Веселка у пошуках Таткового меча

Олександр та Меланія Рибалко

Сторінка 3 з 23

Якби вона бачила себе збоку, то, напевно, помітила б, що після зустрічі з татком вона наче трішки подорослішала, ледь помітно. А ще в неї зовсім змінилися очі. Тепер вони лагідно сяяли, мов два маленьких сонечка, теплом і добротою. І вся вона сяяла у своєму чистенькому вбранні серед того жахіття навкруги. А з кожним її кроком, там, де ступала її ніжка, земля ставала знов чистою і залишалися яскраві сліди.

Не помічаючи всього цього, притиснувши ручки до грудей, Веселка обережно переступала через розвалені паркани та обгорілі гілки, йдучи до своєї хати. Звідусіль було чутно людський стогін і плач.

Ось і те, що залишилось від їхньої домівки. Поруч, у дворі, — дід, матінка та бабуся. Всі в сажі, брудні, заплакані. Побачивши Веселку, вони заплакали ще гучніше і кинулися до неї.

Зустріч була такою бурхливою, що мандрівницю ледь не завалили на землю, та завчасно схаменулися. Сльози вмить змінилися на посмішки та радість. Її цілували, обіймали, крутили на всі боки — чи не поранена. А Веселка, теж радіючи, цілувала усіх і втирала своїм рукавом їхні забруднені обличчя. Точніше, спочатку втирала, а потім цілувала, звичайно. Причому і її одяг, і вона сама залишалися чистенькими та яскравими.

— Ну, слава Богу! Жива! — бурмотів дід, щасливо посміхаючись.

— Звісно, що жива! Мамо, бабусю, діду! — Веселка знов обійняла всіх трьох разом і прошепотіла: — Я татка бачила, я...

На півслові вона замовкла, рішуче відсторонилась і подивилася їм в очі.

— Та що тут у вас трапилося? Звідкіля весь цей безлад? Пожежа? Виверження вулкану? Чи нові витівки Тарасика?

До речі, Тарасик — це друг Веселки, маленький винахідник і мрійник.

— Та ні, Веселонько. Цього разу Тарасик тут ні до чого. Зараз усе розповім, — промовив дід, одразу засмутившись.

Одинока сльоза покотилася по щоці старого та зникла десь у сивій бороді. Дід шморгнув і втер очі брудним рукавом. На вже чистому обличчі залишилися сліди сажі. Це було так кумедно, що Веселка, дивлячись на нього, не втрималася спочатку від посмішки, а потім і від сміху. За нею і всі інші почали реготати та обійматися.

— Нумо я вас всіх повичищаю, — мовила Веселка.

І, от диво, нарешті це помітили всі, саме ті місця, яких торкалася Веселка, одразу ставали чистими. За дві хвилини від бруду не залишилось і згадки.

Нарешті можна було спокійно розповідати.

— Вже й не сподівалися побачити тебе живою, — почав дід. — Але ж ти, бач, не тільки живенька, а ще й ціленька та чистенька. А ми побивалися, що згубив тебе той чорний вихор, дитиноньку нашу маленьку.

— Який вихор? Так, діду, з цього місця розповідай все докладно, — зажадала Веселка.

— Так я ж і кажу. Щойно ти полетіла над полем, почала підійматися все вище і вище, ось тільки ти за хмаринку завернула, як налетів чорний вогняний вихор! Як закрутив усе навкруги! Як почав усе палити! Сама бачиш, що накоїв, хай би йому грець! Ліс погорів, хати погоріли! Усе в сажі, у бруді якомусь смердючому, навіть небо, навіть квіти! І що то воно було, невідомо. Бо відтоді як батько твій нечисть у цій землі переміг, такого ми не бачили. З того часу, як з'явився той стовп велетенський на пагорбі, такого не було! Що тепер робити, де будемо жити, з чого відбудовувати?

— Та нічого, татку. Головне, що всі живі. Якось розберемося, — намагалася заспокоїти старого Веселчина матуся.

— Авжеж. Не вперше відбудовувати. І коли-то все скінчиться? — бідкалася бабуся.

