Цей твір містить матеріали, призначені для аудиторії 18+
Усі події та персонажі є вигаданими,
будь-яка подібність із реальними людьми
та подіями є випадковою.
Пам'ятайте, варіативність життя безмежна…
ЧАСТИНА І
Тепер я розумію, чому ВІН з часом видаляє наші спогади. Все через невимовну тугу одноманітної буденності. ВІН наділяє кожного жагою пошуку, але більшість із нас заклякає у болоті шаблонів. Для таких спогади зберігаються недовго. Дні, можливо, місяці. За тими ж, хто вирішив присвятити себе творчому пошуку, ВІН на м'якеньких лапках іде поодаль, і лише здаля підтирає, зачищає, знищує сліди, щоб добре забуте старе, з часом оберталося п'янким усвідомленням нового. А все тому, що варто нам підмітити декілька схожих ознак і структурувати їх у закономірності, як ми відразу вважаємо, ніби з цієї миті знаємо достатньо. А відтак, із почуттям виконаного обов'язку, перетворюємося на великорозумних старців, котрі нагадують іграшки китайських бовдурів, що з мудрими виразами на обличчях постійно кивають головами. Нас потрібно весь час будити. Смикати, трусити, немов ляльок на мотузках, щоб ми не засинали під час життя. Вхопивши декілька крапель неповторних фарб довкілля, ми відкриваємо рота і, неначе пташенята в гнізді, починаємо вимагати, щоб водоспад продовжувався, вважаючи, що й так зробили забагато. Нам мало раю! Розбещені й жадібні ми вимагаємо драматизму! Нам потрібні Великі Потопи, Содоми, Гоморри, Апокаліпсиси... Завжди дивуюся ЙОГО довготерпінню. Допоки ж ВІН буде з нами няньчитися..?
Шмат I
∞ Тут і зараз
Картопля з яєшнею – їжа не аж яка хитромудра, але смакує добряче. Це страва повторного приготування. Я називаю її картоплею другого шансу.
Вчора зварив собі пюрешку. За рецептом дуже жадібних до калорій колишніх друзів, зливши щейку зі звареної шматками картоплі, додав доволі багато олії та вбив сире яйце. Потім добряче розім'яв. Зелені не було, але був шмат масла, і по товченій картоплі розтеклася жовта пляма.
За ніч залишок страви охолов. Сьогодні, шматуючи та подрібнюючи ложкою застиглу пюрешку, я вивалюю вміст каструлі на пательню. Трохи розрівнявши картоплю, роблю ближче до центру два заглиблення та вбиваю туди по яйцю.
Накривши страву скляною кришкою, спостерігаю, як повільно біліє яєчний білок під дією температури. У певний момент знімаю кришку, кидаю дрібку спецій та переношу пательню на обідній стіл, своєчасно згадавши кинути під неї термоізоляційну підкладку.
Хліба також катма, тому я уявляю собі, що на дієті, та, зневажливо кинувши погляд на виделку, беру ложку і починаю неспішно смакувати свій кулінарний шедевр.
Повільно жуючи, згадую дитинство. Тоді в мене було два види картоплі другого шансу. Одну (таку, яку я їм зараз) мені нашвидкуруч готувала мама, коли зранку бігла на роботу, а в мене ще було небагато часу до школи. Другу я готував собі сам, коли приходив зі школи та витягав із холодильника зварену вчора картоплю "в мундирі", чистив її, різав ножем на нерівні шматки та смажив на пательні, линувши туди трохи олії.
Тоді рафінованої олії ще не було, і по хаті пахтіло соняшниковим насінням. Але за тим запахом я не сумував. Він мені ніколи не подобався. Теперішня страва смакує краще.
Шлунок помалу наповнюється, думки від страви переходять на якісь дрібниці. Спочатку намагаюся проаналізувати походження назви "картопля у мундирі". Можливо, москальська. Мундири, це наче звідти? А можливо, й ні.
Згадалося село. Коли було багато їсти, картоплю "у мундирі" моя баба запікала у великому казані лише для корови та свиней. Іноді, перед тим, як запечену бульбу кидали у ночви, щоб розвести залишками борщу, лушпайками та кормовим буряком, я устигав вихопити собі одну картоплину, та біг на вулицю, щоб десь під кущем смородини, обпікаючи пальці, почистити та з'їсти свою здобич.
Згадалися також розповіді старших про голодомор. Для мене, тоді ще малого, вони якимось чином набули образності й закарбувалися в пам'яті, неначе власні спогади.
∞
Сільська хата. Загальна кімната з піччю, земляна підлога, стіл, лавки біля печі, нехитрий скарб. На рядю́жці, прямо на підлозі, у кутку, троє дітей різного віку грають у кре́м'яхи. Ривком відчиняються двері. На порозі постає енкаведист. Окинувши хату поглядом власника, проходить до середини, щось шукаючи. Щось каже. За ним до хати заходить похмура хазяйка. Мовчки, сумно споглядає за діями непрошеного гостя. Діти злякано дивляться на великого дядька. Погляд того зупиняється на рядюжці. Швидко підійшовши та вхопивши за край, вириває тканину з-під дітей. Хлопчики устигли пострибати в різні боки, дівчинка була повільнішою, та, не втримавшись, упала, високо задравши ноги. Втім швидко підхопилася та, відбігши під стіну, приєдналася до братів. П'ять камінців, які діти використовували для гри, розкотилися в різні боки. Енкаведист помічає під піччю відерце із картопляними лушпайками та, недовго думаючи, бере і його в другу руку. Жінка щось докоряє москалю, показуючи на дітей, та злодію байдуже. Не звертаючи уваги на докори господині, кацап, відіпхнувши її з дороги, йде з дому. Картопляних лушпайок стало б на один раз попоїсти сім'ї, бо всі інші продукти енкаведисти забрали минулого разу…
∞ Тут і зараз
Жовтки не засмажилися. Беру ложкою одне яйце, разом із картоплею відправляю до рота. Ще гарячий жовток розтікається по язику, перемішуючись із картоплею. Смакота! Майнула думка: "Треба десь знайти хліба …"
∞ Зараз
Початок літа. Ранок. Листя платанів у дворі втратило весняну свіжість, стало темно-зеленим. Десь поділися горобці, певно, полетіли на жнива озимих. Селище міського типу прокидається повільно.
