Декілька текстів. Іронічних та фантастичних
Зміст:
Передмова № 1, щодо заголовка
Передмова № 2, погрозлива
ЖИТТЄВІ ОБСТАВИНИ
Купівля
Сміття для поезії
Михайліада
Про що глаголять оці троє
Томагавки, мокасини, скальпи, пір'я і вігвами
ХИМЕРНІ СПРАВИ
Житіє таргана Пафнутія
Хто уколошкав натурника?
Куди крокує Зільберкукін?
Сон ельфа
Дурні тварюки
Помста Оскола
ДОМОРОСЛІ ЛЕГЕНДИ МІСТА ХА
Суто харківська легенда
Апчхи
Поцілунок
Яйце
Головний герой
Дурниця
КОШИК ДЛЯ ПАПІРЦІВ
Келих самогону
Вивалюючись збоку…
Давньоримський імператор
Ну то й що
Пітна ніч Еммануели
Уявіть собі…
П'яний угар
Самовчитель колупання в носі
Легенда про Головний Убір Кольору Крові та ссавця виду canis lupus, або Осіння пастораль
Не горобці
Передмова № 1, щодо заголовка
Коли ти, безцінний читачу, дуже уважно, нічого не проминувши, прочитаєш книжку "Ані слова про юпану хвойру", то впевнишся, що в ній таки дійсно про юпану хвойру не сказано й жодного слова, більш того – ані букви, ані розділового знака, ані, навіть, пробілу між словами. Анічогісінько! Анітелень! Анічичирк! Тому автор і дав цій книжці саме таку назву. Якщо талановитий американський письменник О'Генрі свій єдиний роман назвав "Королі і капуста" тому, що в нім нічого не розповідається ані про королів, ані про капусту, то чому б і авторові даної збірки з тієї ж причини не втулити в заголовок якусь юпану хвойру.
Ти, шановний читачу, можеш спитати: а ким або чим є ця юп-і-так-далі. Автор на це відповість: якщо ця юп-і-так-далі не згадується у цій книжці (як не рахувати заголовка та цієї передмови), більш того, не згадується в будь-яких інших текстах людства, та й взагалі ніде не згадується, то, отже, це хтось чи щось цілковито невідоме. Логічно? (Зрозуміло, автор цієї збірки не мав можливості скрупульозно проштудіювати геть усіх текстів людських цивілізацій за тисячі років їхнього існування. Але чомусь на 99% упевнений, що в жодному з них не йдеться про юпану хвойру.) Отож ніхто не знає, включно з автором, ким або чим оце саме є. "А звідки взагалі походять оці прикметник із іменником?", – можеш, шановний читачу, педантнути (це дієслово автор щойно змайстрував, узявши за основу іменник "педант"). Та я, відповідає автор, точно й сам не знаю джерела цього словосполучення: чи то воно висмоктано мною з пальця, чи то узято зі стелі.
Але назва "Ані слова про юпану хвойру" є дуже влучною і універсальною, адже нею можна озаглавити будь який твір світової культури і назвище виявиться правдивим. А це не про кожний заголовок можна сказати. От якби повість про собаку Баскервілів назвали "Муму", то назва була б невідповідною до змісту. Теж саме, якщо твір про Муму назвали б "Собака Баскервілів". Або якщо б роман про трьох мушкетерів назвали "Троє у човні, не рахуючи собаки", а книжку про трьох у човні із собакою назвали "Три мушкетери". А тим більше, якщо б "Трьома мушкетерами" назвали повість про собаку Баскервілів, а "Трьома у човні не рахуючи собаки" – твір про Муму. А от заголовок "Ані слова про юпану хвойру" підійшов би і до книжки про Муму, і до книжки про собаку Баскервілів, і до книжки про трьох мушкетерів, і до книжки про трьох у човні з собакою, і до будь-якої іншої, адже у них дійсно про юпану (або якусь іншу) хвойру ані слова. Тож автор цієї книги радий, що йому стало розуму придумати для своїх писань от такий найуніверсальніший та влучніший заголовок.
Втім, він самокритично визнає, що у цієї назви є недолік: вона не дуже зручна для запам'ятовування та вимовляння, й до того ж дещо завелика (зручна назва має складатися з одного, двох, ну максимум трьох зрозумілих слів, а отут слів аж цілих п'ять, з котрих два незрозумілі). Але людство давно винайшло засіб знешкодження такого недоліку.
Декілька прикладів.
Читачі (а подекуди й видавці) епопею Мігеля де Сервантеса називають просто "Дон Кіхот", хоча офіційна її назва "Хитромудрий ідальго Дон Кіхот із Ламанчі".
Або книжку Джонатана Свіфта іменують просто "Подорожі Гуллівера", хоча автор озаглавив її "Подорожі до деяких віддалених країн світу в чотирьох частинах: твір Лемюеля Гуллівера, спочатку хірурга, а потім капітана кількох кораблів".
Або книжку Даніеля Дефо йменують просто "Робінзон Крузо", хоча її офіційна назва "Життя, незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, який прожив 28 років у повній самотності на безлюдному острові біля берегів Америки поблизу гирла річки Оріноко, куди він був викинутий кораблетрощею, під час якої весь екіпаж корабля крім нього загинув, з викладом його несподіваного звільнення піратами; написані ним самим".
Чи, скажімо, твір Томаса Мора звуть просто "Утопія", а між тим його офіційний заголовок "Золота книжечка, така ж корисна, як і забавна, про найкращий устрій держави і про новий острів Утопія".
І таких прикладів досхочу. Ерудований читач може продовжити, якщо бажає. Тобто, якщо офіційна назва завелика і незручна, то читачі її просто скорочують до неофіційного лаконічного варіанта.