— А я знаю, що робити. Ходімо зі мною, —рішуче сказала Веселка і пішла з двору у напрямку пагорба на початку села, де стоїть стовп із його назвою.

Трохи здивовані дід, бабуся і мама подалися слідом. А Веселка йшла і співала ту саму пісню, з якою вона злетіла в небо. Люди у дворах, чуючи той спів і вгледівши незвичайну Веселку, припиняли плакати, виглядали з-за обгорілих парканів, починали перешіптуватися, а деякі навіть трохи посміхатися. Врешті-решт, усі вони виходили на шлях і йшли за Веселкою. Цікаво ж було, що воно буде. А щось таки буде! Це напевно!

З одного двору вибіг худорлявий брудний хлопчина десь Веселчиного віку. Оце і був Тарасик.

— Веселко! Як добре, що ти повернулася, — промовив він. — Я знав, що ти не можеш загинути. У тебе ж сьогодні день народження. Але бачиш, як усе сумно. А я хотів подарувати тобі квітку, та не зберіг.

З цими словами він витяг з-під сорочки обгорілу квітку і зажурено продовжив:

— Ось. Вибач. Я так довго шукав саме таку. Вона була найгарнішою серед усього степу. Але...

— Дякую тобі, Тарасику, — відповіла Веселка, беручи квітку до рук. — Ти завжди такий уважний. Не сумуй. Дивись, як я тепер умію!

З цими словами вона поцілувала квітку, і та знову перетворилася на яскраву та живу. Тарасик аж припинив моргати від подиву.

— Справді, вона найгарніша. Я її берегтиму, — посміхнулася Веселка.

Далі вони йшли вже удвох, взявшись за руки.

На пагорбі Веселка відпустила Тарасика, відійшла трохи вбік, стала навколішки, схи-лила голову, заплющила очі, підняла рученята до неба і почала тихенько молитися.

Інші спочатку здивовано дивилися на неї, а потім один за одним почали робити те саме.

І диво трапилось! Ось просто зараз!

Перша крапля, а за нею друга, третя...

Злива була літньою, теплою і веселою. Вона вмить змила весь бруд! Люди розплющили очі, побачили знов різнобарвний та сонячний світ і почали несамовито радіти! Вони сміялися, підставляли обличчя під свіжі краплі, обіймали один одного. Босі, вони мов діти, гасали калюжами, сміялися і танцювали.

Дощ був недовгим, але рясним і невдовзі скінчився. Тут усі згадали про Веселку, адже це вона першою стала молитися! Вони підхопили дівчинку на руки і почали підкидати вгору. Раз, два, три! А потім діда! Матінку! Бабуся втекла! А люди так розходилися, що разочок підкинули навіть переляканого коника.

— Стійте!!! — раптом заволав дід.

Всі так і завмерли від несподіванки, забувши впіймати вже підкинутого коника. Той так і гепнувся з гуркотом на землю.

А дід, шкутильгаючи, стрімголов побіг з пагорба через усе село до свого льоху і хутко

зник у ньому. Зсередини щось почало грюкати, падати, дід лаявся: "Хай тобі грець!" — і все те так гучно, що чутно було аж на пагорбі. З льоху вискочив переляканий на смерть щур і кинувся втікати в чагарі. За ним полетіли гарбузи, качани капусти, дрібніші овочі, поламане колесо... Нарешті виліз і сам дід. Через плече в нього ткана торба, а в руках —старезна іржава шабля. З усім цим скарбом дід помчав назад, на пагорб. Досить швидко, як на людину похилого віку.

— Знайшов!!! — кричав дід, страшенно захекавшись.

Нарешті, добігши та сильно втомившись, старий з останніх сил виліз на невдоволено-го коника, розправив плечі, заніс над головою шаблю. Ну, вояка молодий тобі, та й годі!

— Ех, стережися, оте, не знаю, що воно там таке!— закричав він. — А ну, хто зі мною, битися з лютим ворогом! Розірвемо, хлопці, на шматки отого, хтозна-кого!

