коником відбивалися, як могли! Ногами, руками, головами, копитами, хвостом!
Та кажанів було дуже вже багато! Вони обліпили Коника, підняли над підлогою і при-тисли до стіни.
— Рятуйте!!! Веселко!!! А-а-а!!!
І поки він так кричав, до рота йому залетів кажан, котрого за мить до того відбила ногою Веселка.
— Тьфу! Тьфу! От гидота! — почав відпльовуватися Коник, вириваючись із кажанячих лап.
Продовжуючи роздавати стусани настирливим створінням, Коник, покопирсавшись у торбі, знайшов там зубну щітку, намазану пастою, і почав чистити зуби. А що б ви робили, якби вам до рота залетів кажан?
Доводилося дуже скрутно! Ось спробуйте самі чистити зуби, бігати стінами, бити кажанів і одночасно лаятись! А тут ще треба чимось виполоскати рот, бо повно піни, аж бульби з'явились. Коник пожбурив зубною щіткою в кажана, влучив і почав знову копирсатися в торбі, шукаючи якусь рідину для полоскання. З торби вилітали порожні бляшанки, скляні пляшки від лимонаду. Нарешті він знайшов паперовий пакет з молоком.
— О! Підійде! — зрадів Коник, луснув чергового кажана копитом по пиці, прополоскав рот, втер морду і підскочив до Веселки, яка вже геть виснажилася.
— З мене досить! — закричав Коник дівчинці прямо у вухо. — Я такого жаху більше не переживу, трохи кажаном не вдавився! Сідай на мене швидше! Звалюємо звідси, володарко землі!
Веселка в останню мить ухопилась за його гриву, вискочила на Коникову спину, і вони чимдуж помчали до виходу!
— Мені одразу його пика хитрюща не сподобалась! — торохтів Коник, набираючи швидкість. — Наступного разу, як скажу звалювати, то треба одразу звалювати! Чуєш, володарко землі?
— Ще раз назвеш мене володаркою землі — отримаєш на горіхи, мій бойовий коню, — закричала йому у вухо Веселка.
Та гонитва тривала! Під копитами Коника все провалювалось, і вони ледь встигали перескочити в інше місце. Коник так розігнався, що стрибав іноді навіть стінами та стелею! Аж голова йшла обертом!
Нарешті вихід! Не зупиняючись і не збавляючи швидкості, Коник стрибнув з урвища прямо у височінь...
Частина 5
Карколомна втеча.
Рятівні шаровари.
А тим часом в печері…
Небезпечний серфінг.
Ще одна битва. Тепер з величезними акулами.
Несподіваний кит.
Три секунди — політ нормальний!
Веселка летіла і думала, що вона, мабуть, забагато літає останнім часом.
А Коник, розправивши свої конячі ноги, мов крила, нісся над урвищем з Веселкою на спині і вважав себе казковим пегасом.
Та літали вони цього разу недовго. Інерційна сила швидко закінчилась, і як Коник не намагався махати копитами, друзі почали стрімко падати вниз. Добре хоч, що урвище виявилось неймовірно глибоким, і падати треба було ще довго.
Коник у паніці занурився з головою в торбу, щось там шукаючи.
— Є! Знайшов! — радісно закричав він, витягаючи і передаючи Веселці старі шаровари. — Тримай!
— Не зрозуміла, — ніяково промовила Веселка, розглядаючи шаровари. — Але...
— Роби, як я! Потім побалакаємо!
З цими словами Коник зав'язав штанини знизу на вузли. Веселка, все ще не розуміючи навіщо, зробила те саме. Безглуздо? Але розмірковувати і сперечатися не було часу. Коник перевернув шаровари вузлами догори, схопився за пояс, величезні козацькі штани вмить наповнилися повітрям і, мов парашут, уповільнили падіння. Коник вислизнув з-під Веселки, і та зрозуміла нарешті, що до чого. Вона швиденько повторила рятівні дії Коника, і за мить вже повільно, поруч з Коником, спускалась донизу.
— Ну який же ти молодець! Це неймовірна ідея, Конику! Як ти здогадався? А я вже вирішила, що ти того, трошки від переляку з глузду з'їхав! — вона щасливо засміялась. — Думала, зараз натягнеш дідові шаровари на себе та вб'єшся, мов справжній козак! До речі, все хочу спитати, де ти цю торбу надибав?
— Це не я. Це дід її з льоху витяг, коли на битву з ворогом збирався, пам'ятаєш?
— Авжеж!
Вони повільно спускалися на своїх пара-шуто-шароварах, регочучи та перекрикуючи шум брудного гірського потоку, яким стрімко проносилися різноманітні побутові речі: крісла, собача будка, глечики, паркани, стара шафа тощо. Та друзі поки що не звертали на це уваги. Кажани зникли. Небезпечне падіння уповільнилось. Чаклун пощез. Їм було весело, і вони святкували свою маленьку перемогу
Ще декілька секунд...
А тим часом у печері відбувалося щось незвичайне і незрозуміле.