Двір, до якого прикутий наш погляд, огороджений дев'ятиповерховими будинками. І хоч побудовані вони відносно недавно, та платани, висаджені на газонах, устигли вирости вже величенькими й затінити своїм листям майже все подвір'я.
Усе село переважно забудовано приватними будинками, а в центрі селища, на контрасті, височіють дев'ятиповерхівки. У них мешкають більш забезпечені верстви населення, бізнесмени і молодята, яким заможні предки придбали житло і випхали із батьківської хати, щоб ті жили самостійно та очі вдома не мозолили.
Село видається пусткою. Лише зрідка можна побачити припарковану біля хати машину. Де-не-де помітна постать, що кудись поспішає. Велика війна із "братскім" сусіднім народом.
Неподалік лінія фронту. Від початку війни минуло майже чотири місяці. Фронт швидко докотився до села і зупинився за три десятки кілометрів. Відтоді війна на даному відрізку фронту перейшла в ранг позиційної.
Звуки віддалених вибухів стали звичними, якщо таке може стати звичним. Частина мешканців виїхала. Із багатоповерхівок виїхали майже всі, а у приватному секторі більш ніж половина людей лишилася. Кожного дня і кожної ночі по декілька разів виє сирена. Але в підвали спускається лиш дехто з мешканців. Звикли.
Від початку великої війни, навдивовиж, було лише два прильоти. Одна ракета влучила в старий закинутий корівник, що пусткою стояв на околиці. А друга розбила вщент хату неподалік центральної адміністративної споруди.
Здавалося б, що ворог просто не влучив у адміністрацію, але серед населення ширилася авторитетна думка, що це колаборант-падлюка, зять Петренків Пархоменко поставив маячка на даху у своєї тещі, а ворогу передав, що то адміністрація, і ракета прилетіла саме туди, куди йому треба було.
Але обговорюваний усіма колаборант Пархоменко після попадання ракети в тещину хату забрав тещу, що пересиділа вибух у льоху, дружину, дітей, та вивіз до Польщі. Затим, повернувшись, пішов у тероборону й, здається, ще й зараз був живий-здоровий. Але думку авторитетної частини населення таким простим маскуванням змінити було неможливо.
Версія трохи змінилася та була обґрунтована новими фактами. Тепер теща Пархоменка, живучи у Польщі, ризикує бути викраденою і потрапити у сексуальне рабство. Невідомо лишень, чи так Пархоменко хоче заробити трохи грошенят, на "ще нічого собі" тещі, чи навпаки, доплатив чималенько, щоб здихатися тієї "гадюки", але до повного виправдання від колаборантських звинувачень невдасі Пархоменку ще далеко.
Звісно, справи у селі загалом не такі веселі. На цвинтарі кількість свіжих могил значно зросла. Ще п'ять ям, нещодавно викопані, стоять порожніми, чекаючи на свою частку данини, яку громада сумлінно віддає війні.
Смерть набула для людей буденності. Панічний страх минув. Із кожною втратою лише зростають лють і ненависть до ворога.
На вулицях порожньо. Фермери вже поїхали на поля, інші люди, поміж тих, що залишилися, ще не прокинулися настільки, щоб виходити за поріг своєї хати.
Двір між багатоповерхівками теж неохоче прокидається. Сонце піднялося невисоко і променями проклало собі опромінений шлях між будинками, розрізавши яскравою смугою подвір'я навпіл. На лавочці, біля одного із під'їздів сидить лише одна людина.
Марія Андріївна Васьківська, пенсіонерка, яка переїхала в цей будинок із дітьми й онуками. Діти, забравши своїх дітей, виїхали від ракет за кордон, а вона принципово, мало не полаявшись із сином, відмовилася.
Жила сім'я Васьківських на сьомому поверсі. Спускатися до підвального приміщення, що за воєнного часу почали гордо називати бомбосховищем, довго, та і не дівка вже по сходах стрибати. На ліфті Андріївна (а саме так називають її сусіди) під час війни не їздить. Їй ввижається, що коли виє сирена, у тій кабінці страшніше, ніж у квартирі.
Тому зранку, взявши із собою торбинку з необхідними речами, Андріївна займає свій пост на лавці під під'їздом. Якщо, не дай боже, тривога, то до підвалу зовсім близько. А загалом, на посту, маючи під рукою телефон і блокнотик для ведення поточної документації, Марія Андріївна виконує роль спостерігача і контролера, тримаючи під захистом життя цілого двору, та привітно бажаючи слави Україні, хлопцям із територіальної оборони, коли ті зрідка проходять патрулем.
Ще у радянські часи Марія Андріївна була вчителькою російської мови та літератури.