Треба сказати, що весь цей час народ спостерігав за дідовими діями в цілковитій тиші, бо всі були дуже здивовані. Німа сцена!

З-під ніг оторопілих дорослих виповз малюк в сорочці та без штанів, із соскою в роті. Він, погойдуючись, піднявся, виплюнув соску і звідкілясь витяг маленьку дерев'яну іграшкову шабельку.

Дід рубонув своєю шаблею повітря!

Коник не витримав і сів на круп!

Хлопчик махнув шабелькою і впав на дупку!

Коник жалісно заіржав!

Хлопчик заходився плакати!

Люди враз загомоніли!

— Та з ким воювати? Ні з ким! Все скінчилось! І дощ пройшов! Та може воно, оте, полетіло собі за море! А раптом повернеться? Не повернеться! Будувати треба, а не воювати! — загуло звідусіль.

Такий тут зчинився гармидер, що ніхто вже не чув нікого, навіть себе.

Навіть Веселку, яка намагалася привернути увагу, але марно.

— Люди! Любі мої односельці! — кричала вона. — Послухайте мене. Нам потрібно знайти Татків меч! Це дуже важливо, люди!

Але даремно. Майже ніхто, крім Тарасика, який не зводив з Веселки очей, так нічого і не почув.

Раптом усі замовкли, бо десь далеко-далеко, але дуже добре чутно, пролунав розкотистий грім. Потім ще! Потім ближче!

Перелякані люди повернули голови в той бік і побачили, як з-за обрію з'явилась чорна хмара, блискавки і смерчі! Причому все оте дуже швидко сунуло прямо на них!

Люди в паніці почали хапати дітей і намагалися тікати до села! Але де там! Блискавки,

грім вже поруч! А смерч, найбільший і найстрашніший, вже поряд! Налякані до смерті люди, яким було нікуди тікати, згуртувалися біля стовпа з назвою села "ВЕСЕЛЕ". Та весело не було нікому!

Поступово вихор взяв їх у кільце і почав звужуватись, намагаючись затягти людей у свій страшний вир.

— Усі сюди! — кричала Веселка. — Тримайтеся за стовп, він витримає! Допомагайте один одному!

Її послухали. Ті, що були ближче, хапалися за рятівний стовп, інші за них. Це допомогло на деякий час. Але центробіжна сила ставала дедалі сильнішою, і всі трималися з останніх сил.

Веселка залізла вище від усіх, тому біду вона побачила першою. Прямо під нею матуся того маленького хлопчика, який так відважно махав своєю шабелькою ще п'ять хвилин тому, випадково випустила одну ручку свого маляти, і тепер намагалася втримати його однією рукою. Довго вона не витримає! Потрібна допомога!

Веселка, не вагаючись, спустилась трошки нижче, вхопила хлопчика за вільну ручку і допомогла мамі закріпитися з ним біля стовпа. Але сама...

Дівчинка не втрималась, і вихор поніс її в небо.



Частина 4

Перша перемога.

Шалений смерч та балакучий коник.

Ось воно, хто винен!

Бовван з чотирма обличчями.

Володарка землі та її бойовий кінь.

Спокуса. Перше випробування.

Битва в печері скарбів.

Звалюємо!!!

— Я вас люблю! Татку, врятуй їх, будь ласка!

Ці слова Веселка прокричала вже здалеку, зі страшенної височини, зовсім не певна, що рідні та односельці її почують.

Дівчинка роззирнулася навкруги. Смерч був справді велетенським! Вона летіла по колу кудись вгору на шаленій швидкості, а разом з нею... Чого тут тільки не було! Вирвані з корінням дерева, млин, невеличкий човен, великий пароплав, залізничний локомотив з вагонами, залізна водонапірна башта, їхній коник із тканою торбою.

Коник???!!!

Ось же він! Майже поруч!

Веселка, чомусь, так здивувалася, що трохи не втратила світлий розум.

— Конику!!! А ти що тут робиш? — прокричала вона, начебто коник міг їй відповісти.

— Та те, що й ти! — все ж відповів їй Коник справжньою людською мовою.

1 2 3 4 5 6 7