Жахливий ще декілька хвилин тому чаклун стояв навколішки, схиливши голову. Його руки-крила безпорадно звисали на підлогу, а плечі здригалися разом зі стінами печери від гучних слів, що страшним голосом лунали зі стелі та з вогняних щілин на підлозі.
— Як ти посмів знову її залишити живою?! Вдруге! — гримів ожилий бовван, з вогняної пащі якого декілька секунд тому врятувалися наші друзі.
— Пробач, повелителю. Більше цього не станеться. Я все виправлю. Це було востаннє, — зціпивши зуби, наче крізь біль, тихо відповідав чаклун.
— Востаннє?! Я це вже чув! Ти будеш жорстоко покараний! Мука твоя подовжиться ще тисячу років!
— Як, повелителю?! — з жахом прошепотів чаклун. — Ти ж обіцяв мені спокій після цієї перемоги. Квітучий край став пустелею. Люди покарані. Я виконав майже все!
— Але ж дівчинка жива! Люди живі! А це головна загроза, бо тільки вони можуть здогадатися, де саме знаходиться меч! Даю тобі останню можливість отримати свободу. У тебе є всього два дні! Якщо за цей час дівчинка залишиться живою, страждати тобі ще тисячу років! А якщо вони знайдуть те, що шукають, ти загинеш першим! Я все сказав! Геть!!!
Цієї миті і без того неприємне обличчя чаклуна спотворив страшенний біль! Він схопився за голову своїми крилами та застогнав. Бовван викинув, точніше, виплюнув його зі своєї пащі-печери простісінько у провалля. Спочатку чаклун летів шкереберть, потім догори дригом, і тільки врізавшись у скелю навпроти, обернувся знову на кажаняку. Очі його заблищали несамовитим крижаним вогнем, і ущелина здригнулася від його розлюченого кажанячого крику!
А наші герої тим часом продовжували повільно та весело падати вниз. Щасливі з того, що їм вдалося неушкодженими втекти з печери, вони зовсім не помічали нової небезпеки під ногами. Не помічали, аж поки луна від кажанячого крику не повернула їх до тями. Скелі навколо пішли ходором. Потужний порив вітру роздер шаровари на клоччя, і друзі попадали у воду.
Удар був такої сили, а вода такою холоднючою, що у Веселки перехопило подих і вона стрімко пішла на дно. Вона заплющила очі і приготувалася тонути, та раптом опинилася, мабуть подумки, а може, і насправді, у тій миті свого життя, коли вони з татком пірнали в небесній річці. І татко був зовсім поруч! Вона простягнула до нього ручки, посміхнулась, і, зібравши останнє повітря в легенях, крикнула: "Тату-у-у!"
Тато прийняв її в обійми, поцілував, трохи розвернув та підштовхнув на поверхню.
Веселка виринула та, захлинаючись і відпльовуючись, почала борсатись у стрімкій воді. А прямісінько на неї, серед уламків різноманітного мотлоху, нісся Коник на широченній дошці, мов серфінгіст!
— Хапайся! — крикнув він, кинувши їй торбу, а сам тримав ремінець у зубах.
Щоб не зіслизнути з дошки, Коник влігся на неї і обхопив копитами. Веселка встигла впіймати рятівну торбу і, переборюючи стихію, підтягуючись міліметр за міліметром з неймовірними зусиллями вилізла з води і ляпнулася поруч із Коником.
Ще одна маленька перемога! Хоч до остаточного спасіння ще далеко. Потік ставав дедалі стрімкішим. Дошка неслась уже з шаленою швидкістю, занурювалася, виринала, билась об скелі, поки, нарешті, не вилетіла в океан!
Тут рух її трохи уповільнився, та легше від цього не стало.
Чорні хмари швидко затягували сіре небо! Пішов дощ. Навкруги яскравими спалахами у самісіньку воду били блискавки та гримів грім. Починався шторм! І серед усього цього жахіття друзі знов почули знайомий кажаня-чий крик та підняли голови. Кажан був величезний! На пів неба! Прямісінько над ними він махав своїми крилами, підбурюючи океан і створюючи велетенські, мов хмарочоси, хвилі, які все зростали і зростали, атакуючи друзів та намагаючись перекинути дошку.
Але не так сталося, як кажану хотілося!
Веселка вже на ногах! Тепер вона, мов завзятий серфінгіст, майстерно скеровувала дошку серед хвиль!
Йух-ху-у! Спуск! Підйом! Стрибок! Занурення! Аж дух захоплювало від шалених піруетів! Друзі в захваті волали, як дурні! Йух-ху-у!
Та раптом усе дуже ускладнилось!
Прямо перед ними із глибини з'явилася роззявлена паща велетенської акули! Веселка дивом устигла скерувати дошку вбік, за міліметр від гострих зубів!
— Матінко моя кобило! — закричав переляканий Коник. — Дивись, як їх багато!
Це була правда!
Акули атакували звідусіль! І поки Веселка намагалась уникнути зустрічі з ними, спрямовуючи дошку поміж страховиськами, Коник відбивався від них, жбурляючи в розлючені морди буряками, гарбузами, кавунами, які в неймовірній кількості він діставав зі своєї чудернацької торби.