Отож, каже автор цієї збірки, мою книжку з офіційною назвою "Ані слова про юпану хвойру", ти, безцінний читачу, маєш право і можливість задля зручності називати просто "Ані слова про", чи ще коротше – або "Ані слова", або "Про щось", або взагалі "Якась дурня!", або ще якось, як тобі більш до вподоби. Тож цю проблему можна вважати вирішеною.
Отже про цю таємничу юпану хвойру ти, безцінний читачу, в цій збірці нічого не прочитаєш, але прочитаєш про інше: зокрема і про дракона, і про таргана, і про ельфа, і про інопланетянина, та про решту наших співгромадян і не тільки, що є персонажами цих опусів.
____________________
Передмова № 2, погрозлива
От тільки спробуй! От тільки спробуй, читачу, не прочитати цієї книжки! От тільки посмій! Та я тобі за це знаєш що зроблю?! Ні, ти навіть не відаєш, що я, автор "Ані слова про юпану хвойру", із тобою учиню, якщо не прочитаєш! Навіть уявити не можеш, що я з тобою за це ушкварю! Ох, начувайся! Якщо не прочитаєш, то я тобі зроблю те ж саме, що німий Герасим зробив із собакою Баскервилів! Те ж саме, що Родіон Раскольніков зробив із Анною Кареніною! Те ж саме, що Отелло зробив із Джульєттою! Те ж са…
– Стоп, стоп, – можеш, перебивши погрози, вигукнути ти, досить начитаний читачу, – але ж німий Герасим нічого не зробив із собакою Баскервілів, а Родіон Раскольніков із Анною Кареніною, та й Отелло із Джульєттою. Вони навіть і не зустрічалися одне з одним!
Отож, відповість автор цієї книжки; саме це я і маю на увазі.
____________________
ЖИТТЄВІ ОБСТАВИНИ
Купівля
Дивна нісенітниця
Мене цікавить тільки "нісенітниця", тільки те, що не має жодного практичного сенсу.
Даниїл Хармс.
Якоюсь вулицею йшла якась людина Іванов і думала: "Сьогодні моєму синочкові Дормидонтові Полікарповичу виповнюється шість рочків. Що б йому таке подарувати на день народження? Може, подарувати йому цеглину? Ні, цеглину я йому вже дарував п'ять років тому. Може, подарувати йому бюстгальтер? Ні, навіщо йому бюстгальтер, він же не жінка. Може, подарувати йому пляшку горілки? Ні, дітям горілку не можна. Просто й не знаю, чим порадувати хлоп'я".
Він зупинився біля вітрини книгарні й сказав собі:
– О, кажуть, книжка – кращий подарунок! Подарувати йому от цю книженцію "Зовнішня політика Ватикану в 1967 році", чи що? Нехай дитина читає.
Але отут людина Іванов помітила чергу, що встромилася у двері зоокрамниці, котра мала місце на протилежному боці вулиці. Як майже всякий радянський громадянин, він не міг байдуже пройти повз чергу, не прилипнувши до оної і не купивши що б там не було, бо якщо є черга, отже, у продаж викинули щось потрібне й навіть дефіцитне, тому обов'язково треба брати, і навіть не брати, а хапати, поки іншому не дісталося. Тому, не заходячи в книжкову, людина Іванов метнулася до зоологічної.
Крайнім у цій черзі стояв невисокий сухорлявий дідок, бадьорий і жвавий пенсіонер у чорній майці, на яку методом трафарету білою фарбою був нанесений імпортний, здається, англійський текст:
"Ya Shaleniyu Vid Vazhkoho Metalu".
– Чім торгують? За чім черга? – поцікавилася людина Іванов.
– Кажуть, якихось репуґнаростенсусів продають, – відповів старий, здійснюючи щелепами жувальні рухи й виділяючи з рота аромат м'яти.
– Що продають? – перепитала людина Іванов, здивована незнайомим словом.
– Репуґнаростенсусів якихось, – повторив чорномайковий дід і видув губами гумову бульбашку, яка, лопнувши, стала каучуковим лахміттям, котре він усмоктав узад і продовжив жувати.
– А що воно таке? – продовжила допит людина Іванов.
– А хрін його зна, – знизав плечима жуйний пенсіонер. – Напевно, звірятко якесь, – і він кивнув на вивіску зоокрамниці, мовляв, не ковбасу ж отут будуть продавати. – Поняття не маю. Але якщо черга, якщо люди купують, отже, щось вартісне, не барахло якесь. Треба брати.
"А куплю-от я своєму Дормидонтові Полікарповичу цих репу… репу… тьху, ну загалом оцих самих! Дітлахи, вони звіряток люблять", – вирішила людина Іванов і зробилася часткою черги.
Зі зоокрамниці вийшла дама в окулярах, притискаючи до себе пакет із щільного коричневого паперу, що у тому пакеті щось ворушилося й шаруділо. У боках пакета були маленькі дірочки, начебто ті, що пробивають у проїзних квитках трамвайні компостери; мабуть – для вентиляції, щоб звіряткам усередині вільно дихалося; а горло пакета було зав'язане шпагатом, як шия повішеника зашморгом.
– Громадянко, – чемно звернувся до неї батько Дормидонта Полікарповича, то пак людина Іванов, – це ви зараз не цих, випадково, купили, не репу… еее…
– Не репуґнаростенсусів? – доробив питання старий у чорній майці.
– Репуґнаростенсусів, ага, – кивнула дама.
– А можна подивитися, які вони? – сказав пенсіонер і знову видув гумову м'ятну бульбашку.
– Ой, ні, я відкрию, а вони вистрибнуть, і хрін потім спіймаєш.